Гуманістичний зміст практики

Практика має людинотворчу спрямованість. Людина виділяє себе з природи, сама себе робить людиною, творить свою " другу" природу, "олюднену", яка постає культурою, культурними цінностями, що, збагачуючись від покоління до покоління, примножує надбання людства. Тому завдяки здатності творити варіанти бажаного майбутнього, діяти задля його досягнення і створюється предметний світ людського буття, формуються і розвиваються сутнісні сили власне людини (розум, почуття, воля).

Наприклад, уявімо ситуацію, коли під гаслами визнання пріоритету матеріально-виробничої практики чинились перешкоди щодо демократизації суспільного життя, розширення громадської активності. Виникає стан, коли декларована гегемонія матеріально-речовинних елементів змінюється гегемонією управлінського підходу, в якому матеріально-речовинне стає метою, а людське по відношенню до нього – засобом. І знову втрачається гуманістична сутність практики.

На практиці має місце відоме гуманістичне кредо: "не людина існує для суспільства, а суспільство для людини". Практика як специфічно людський спосіб буття, що мас суспільний характер, є матеріальною основою, яка забезпечує "зв'язок часів" людського буття (минулого, сучасного, майбутнього) та спадкоємність культурних надбань поколінь.

Серед різноманітних характеристик, рис практики звернемо увагу на основні з них: предметність, всезагальність, безпосередність, революційність, універсальність, цілепокладання. Сутність всезагальності людського способу буття, ставлення людини до світу полягає в тому, що, втілюючись у діях конкретних індивідів, у суспільних властивостях ними створюваних предметів і явищ, вона набуває статусу безпосередньої дійсності. Всезагальність і безпосередність – це діалектичні протилежності, взаємодія котрих забезпечує внутрішній динамізм практики, її рухливість, суперечливість. Структура практики завжди містить такі компоненти, як потреба, мета, мотив діяльності, власне процес діяльності, предмет, на який вона націлена, засоби, спрямовані на досягнення мети як на результат діяльності. Але зазначимо, що доцільність у практиці забезпечується не автоматично. Більше того, існує суперечність між діяльністю окремої людини (або групи) і суспільною діяльністю взагалі.

Слід нагадати, що традиційно революційність практики розглядалась раніше у надособистих, надіндивідуальних формах, на рівні лише всезагальності практики. Але ж всезагальність не є якоюсь самосу-щою субстанцією. Історія – це діяльність людей, котрі прагнуть реалізувати свої цілі, і все, що відбувається в ній – результат кожної конкретної людини, яка має інтереси, цілі і здійснює свій історичний вибір – іноді в екстремальній ситуації.

"Відкритість" практики, її людинотворчий зміст. Мабуть, в розвитку суспільства слід створювати такі умови, які б сприяли можливості і необхідності виявлення і реалізації творчих задатків кожної людини, ініціативи, підприємливості, особистої відповідальності.

Багатоплановість об'єкта предмстно-перетворюючої діяльності обумовлює таку рису практики, як універсальність. Становлення людини спонукає до появи нової форми об'єктивного процесу – ціле-покладаючої діяльності, що вбирає в себе фактично всю природну передісторію людини і завдяки якій людина організує оточуючий світ у предметне поле власного саморозвитку. Саме в цьому полягає універсальність людського способу буття, що обумовлена родовою, соціальною сутністю людини. Людина ж у своїй діяльності освоює природу як родова, суспільна істота, що піднімається над своїми безпосередніми потребами, відтворюючи не тільки себе, а й усю природу: вона діє універсально, багатосторонньо, за "мірками будь-якого виду". А це принципи саморозвитку всіляких природних систем.

Універсальність людського способу буття, родова сутність люди­ни виявляється в тому, що кожна конкретна людина уособлює людство. А кожна конкретна дія, будь-який окремий вчинок мають у собі націленість на відповідне реальне узагальнення суб'єкта діяльності навколишнього світу. Це реальне узагальнення виявляється у пред­метах, що потрапляють у поле зору діяльності людини. Наприклад, відкрита властивість певного предмета (форма, якість та ін.) може переноситися на інші предмети. Форма посудини з дерева переноситься па вироби зі скла, пластмаси, синтетики. Найбільшою мірою узагальнююча здатність людини втілюється у знаряддях праці. Системи знарядь праці є засобом освоєння людиною природи. Для всього процесу праці властива узагальненість, яка є провідною рисою також і духовного освоєння людиною світу: слово узагальнює, не кажучи вже про мову як духовну культуру в цілому.

Але тут виникає суперечливість, викликана можливістю неймовірного зростання діяльнісного начала людини, її необмеженого втручання в саму природу з метою підпорядкування її своїм цілям. Практика поєднує в собі найхарактерніші, сутнісні властивості природи та сутніс-ні властивості людини. Вона є своєрідним уподібнювачем закономірностей природи з доцільністю людської діяльності. Не завжди такий збіг дійсний. Можна навести багато прикладів, коли відбувається не продовження природи у формах діяльності людини, а навпаки.

Функції практики

Можна виділити такі функції практики:

· практика є основою пізнання;

· джерелом і рушійною силою процесу пізнання;

· кінцевою метою пізнання; критерієм істини.

Основою пізнання практика є тому, що вона – основа сукупного життя людей, визначальний спосіб їхнього ставлення до світу. Пізнання формується на грунті предметно-практичної діяльності суспільства з перетворення природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Але пізнання не просто має своєю основою практику – воно саме є активним діяльним процесом ідеального освоєння дійсності, його ж результати не лише відтворюють в ідеальній формі наявну дійсність, а й відображають її об'єктивні закономірності з погляду перетворень і змін, що їх вносить людина у дійсність практич­ною діяльністю. Пізнавальне ставлення суб'єкта і об'єкта зароджується в межах практики, успішний розвиток якої неможливий без освоєння об'єктивних закономірностей дійсності.

Роль практики як основи пізнання полягає в тому, що завдяки предметно-матеріальній діяльності людина ніби "втручається" в об'єктивний природний процес і, змінюючи навколишній світ, відкриває нові процеси і явища, які здатні ставати об'єктами подальшого пізнання. Власне предметно-практична діяльність виступає "первісною базою" пізнання, а логіка мислення є своєрідною трансформацією відповідних трудових операцій. Мислення настільки логічне, наскільки буде логічним, песуперечливим та послідовним сам процес діяльності.

Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людині від природи, вони формувалися на основі й у процесі праці, суспільного виробництва. Кожна людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і надбаних людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об'єктом її пізнання, визначається рівнем суспільства на конкретно-історичному етапі та рівнем, перш за все, практично-перетворюючої діяльності. Практика виступає основою пізнання ще й тому, що сприяє розкриттю внутрішньої сутності предметів і явищ, котра розкривається тільки тоді, коли люди примушують предмети за допомогою практики впливати один на одного, тобто взаємодіяти. Бо тільки в русі, взаємозалежності предмети і явища набувають визначеності. Людина за допомогою практики змінює предмет, дістає можливість розглядати його зі всіх сторін, у всіх гранях, зв'язках, які недосяжні для пасивного споглядання. Від рівня розвитку практики, зокрема, залежить, наскільки глибоко суб'єкт може осягнути об'єкт пізнання.

Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують конкретні наукові напрямки. Наприклад, давньоєгипетські жерці з великою точністю могли здійснювати астрономічні розрахунки, визначати величину площ, земельних ділянок, обчислювати обсяги та вирішувати багато інших досить складних завдань, що виникають у ході практичної діяльності. Але тільки в стародавній Греції ми вперше виявляємо науку у формі системи теоретичного значення, оскільки для цього потрібен високий рівень розвитку суспільства і предметно-практичної діяльності людей.

Проте пізнання має одночасно і відносну самостійність, його взаємозв'язок із практикою носить складний діалектичний характер. Практика стимулює розвиток пізнання, яке не просто розвивається слідом за практикою, а й вирішує завдання, що поставлені всім попереднім розвитком наукової думки людства. Тому цілком логічно, що пізнання може випереджати практику і відповідним чином направляти її. Але пізнання має лише відносну самостійність, тому воно діалектично пов'язане з практикою, визначається нею і стимулює досягнення об'єктивно-істинного знання про існуючий світ.

Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань, в результаті своєї суспільної природи має всезагальний і необхідний характер, набуває властивості безпосередньої дійсності, тобто є разом з тим безпосередньою чуттєвою діяльністю. Практика виводить людину, так би мовити, за межі суб'єктивності, бо є об'єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об'єктивними законами матеріального світу. Ця двоєдина природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, що втілюються в практиці, відповідним чином співвідносяться з законами об'єктивного свічу.

Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютного і відносного. Якщо її розглядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему практичну дію – відносним критерієм істини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що тільки вона є єдиним засобом, здатним, зрештою, виявити об'єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку суспільства на певному конкретному етапі його історичного поступу. В цих умовах практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоретичне положення, і в цьому плані вона є відносним критерієм істини. Іншими словами, абсолютність практики як критерію істини в тому, що вона мовби "приймає" рішення реалізувати мету, теоретичне положення; в той же час власне практика розвивається, як і все суспільство, і тому ті знання, які вона реалізує, є неповними і неточними, вони потребують подальшого дослідження. В цьому відносність практики. Глибоке усвідомлення такого діалектичного процесу розвитку практики як чуттєво-предметної, соціально-історичної діяльності дало можливість реалізувати отримані знання на практиці і сприяти водночас розвиткові власне практики.

 

Смерть і безсмертя.

Усе, що має початок, має і свій кінець. Народження і смерть – ось перший та останній акти п'єси під назвою «Життя», яку судилося зіграти кожному з нас.

Є люди, котрі уникають не лише розмов, але й думок про смерть. Вони відчувають якусь неусвідомлену неприязнь до смерті і навіть страх перед нею. Але чи варто піддаватися цим почуттям? Чи варто уподібнюватися страусам, які ховають голови в пісок під час небезпеки? Навіть якщо ми і не будемо думати про смерть, то вона однаково настане. А думати про неї необхідно. По-перше, для того, щоб краще пізнати й оцінити життя. А по-друге, щоб, беручи участь у тра­гедії, не намагатись розігрувати фарс чи комедію.

Життя треба приймати таким, яким воно є, у всіх його найрізноманітніших проявах, одним з яких і є смерть. Але це не означає що ми повинні жити у постійному страхові перед нею або в її постійному очікуванні. Поводитися так було б не менш по-дитячому, ніж не думати про неї зовсім або ж думати, що смерті взагалі не існує. Навпаки, ми повинні замислюватися над смертю, щоб подолати страх перед нею і ставитися до неї саме так, як вона цього заслуговує.

Смерть – це лише припинення нашого індивідуального існування, яке так само природне, як і захід сонця. І доки існуватимуть люди, доти триватимуть повторення їхніх народжень і смертей. Так що лякає нас найчастіше не наша майбутня смерть, а те, що може чекати нас після неї. Інакше кажучи, нас лякає тільки невідомість.

Не розуміючи природи «душі» і вважаючи її безсмертною, люди колись склали міф про її посмертне існування і розплату за земні гріхи. Ніхто не міг знати вироку, який чекатиме його після смерті, тому кожен боявся бути приреченим на «вічні муки».

Та не тільки віруючі відчували страх перед смертю. Він, як і, наприклад, страх перед темрявою або перед самотністю, міг бути одним із проявів «інстинкту жит­тя» або, точніше, «інстинкту самозбереження», який сформувався у ході еволюції і становив своєрідну за­хисну реакцію людей на ті небезпечні ситуації, які могли загрожувати їм у незнайомому світі.

Багато філософів прагнули свідомо перебороти страх перед смертю. Ось деякі з їхніх міркувань:

— смерть припиняє не тільки те, що прекрасне і приємне у житті, але також його гіркоти та страждання, тому для людини, яка втомилася від життєвих незгод і страждань, смерть може бути благом і порятунком;

— іноді смерть може зберегти людську гідність, врятувати людину від ганьби, тому краще мужньо померти, ніж безчесно жити;

— своєю смертю людина може врятувати життя іншої людини або визволити з біди багатьох людей; така смерть, яка прийнята за Батьківщину або інших людей,– благородна;

— добровільна смерть, прийнята за інших людей заради їх життя,— це геройство або подвиг, така смерть може зробити людину безсмертною;

— поваги й захоплення заслуговує й той, хто йде на смерть, не бажаючи відмовитися від своїх переконань.

Давньогрецький філософ Епікур (341–270 до н. є.) доводив: «Найжахливіше лихо, смерть, не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настає, то нас уже нема». Батько російської космонавтики К.Е. Ціолковський (1857–1935) вважав, що «страх природної смерті буде знищений глибоким пізнанням природи». А Л.М. Толстой, котрий багато розмірковував про життя і смерть, писав: «Коли життя благо, то благо і смерть, яка є необхідною умовою життя».

Таким чином, смерть інколи може бути не тільки злом, але й благом. Як природне закінчення життя – вона не має нічого страшного. Але зовсім інша річ, коли людина внаслідок безглуздої випадковості, хвороби або насильства гине у розквіті сил. Така смерть, справді,– страшна, і сприймається нами як величезна несправедливість, бо вона – протиприродна.

Особливо несправедлива і страшна насильницька смерть. Нема важчого злочину, ніж позбавити життя людину, незалежно від того, роблять це окремі люди чи суспільство, держава. Тому в багатьох цивілізованих країнах взагалі скасована смертна кара як-міра покарання. Насильницьке позбавлення людини життя може бути допустимим лише в одному випадку: коли немає ніякої можливості запобігти ще більшому злу, яке чинить саме існування даної людини іншим людям.

Але й у цьому разі неправильно керуватися принципом: око за око, зуб за зуб, смерть за смерть. Закон кровної помсти, який дійшов до нас із сивої давнини, не здатний встановити справедливість у сучасному її розумінні. Цей закон суперечить гуманності, оскільки його виконання може призвести і, як правило, призводить до ще більшої несправедливості.

Якщо людина не має юридичного, а тим більше морального права позбавити життя іншу людину, то чи є в неї таке право стосовно самої себе? Питання це надзвичайно складне і кінець кінцем кожна людина може вирішити його для себе тільки сама. Проте при цьому необхідно враховувати деякі можливі ситуації.

Перша: людина змушена розлучитися з життям, щоб зберегти свою гідність, свої переконання, не стати негідником або зрадником, врятувати інших людей. Така смерть вимагає великої сили волі та мужності, але вона виправдана і нерідко вважається героїчною.

Друга ситуація: життя стало нестерпним, і людина вирішує з ним покінчити. У даному разі рішення вибрати смерть – прояв слабкості, безвілля, ато навіть і боягузтва перед реальними чи уявними труднощами.

Безнадійна хвороба? Але хіба рідко лікарі помилялися у своєму діагнозі? А якщо навіть він і правильний, то, знов-таки, хіба мало було випадків, коли «безнадійні» хворі видужували?Тому, доки людина живе, доти не повинна втрачати надії.

У житті кожної людини бувають такі чорні дні, коли все сприймається тільки у темних барвах і коли саме життя здається нестерпним. Але нема нічого вічного. Завтра вигляне сонце, життя знов може стати прекрасним і дивним, яким воно, по суті, й є. Тому треба знати себе, особливості своєї психіки, вміти відрізняти те, що є насправді, від того, що тільки уявляється, керувати своїми почуттями та емоціями і навіть ставитися до себе з гумором. Надзвичайно мудра і мужня людина, яка прожила дуже важке життя і належить до найвидатніших особистостей на­шого століття,– Махатма Ганді писав: «Якби у мене не було почуття гумору, то я давно покінчив би з собою»., Нарешті, є і ще одна важлива обставина, яка багатьом людям не дозволила добровільно піти з життя. Навіть якщо наше життя нам набридло і здається зовсім непотрібним і нестерпним, то й тоді не слід забувати, що є хтось, кому ми дорогі і кому просто треба, щоб ми були. І не рахуватися із цим бажанням наших батьків, друзів, інших близьких людей – непростимий егоїзм.

Навіть якщо смерть звільняє когось від мук, вона все одно жорстока стосовно живих. Мертвим не боляче, але живі від цього страждають. Нас не може залишити байдужими навіть смерть зовсім незнайомої людини, тому що ми – теж люди. Будь-яка смерть – це завершення ще одного життя, котре, хоч би яким воно не було, ніколи більше не повториться. Тому кожна людина, яка пішла з життя, заслуговує хоча б на хвилину скорботного мовчання. Життя – це велике диво і велике благо. Тому його початок і кінець – народження людини та її смерть – не повинні проходити непоміченими.

Життя людини було б дорогою в нікуди, якби воно вело тільки до смерті. Але ж, якщо подумати, то і смерть людини – це не просто якийсь тупик, у якому все закінчується. Скоріше, смерть – це межа, до якої триває наше індивідуальне існування. А далі що? Пустка? Але ж не може те, що було чимось або кимось, зовсім щезнути чи перетворитися на ніщо.

Закон збереження матерії та енергії доводить: усе, що існує, з чогось виникло, і воно не може безслідно зникнути, а може тільки перетворитися в інші форми. Значить, сама людина та її життя теж не зникають без­слідно, а перетворюються у щось інше. Але в такому разі й смерть людини слід розглядати як форму переходу з одного стану в інший, тобто, з цієї точки зору, вона є, водночас, і кінцем, і початком.

Кінцем нашого життя, нашого індивідуального існування і початком якогось нового, іншого існування. Але що собою являє це нове існування, яке починається після нашої смерті? І чи не містика все це?

Уже у давнину почали складатися різні погляди на потойбічне існування людини, яке, на відміну від обмеженого, конечного життя, розглядалося як вічне існування, або безсмертя. При цьому чимало мислителів вважали, що людина після смерті знов перетворюється у ті «першостихії» чи «першоелементи», з яких вона колись виникла. Найчастіше цими першостихіями вважалися земля, вода, повітря та вогонь. І зараз ще від людей похилого віку інколи можна почути вираз: «Із землі людина вийшла і в землю піде». Мабуть, саме з цими уявленнями пов'язаний і звичай хоронити людину: віддавати її тіло землі, вогню чи розвіювати її попіл у повітрі чи воді.

У всіх релігіях утвердилася точка зору, згідно з якою тільки тіло людини смертне, а душа її – вічна, і вона може продовжувати своє потойбічне існування. Але нерідко висловлювалися й інші точки зору. Наприклад, про те, що людина стає безсмертною завдяки пам'яті про неї інших людей. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: «Хто вмер, але не забутий, той безсмертний».

Висловлювалися також судження про те, що людина досягає свого безсмертя у своїх дітях. Проте вже англійський філософ XVII століття Френсіс Бекон (1561–1626) з цього приводу говорив, що через потомство можуть досягти безсмертя і тварини, а істинно людське безсмертя – «у славі, заслугах і діяннях».

Справді, найдовше людина живе в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. Хіба не можна вважати безсмертним, наприклад, Гомера, який жив близько трьох тисяч років тому? Бо ж поки існуватимуть люди, вони насолоджуватимуться його геніальними поемами «Іліада» й «Одіссея», дізнаватимуться з них, як жили греки та інші народи у ті давні часи.

Людина продовжує жити і в дереві, яке вона колись посадила, і в будинку, який вона збудувала, і в своїх учнях, яких вона виховала. Кожна людина, яка щось зробила у своєму житті, продовжує жити у тому, що вона зробила. Тому безсмертя – не вигадка, воно справ­ді існує. І можна, мабуть, сказати, що наше життя – це не тільки шлях до смерті, а й дорога у безсмертя.

Сенс і мета життя. У всі часи люди замислювалися над сенсом свого життя. Але одні вбачали цей сенс у праці, другі – у коханні, трет – у самовдосконаленні, четверті – в боротьбі. Така розбіжність поглядів породжувала нерідко сумнів: а чи має наше життя взагалі якийсь сенс? А якщо і має, то чи можемо ми його пізнати чи зрозуміти? Нарешті, можливо, у кожної людини є лише якийсь свій сенс життя, не подібний до інших? Усе це – дуже непрості питання. Вони не мають якихось однозначних і загальновизнаних відповідей і в наш час. Значною мірою ці відповіді залежать від самого розуміння життя.

Враховуючи, що людське життя нерозривно зв'язане з існуванням усього суспільства, багато мислителів висловлювали думку про те, що, насамперед, сенс життя людини полягає у сприянні процвітанню і роз­витку людства. Жити тільки заради самого себе або для себе – безглуздо, бо це означає жити заради того, щоб жити. Така зосередженість людини лише на самій собі, на своєму власному існуванні не враховує належності нашого життя до існування людства, в якому ми становимо лише окремі ланки єдиного ланцюга. Звичайно, щоб цей ланцюг не розірвався, кожна людина повинна турбуватися і про власне існування. Буває й так, що сил або вмінь людини вистачає тільки на це. Але в нормальних умовах вона повинна турбуватися не тільки про себе, а й про інших людей, прагнучи хоча б на крок просунути суспільство вперед у вирішенні якоїсь із його численних проблем. Якщо ми не робимо цього, то наше життя може стати безглуздим і марним. Та ще гірше, коли, нічого не даючи іншим людям, ми прагнемо жити за їхній рахунок або не приносимо їм користь, а заподіюємо шкоду. Таке життя може бути не просто безглуздим, а й паразитичним або навіть злочинним.

Сприяти розвитку людства можна лише тоді, коли живеш його болями та тривогами, коли відчуваєш і розумієш їх, сприймаєш їх, як свої власні. Це важливо ще й тому, що тривоги та турботи, проблеми і потреби людства не лишаються незмінними: на кожній сходинці історії або у кожному конкретному суспільстві, у кожної нації і навіть у кожного покоління – вони свої. Тому необхідно, насамперед, їх добре знати, щоб відчувати за них відповідальність і щоб правильно вибирати саме ті з них, які найбільшою мірою можуть скласти сенс і мету нашого життя.

І все ж визначення сенсу життя залежить не лише від потреб конкретного суспільства, у якому ми живемо, а й від наших власних задатків, нахилів і здібностей. Бо ж безглуздо робити справу, до якої у тебе нема ні найменшого покликання, а тим більше – присвячу­вати їй усе своє життя. (ідея "спорідненої праці") Якщо ми не знайшли себе і без будь-якого задоволення, через силу або тільки з почуття обов'язку робимо абияк те, що набагато краще могли б зробити інші, то тим самим ми не приносимо великої користі ні суспільству, ні самим собі. Тому треба прагнути робити насамперед те, що ми можемо зробити краще за інших, або що, крім нас, не зможе зробити ніхто.

Таким чином, потреби суспільства, з одного боку, і наше власне покликання, з іншого – ось те головне, чим визначається і в реалізації чого полягає сенс нашого життя. Людині, котра зуміла знайти для себе і об'єднати ці сторони, життя ніколи не буде здаватися пустим або нікчемним. А визначивши для себе сенс життя, легше знайти і його мету.

Мета – це уявний або очікуваний результат наших дій. Майже все, що ми робимо, спрямоване на досягнення певної мети. І перш ніж щось зробити, ми обов'язково ставимо перед собою ту чи іншу мету. Тому мета або ціль – це своєрідний маяк, який спрямовує наші дії і не дає нам збитися з дороги.

Але якщо кожна наша свідома дія, з яких складається життя, має вже певну мету, то чи потрібна ще якась інша, загальна мета? Безперечно, тому що, не маючи такої загальної мети, ми можемо уподібнитися муляру, який знає, що він кладе цеглини, але не знає, для чого він це робить.

Мета життя нам необхідна для того, щоб свідомо об'єднати всі наші вчинки та дії у щось єдине ціле, вміти бачити у кожній своїй дії частинку свого життя і погоджувати ці дії між собою. Без такої загальної мети людина дрібнішає, вона живе лише одним днем, за принципом: «день минув і слава Богу», як це робили гоголівські старосвітські поміщики. Крім того, мета життя виражає і конкретизує його сенс. Якщо ми знаємо, у чому, в якій діяльності полягає сенс нашого життя, то ми повинні також знати, на що ця діяльність може або повинна бути спрямована, який вона повин­на мати наслідок.

Часто, особливо в молоді роки, люди схильні, скоріше переоцінювати, ніж недооцінювати свої сили і можливості й тому ставлять перед собою завдання дещо завищені. Наслідки, як правило, виявляються скромнішими. Але, мабуть, таке «завищення» своїх завдань, у тому числі й мети свого життя, якоюсь мірою виправдане: бо ж будь-який стрілець добре знає – щоб влучити у ціль, треба цілитися трохи вище.

Життя нерідко підтверджує це правило: чим важливіші й піднесеніші наміри, які людина ставить перед собою в юності, тим більше їй вдається досягти. Тому, видно, помиляються ті, хто з удаваної скромності, обережності чи боягузтва ставить перед собою лише легкодосяжні, приземлені завдання. Людина повинна дерзати, а не боятися, ще не почавши літати, що може впасти.

Водночас неправі й ті, хто, переоцінюючи свої можливості або не враховуючи обставин, ставить перед собою завдання абсолютно нереальні. Приміром, навію я собі, що можу стати Папою Римським або кінозіркою, не маючи для цього зовсім ніяких даних? І в такому разі мене неминуче чекатиме розчарування, бо досягнуті мною результати виявляться набагато скромнішими, ніж очікувані.

Якою конкретно повинна бути мета життя людини, може вирішити тільки вона сама. Але для того, щоб ця мета була досягнута, обов'язково треба знати шляхи, які до неї ведуть.

Вибір життєвого шляху. У молоді роки перед людиною відкривається багато різних шляхів і доріг, і вона, як витязь на роздоріжжі, повинна вибрати одну з них. Але яку саме?

Досвід багатьох людей вчить нас, що не треба шукати в житті ні надто легких, ні занадто важких шляхів. Кожен повинен обирати свій життєвий шлях по собі.

Під легким життям звичайно розуміють безтурботне, забезпечене, повне задоволень, бездумне, але водночас і безплідне життя. Це життя бабки з відомої байки І. А. Крилова. Але таке життя не гідне людини і не може принести користі й повного задоволення ні їй самій, ні іншим.

Той, хто мріє про легке життя,– або ледар, або боягуз. Людина зобов'язана працювати, щоб залишити на землі свій слід і чимось виправдати власне існування. А легкі шляхи у житті, як правило, швидко закінчуються і нікуди не ведуть. Ставши на такий шлях, можна тільки втратити те, що маєш, «загубити» самого себе, потрапити у принизливу залежність від гірших представників роду людського, які вміло використовують у своїх інтересах безвілля або слабкості інших.

Проте було б неправильно також прагнути обирати якийсь надто складний або небезпечний життєвий шлях тільки тому, що він важкий.

Не боятися труднощів і не шукати найлегших шляхів у житті – дуже благородно. Але перш ніж відважитися на вибір шляху, пов'язаного з ризиком і небез­пеками, необхідно серйозно зважити: чи ваш це шлях і чи буде він вам під силу? Якщо до обраної мети немає інших, більш простих і легких шляхів, то у такому разі, звичайно, вибір ваш цілком виправданий. Але якщо вас приваблюють лише самі труднощі цього шляху, то краще відмовтесь від нього, тому що юнацький порив швидко може пригаснути, романтичні мрії – розвіятися і залишаться самі труднощі, які можуть зробити малопривабливим і малоприємним ваше подальше життя. Будь-які труднощі повинні бути виправданими, і кожен шлях має до чогось вести.

Життєвий шлях людини може бути не лише легким або важким, але й чесним або безчесним.

Мабуть, ніхто свідомо не обирає безчесних шляхів. Та нерідко у житті обставини складаються так, що людині доводиться робити вибір: погодитися на безчесний шлях і дійти до своєї мети або ж залишитися чесною й відмовитися від неї. Такі ситуації вибору прекрасно зображені у повістях Василя Бикова («Сотников», «Дожити до світанку» та інших), в оповіданні О. Генрі «Дороги, які ми обираєм» та в багатьох інших літературних творах. Нерідко вони зустрічаються і в самому житті, і треба мати неабияку мужність, чималу віру в себе та в людей, щоб зробити єдино правильний вибір і не розкаюватися потім у скоєному.

Нарешті, здійснивши вибір життєвого шляху, не слід піддаватися масовому гіпнозові й намагатися поводитися так, як більшість або «як усі». Якщо робити тільки «як усі», то можна вийти лише на такий шлях, який схожий на центральний проспект міста. Широкий, заасфальтований – він зручний для прогулянок і хороший тим, що на ньому не заблукаєш, оскільки наперед добре відомо, куди він веде. Але такий шлях не може привести до справжньої – своєї мети. Тому, щоб досягти якоїсь величної мети, слід шукати інших шляхів у житті, хай менш зручних, зате надійніших. Життя більшості видатних людей свідчить про те, що вони зуміли зробити великі відкриття і досягнення, зокрема, завдяки тому, що кожен із них ішов ще незвіданим шляхом, прокладаючи його й для інших.