Політизація українського національного руху та створення українських партій в Наддніпрянській Україні

Останньому десятиріччю ХІХ ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60-70-х роках українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неможливість лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртів та соціал-демократичних груп, байдужих до національних змагань. Пошук нових ідей, шляхів, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років привів до виникнення ряду національних об’єднань з виразною політичною спрямованістю, котрі стали перехідним листком до утворення українських партій.

Першим серед них було Братство тарасівців. Воно виникло влітку 1891 р. в Харкові. Його заснували студенти університету М.Базькевич, М.Байздренко, І.Лина та дрібний урядовець В.Боровик. Їх об’єднали палкий патріотизм і прагнення боротися проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження українського народу.

Члени братства доклали зусиль насамперед для створення розгалуженої таємної організації та розробки її програми, передусім політичної.

Гуртки тарасівців були створені в 10 містах України. Полтавський гурток був організований В. Боровиком наприкінці 1891 р. У 1892 р. В. Боровик у пошуках переїхав до Києва, де заснував гурток з 16 чоловік. Серед них були: Є.Тиличенко, М.Кононенко, брати Чернявські й Міхновські. Чернігівський гурток сформувався не пізніше 1893 р. Його членами були В.Андрієвський, В.Дейша, Т.Шкуркіна та ін. В Одесі був Д.Старевич, В.Климович. В Лубнах тарасівців очолював В.Шемет, котрий пізніше відіграв тут провідну роль в українському русі ³.

Тарасівці перейшли з українських об’єднань і здійснили спробу поширити свій вплив на село. Значною мірою сільським був бессарабський гурток.

Організаційною формою зв’язку в братстві були з’їзди. Один з них відбувся у Києві не пізніше квітня 1893 р. і налічував близько 30 делегатів. На з’їзді, що тривав 3 дні, був складений статут братства. Крім суто організаційних положень, статут має вступну частину: необхідність політичного виховання членів гуртка; повна автономія і широка воля на Україні; зв’язки між собою й обмін літературою; святкування днів, пов’язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т.Шевченка й Г.Квітки-Основ’яненки; вивчення економічного становища України та турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, влаштування бібліотек та ін. ⁴ Про інші з'їзди відомості не збереглися.

Питання про численність братства залишається відкритим. Враховуючи, що в таких осередках, як харківський, київський, бессарабський, налічувалося щонайменше по 15-25 членів, можна припустити, що в 10-12 гуртках було принаймні 100 тарасівців. В гуртках були вихідці практично з усіх губерній України та Криму. За соціальним складом тарасівців можна поділити на дві групи. Перша – селяни, всі інші тарасівці – це студенти, дрібні службовці, інтелігенція – люди з середньою та вищою освітою. Отже, склад братства, що включав представників різних прошарків населення і репрезентував усі регіони Східної України, дає можливість охарактеризувати його як загальноукраїнську організацію.

Програмні ідеї братства були відображені в рефераті, прочитаному І.Линою в Харкові, на шевченківській роковині 1893 р. На ці збори були запрошені й старогромадівці, причому реферат вони сприйняли прихильно. Того ж року його надрукував львівський часопис “Правда”, редакція якого дала йому назву “Символ віри молодих українців”.

Вихідною точкою поглядів тарасівців було визнання самобутності українського народу, його права на незалежне існування: “Наука й життя Українського народу доводять нам, що Україна була, є і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу” ⁵ . Вони визнавали загальнолюдські цінності, політичні свободи і соціальну справедливість. Однак жорстоке національне гноблення, економічний визиск України, що ставили під загрозу її майбутнє, зумовлювали першочерговість саме національно-визвольної боротьби: “Тим ми, як діти України, сини свого народу, єсьмо націоналами і передусім дбаємо про те, щоб дати своєму народові волю національну” ⁶. Щодо своїх завдань тарасівці заявили: “Ми дбаємо, про те, щоб піднести і розворушити на Україні національний дух, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування..” ⁷. Братчики прагнули дотримуватися такого “ідеального людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій… Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу – в тих державах, з якими з’єднана українська земля” ⁸. Очевидно це стосувалося не тільки Росії, а й Австро-угорської імперії, до якої належали західноукраїнські землі. Тарасівці приділяли велику увагу утвердженню української мови в житті народу, підготовці національно-свідомої молоді до вступу в товариство, політичній роботі в українських культурницьких гуртках, розповсюдженню нелегальної літератури. Але в 1893 р. поліцією був розгромлений харківський гурток Братства. Інші громади продовжували роботу до 1897 р. На весні 1897 р. тарасівці увійшли до складу Всеукраїнської буржуазної організації, яку в літературі називають Всеукраїнською загальною організацією (ВУЗО). До Ради організації були обрані тарасівці Є.Тимченко, М.Кононенко, О.Черняхівський та ін.

Отже, 90-ті роки ХІХ ст. в українському русі стали переломним етапом. Братство тарасівців поклало організаційний початок політичного етапу українського національного руху. “Символ віри ” був покладений в основу “Програми української національної партії”, створеної студентськими громадами наприкінці ХІХ ст. Жодна з східноукраїнських партій початку ХХ ст. не уникнула впливу ідей цієї організації.

Розвиток капіталізму на зламі століть надзвичайно загострив одне з питань суспільного розвитку Росії – національне. Посилилося руйнування національних перегородок. В країні відбувався інтенсивний процес переміщення населення, в результаті чого деякі національні райони все більше ставали багатонаціональними, зростала самосвідомість пригноблених народів. Все це створювало в Україні ґрунт для розвитку національного руху, який поряд з проведенням культурницької роботи, вимагав національних прав, створював передумови для створення політичних партій.

Першою із цих партій на Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія (РУП), створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Харкові. Засновниками партії були Д.Антонович, М.Русов, Л.Матусевич, О.Коваленко, Д.Познанський, А.Жук, М.Порш. Створена партія складалася із нечисленних консервативних груп Харкова, Києва, Ніжина, Полтави, Катеринослава, які об’єднували студентів, семінаристів, учителів, лікарів та службовців державних і земських установ. Не будучи достатньо теоретично підготовленими, засновниками РУП звернулися до відомого харківського адвоката, колишнього тарасівця М.Міхновського з пропозицією розробити проект програми партії. Вже 19 лютого 1900 р. на роковинах Шевченка в Полтаві, а потім 26 лютого у Харкові М.Міхновський висловив ті думки, що лягли в основу брошури під назвою “Самостійна Україна” 9. Наприкінці 1900 р. у Львові була надрукована ця брошура. Вона стала першим програмним документом Революційної української партії.

“Самостійна Україна” не є програмою у власному розумінні слова. У першій частині автор аналізує основні положення Переяславського договору між Україною та Росією. Держава наших предків злучилася з московською державою “як рівний з рівним” і як “вільний з вільним” і держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки “протекції”, а не підданства, – говориться в брошурі, Але московські царі не виконали своїх зобов’язань. Під владою царів наш народ перебуває у становищі “грабованої нації”.

Переходячи до власне програмної частини своєї брошури, М.Міхновський наголошує, що “часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули…”. Третя українська інтелігенція стає до боротьби кривавої і безпощадної. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”.

“Але як партія бойова, – веде далі Міхновський, – партія, що виросла на ґрунті історії і є партією практичної діяльності, ми зобов’язані вказати на найближчу мету. “Ця мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 р., з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву, але відняте в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби… Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо”.

Отже, у програмній праці “Самостійна Україна” була лише загальна вимога незалежності України, інші соціально-економічні та політичні питання не були розроблені. Через це вона зазнала критики як від галичан так і від членів РУП.

У грудні 1902 р. в Києві відбувся І з’їзд РУП. З’їзд обрав Центральний комітет партії у складі Д.Антоновича, Є.Голіцинського та В.Козинека. Був створений “Закордонний комітет”, який головним завданням мав організацію видання партійної літератури у Львові і пересилки її до Східної України. Із завершенням формування партійної структури починається практична діяльність РУП.

Головним завданням партії було піднести рівень політичної свідомості насамперед українського селянства. З цією метою розгортали активну видавничу діяльність. РУП видавала чотири газети – “Гасло”, “Селянин”, “Добра новина”, “Праця”. За 1902–1904 рр. було видано за кордоном 30 найменувань брошур: “Дядько Дмитро”, “Народна справа”, “Чи є тепер панщина?”, “Козаччина” та ін. На селах члени РУП розповсюджували газети й брошури, проводили бесіди, пропонували свої погляди, брали участь у підготовці виступів селян по Полтавщині й Харківщині, у страйках робітників на бурякових плантаціях Правобережжя в 1902 р.

Практична діяльність 1900–1902 рр. сприяла наростанню розходжень серед членів РУП, внаслідок чого серед них склалися дві групи. Одна – переважно члени “Закордонного комітету” у Львові (М.Меленевський, Є.Голіцинський, О.Скоропис-Йолтуховський, П.Канівець, В.Мазуренко та ін.), вважала, що не слід акцентувати увагу на національному питанні. Оскільки промисловий пролетаріат України перебуває під впливом РСДРП, РУП повинна відмовитися від “Самостійної України” і ввійти до складу РСДРП, щоб згуртувати всі революційні сили для боротьби проти царизму.

Друга група вважала, що національна справа не може бути байдужою пролетаріатові, що партія мусить відстоювати вимоги самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України. Отже, розкол партії став неминучим.

Наприкінці 1902 р., коли більшість членів Революційної української партії стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М.Міхновським вийшли з партії і створили власну організацію – Українську народну партію (УНП).

Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української інтелігенції, яка намагалася пропонувати самостійну ідеологію серед широких мас українського селянства та робітництва Наддніпрянської України. Протягом 1902–1904 рр. УНП видала ряд відозв і прокламацій: “Робітницька справа в програмі УНП”, “Десять заповідей УНП” та ін. У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об’єднатися в боротьбі з чужинцями за вільну Україну.

Найбільш відомим і таким, який викликав різку критику, був твір М.Міхновського “Десять заповідей УНП”. Особливо гостро засуджували другу й третю заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло “Україна для українців”.

У 1903 р. при УНП була створена бойова організація “Оборона України”, яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент очолити всеукраїнське національне повстання”. В порядку підготовки до повстання ця організація планувала провести ряд акцій проти “символів панування” Росії в Україні. У Києві та Одесі були невдалі спроби висадити у повітря пам’ятники царів. У 1904 р. був влаштований вибух біля пам’ятника Пушкіну в Харкові. Пам’ятник не був пошкоджений, від постаменту лише відколовся шматок граніту. Громадськість України засудила цей вчинок, авторитет партії знизився.

Вихід національних радикалів з РУП не сприяв консолідації її членів. Процес розпаду партії на самостійні організації тривав. У грудні 1904 р. у Львові зібрався П з’їзд РУП. Були присутніми 15 делегатів. Члени “Закордонного комітету” запропонували об’єднатися з РСДРП, але більшість делегатів на чолі з М. Поршем не підтримали цієї пропозиції. Тоді група делегатів – О.Скоропис-Йолтуховський, В.Мазуренко, М.Ткаченко, П.Канівець – залишили з’їзд і створили власну “Українську соціал-демократичну спілку” (“Спілка”). 12 січня 1905 р. “група колишніх членів РУП” випустила декларацію “Розкол Революційної української партії”, яка офіційно оформила розкол РУП. В декларації “Спілка” проголосила себе пролетарським елементом, котрий готовий стати до боротьби за визволення пролетаріату від буржуазної самостійності України. “Спілка” не мала власної програми і у 1905 р. ввійшла до складу РСДРП як автономна частина меншовицької фракції.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї “Спілки”, у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в “Українську соціал-демократичну робітничу партію” (УСДРП). ЇЇ лідерами стали В.Винниченко, М.Порш, С.Петлюра, М.Ткаченко, Л.Юркевич та ін.

Напередодні першої російської революції на Україні завершилося формування національних ліберально-демократичних партій – Української демократичної та Радикальної. Вони утворилися у 1904 р. на базі Всеукраїнської безпартійної загальної організації. До цих партій входили різні верстви міської інтелігенції. Це були опозиційні у відношенні до самодержавства політичні організації. Вони вимагали демократизації державного устрою Росії – “основою державного порядку в Росії ми визначаємо федеративні засади державного устрою”. Обидві партії вимагали автономії України в складі Росії, націоналізації землі, демократичних свобод та ін. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Лідерами партії були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко, Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та ін.

Отже, на початку ХХ ст. український національний рух політикувався. В Україні почали виникати політичні партії. Цей процес мав свої особливості. В Україні, яка входила до складу Росії, партії виникали нелегально. Вони утворилися до буржуазно-демократичної революції. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямів – соціалістичного (РУП, “Спілка”), ліберально-демократичного (УДП,УРП) і націонал-радикального (УНП). Вони мали між собою багато спільного в програмних положеннях. Перш за все вони вимагали демократизації державного устрою Росії і автономії України.