РОЗДІЛ 3. Співвідношення міжнародно - правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні.

 

Проблема співвідношення міжнародно-правового тлумачення внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права ~ конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні, стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана. Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права.

Подібне становище характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження їх демократичного курсу приймають певні зобов'язання. 1 хоча в міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, однак конституційна практика деяких держав не сприймає з різних причин цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше. виходить з примату конституції відносно міжнародно-правових зобов'язань, в тому чисті у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі співвідношення законів, зокрема конституції та міжнародних договорів, діє, як правило,, принцип „ закон несумісний акумулює закон попередній”. Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим констатація, встановлюючи основи політико-правової системи держави, кореспондує з міжнародним правом, котре базується на пошані до конституції.

Вже зазначалося, що, згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючи норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного праві до міжнародного.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві?

Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин, шляхом визначення суб'єктивних прав т; юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних) в результаті чого складається низка заборон, юридичні» обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах.. в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої" послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права й обов'язки, що пов'язані зі шлюбними відносинами. В Основному Законі ця стаття розміщена серед тих, де зафіксовані права, котрі у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права часом зараховують до категорії природних.

Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнародних документів про права людини визначив зміст другого розділу Конституції України, забезпечивши тим самим його демократичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти й прямі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ч. 2 ст. 28 Конституції), Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рішень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".

Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відмінні від близьких за формулюваннями положень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприклад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положення сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини й основні свободи). На нашу думку, тут має сказати слово Конституційний Суд України, до повноважень якого, зокрема, віднесене офіційне тлумачення Основного Закону.

Принагідно зазначимо, що деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно. Як-от ст. 38 Конституції. котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж У нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.

У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку., дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення. окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування завданого порушенням щойно зазначеного права шкоди. На думку таких експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.

Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Конституції положення ст. 23, де, зокрема, записаної "Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". В науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Основного Закону цитованого положення тісно пов'язана з іншим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними". Зазначене положення може бути застосоване то/й. коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосувати положення другого розділу Основного Закону через прогалини в конституційному тексті, І тоді вирішальне слово належатиме Конституційному Судові України..

Наведене положення ст. 23 Конституції України практично збігається за текстом з положенням, першого абзацу статті Основного Закону ФРН 1949 р. Характерно, що Конституційний Суд ФРН визначив це положення як таке., що доповнює інші, конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення згаданого положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні права, які прямо не виписані в цьому тексті, У такий спосіб ДЇЄ і Конституційний Суд Угорщини щодо ст., 54 чинної Конституції Угорщини, де записано, що "кожен має невід'ємне право на людську гідність". ї за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції України "кожен має право на повагу до його гідності. Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на загальну свободу

Порівнюючи другий розділ Конституції України і головні міжнародні документи про права людини, не можна не звернути увагу на той факт, що вони різні за юридичним інструментарієм;, використаним при їх укладанні. Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.

Так, у міжнародних документах сказано про право на свободу думки., совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права., ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права "розведені"; у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Ще одним прикладом може слугувати положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціації (ст. 20 Загальної декларації", ст. 1.І Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у ст. 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу більш детально їх регламентувати. Зокрема, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначене у ст. 36 і 37 Основного Закону. За своїм обсягом ці статті є чи не найбільшими у другому розділі Конституції.

Завершуючи аналіз питань співвіднесеності Конституції України і міжнародних документів про права людини, наголосимо, що усі вони визначають юридичні гарантії прав і свобод, Здебільшого поза їх текстами залишилися декларації гарантій, які були "родовою відзнакою" гак званих соціалістичних конституцій. Частину сприйнятих юридичних гарантії сформульовано як права.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захисті у ст. 55 Конституції України записано що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії, В науці конституційного права їх визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основі;І свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус".

Підсумовуючи викладене, наголосимо, що питання, пов'язані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають найактуальніше значення їх вирішення допоможе забезпечити відповідну практику, на» повнити її демократичним змістом. Перспективи розвитку такої політики в нашому суспільства і в нашій державі багато в чому будуть визначати реальність нормо застосування, реальність самої Конституції.

ВИСНОВОК

 

В результаті проведеного дослідження було з’ясовано, що поняття людина, особа і громадянин співвідносяться як загальне і конкретне, тобто поняття громадянин включається у поняття особа, яке в свою чергу охоплюється поняттям людина.

Термін людина характеризує представника людського роду (індивіда) як особливу колективістську біологічну істоту. Особа - це людина як суб’єкт, що вже має індивідуальні, саме цій конкретній людині притаманні інтелект, моральні та інші якості, сформовані у процесі суспільного життя. Громадянин - це особа, яка перебуває у сталих юридично визначених зв’язках із конкретною державою, що знаходить своє вираження в наявності відповідного громадянства.

Правовий статус особи і громадянина істотно різниться. Статус особи існує і до виникнення держави, він закріплюється соціальними нормами у довільному порядку, заснований на загальнолюдських цінностях та принципах і реалізується в силу авторитетності для кожного із суб'єктів, тобто добровільно. Основними елементами змісту такого поняття є права та обов'язки, що мають єдиний зміст і невідокремлений характер.

Правовий статус громадянина виникає з появою держави та безпосередньо залежить від неї. Він закріплюється правовими нормами та має чітко визначений характер. Такий статус заснований на нормах національного та міжнародного права, поширюється на громадян певної держави. Окрім прав та обов'язків, структурними елементами такого статусу є свободи та інтереси.

Конституційний статус громадянина закріплює правовий зв'язок громадянина із державою громадянства, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Такий зв'язок не переривається навіть тоді, коли громадян виїжджає в іншу країну на постійне проживання.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі існувала інша думка з приводу суті громадянства. Громадянство визначалось як належність особи до держави (концепція примату держави над особою), а інколи - при визначенні поняття громадянства - держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство - із членством у такій організації.

Як було виявлено, громадянство - це стійкий, двосторонній, правовий зв'язок держави і громадянина. Громадянство можна розглядати і як правовий інститут і як суб’єктивне право особи. Є точка зору, згідно з якою адміністративно-правовий статус громадянина може бути загальним та спеціальним (наприклад, статуси членів адміністративних колективів).

Належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов'язку держави захищати в повному обсязі права і свободи своїх громадян, які за кріплені в Конституції та Законах України не тільки на території держави, а й за її межами.

До спеціальних принципів громадянства у конституційному праві відносять: єдність громадянства України; рівне громадянство як основа правового статусу особи; загальний порядок прийому до громадянства України; поєднання принципу ґрунту і принципу крові; невизнання автоматичної втрати громадянства; недопустимість позбавлення громадянства; єдність громадянства членів сім’ї; невизнання подвійного громадянства; дозвільний порядок виходу з громадянства; принцип невидачі громадян України іноземній державі; свобода і добровільність вибору громадянства.

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і станов-лять ядро правового статусу особи в Україні.

Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соці-ально значимі як для окремої людини, так і для суспіль-ства в цілому і для держави.

2) вони не набуваються і не відчужуються за воле-виявленням людини і громадянина, тобто належать кож-ному від народження;

3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації.

Основні права, свободи і обов'язки людини і грома-дянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами: у залежності від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина; за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого та третього покоління; за генезою на природні (природжені) та похідні від них; за видом суб'єкта на індивідуальні та колективні; за ступенем їх абсолютизації на такі, що підляга-ють обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню; за характером утворення на основні та додаткові.

Порушені права і свободи можуть захищатися різними способами.

Основний механізм захисту; судовий, що реалізується через подання позову. Додатковий механізм; адміністративний порядок вирішення спору, що здійснюється через подання звернення або скарги до компетентного, зокрема, правоохоронного органу. Існує також міжнародний мезанізм захисту.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.

Підсумовуючи, слід зазначити про таке. Наша держава встановлює статус як систему прав і обов’язків для різних категорій фізичних осіб; громадян, іноземців, апатридів.

Коло законодавчо закріплених прав і свобод є надзвичайно широким і відповідає міжнародним стандартам.

Список використаних джерел

 

1.Конституція України [Електронний ресурс ]: офіц. текст: [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.: станом на 8 жовтня 2013 р.]. – Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - №30. - ст. 141. – Режим доступу. - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96 -%D0%B2%D1%80. - Назва з екрану

2. Про громадянство України [Електронний ресурс]: [Закон України: офіц. текст: за станом на 6 грудня 2012 року ]. - Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2001. - № 13. - ст.65. – Режим доступу.- http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14. – Назва з екрану

3.Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник [Текст]/В.В. Кравченко; Вид. 3-тє, виправл. та доповн. - К.: Атіка, 2004. – 512 с.

4. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник [Текст]/ О.Ф.Фрицький; К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.

5. Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2008. – 632 с.

6. Наукові записки [Електронний ресурс]: Принципи Конституції/Савенко M. Д. - Режим доступу до статті: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/law/2006_53/03_savenko_md.pdf. — Назва з екрана.

7. Альманах права [Електронний ресурс]: «Суверенітет» як базова категорія інститутів і принципів конституційного права України/Куян І.А. - Режим доступу до статті: http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/Almpr/2012_3/01_082.pdf. — Назва з екрана.

8. Конституція України: Науково-практичний коментар[Текст] / К. К. Гулий, А. В. Єфименко, Н. Й. Михайличенко, О. М. Уліщенкота ін.. – Х.: Право, 2003. – 805 с.

9. Шаптала Н.К. Конституційне право України: Навч. посіб. [Текст] / Н.К.Шаптала, Г.В.Задорожня – Запоріжжя: Дике Поле, 2012. – 479 с.

10. Копєйчиков В.В. Правознавство: Підручник [Текст]/ за редакцією В. В. Копєйчикова,А. М. Колодія. - К.: "Юрінком Інтер",2006. – 748 с.

11. Орленко В. І. Конституційне право України: Навчальний посібник [Текст]/ В.І Орленко. - К.: Паливода А. В., 2011.- 156 c.

12. Погорілко В. Ф. Конституційне право України: Підручник [Текст]/ В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко. - К.: Правова єдність, 2010. - 432 с.