И пусть грешна, и пусть пуста,

Пусть мужу своему не верит.

Таких людей не мучает тоска!

Для них открыты любые двери.

Ей не важно, где он вечерами пропадает,

С кем делит душу и постель…

Какая б не была, он ей не изменяет,

Старается согреть у вьюгу и метель.

Но ведь однажды, не выдержит, сорвётся,

Увидит холод в пламенных глазах…

Когда уйдёт, она от горя захлебнется,

По правде, кто любил, никто так и не узнал!

***

Пусть умрёт то шестое чувство,

Пусть больше не болит в моей груди...

Пусть исчезнет то, что нарекла искусством,

Уйдёт пускай туда, куда ушёл и ты.

Я растерялась, забросив многие дела,

Я шла туда, где меня не ждали.

Ведь, как-то, я до тебя жила?!

И, как- то, проживу! Я обещаю!

И ты не сдавайся! Слышишь?

Не нужно. Не вини себя!

Мне лишь важно знать, что ты дышишь!

Что всё свое, мы отдали не зря!

***

Так высоко... И только вперед

Я летела, не слышала звука!

Это мой настоящий полет,

Это моя с несчастьем разлука.

Так глубоко... И только всегда,

Большие надежды внушая,

Я верила долго, изнуряла себя.

Обиды внутри разрушала!

Так далеко... И только я.

Сегодня моя ставка сыграла...

Любили поступки, но не любили меня,

Отныне, мое время настало!

На рушнику хай доля квітне

***

На рушнику хай доля квітне,

Хай буде золота весна,

Хай лиш від щастя плачуть діти,

Хай пісня лине голосна.

Рушник - це всім відома доля,

Яку нам мати вишила колись.

Кожна квітка позбавляє болю.

Добро і зло на ньому розтяглись.

В дорогу далеку нас проводжає,

Багато історій тримає в собі!

Білим та "чистим" залишитись бажає,

Але наші сльози втирає в журбі.

В сонячний день, розстелю під вербою,

Тихенько присяду поруч із ним.

Трохи сірий, пророкував мені долю...

Не розстеляйте де-небудь свої рушники!

І що нам новий день принесе?

Чи буде неможливе під силу?

Нехай сьогодні збудеться усе те,

Що вчора ми в молитві просили.

***

Цей птах мене не відпускає.

Тримається і лапами й крильми,

Багато бачив, та все ж не знає,

Як правильно розпоряджатися людьми...

Цей птах зі мною вже давно,

Але щоразу може здивувати.

Чому не вибрав він того,

Хто з ним на рівні може стати?

І кожен раз, сильніше обіймає...

Не під силу мені, витримати міць.

Кожен день мене все вище підіймає,

А сьогодні, без жалю, кидає вниз!

***

Обіймайте сильно, з почуттями,

Адже час вбиває без жалю

Те щастя, що накопичували днями,

Ту любов, що виграли в бою.

Те відчуття однісіньке, єдине

І лиш на миті завмирає світ!

Пригорніться до коханої людини,

Бо нам відведено не так багато літ.

***

Оволоділа істинно душею

І віднайшла те джерело,

Де відразу розлучалась з нею,

Де світло її згасло і зайшло.

Блукала в глибині примар

І тіні спокою їй не давали!

З землі важко досягнути хмар,

Важко йти невидними шляхами.

І слово не могла промовить...

Невідомі в безодню зазивали.

Вона на краю... могла собі дозволить

Хвилину щастя, що від неї приховали!

***

Прошу! Не руйнуйте мене!

Не житиму з жагою до помсти...

Як попередні, наше століття мине,

Я не житиму з жагою до злості!

***

Знову впала... Біля самої вершини.

Не вистачило одного короткого кроку.

Без мене нове щось вершили,

Як завжди, я залишалася збоку!

Важко дістатися тієї самої точки,

Яку для себе визначала кордоном.

Я чіплялася за кожен шматочок,

А його зруйнували одним лише словом.

Мої границі потребували нового.

Розширити їх не зуміє ніхто!

Так треба і я позбулась одного,

Що душу так їло, того, що пекло.

***

Тисячі разів, уявляла цей момент,

Коли стою на сцені перед Вами.

Так, я - особистість, я - поет!

Іще незакарбований віками!

Віршів моїх зліченна кількість.

Та ще ж попереду ціле життя!

Поети їх черпали звідкись.

І я досягну свого джерела!

Якщо ж знищать всі папери,

У пам'яті їх збережу!

З віршами доля мене звела.

Втікатиме - наздожену!

І запанує тиша в залі.

Зануримося в слів чарівності,

Завжди по-різному розпочинали,

А сьогодні, ми почнемо з вічності!

***

Що минуло, те не повернути,

Що було у серці, тепер лиш в голові.

Тільки пам’яті не дано забути,

Час проведений з тобою і одночасно в самоті.