Друга поїздка до Сан-Джованні Ротондо

Коли я готувався до від’їзду, думки мої знову були звернені до тієї першої далекої зустрічі з Падре Піо, з часу якої минуло більше чотирнадцяти років. Як могло статися, що протягом чотирнадцяти літ я не чув поклику вернутися в Сан-Джованні Ротондо? Тоді я не міг пояснити собі причину цього відтер­мі­нування.

На цей раз поїхав один. Опинившись в Сан-Джованні Ротондо, я одразу відчув глибоке хвилювання. Та дорога, що вела із села до мо­настиря, де жив Падре Піо, дуже змінилася. На цьому місці встигло вирости нове передмістя. О п’ятій годині ранку я знову, як і багато літ тому, слухав месу, яку служив Падре Піо. Час залишив на обличчі улюбленого отця і в його погляді явний слід пережитої скорботи. Під час Богослужіння почував себе наче винним за те, що стільки літ перебував далеко від нього, і сильний душевний порух, який я відчув, вилився потоком сліз. Під кінець Служби Божої я з усіма людьми підійшов до вівтаря, і Падре приблизився за кілька кроків від мене, повер­таючись до своєї келії.

Я уже підбадьорився, і на моєму обличчі майже не зосталося слідів хвилювання, пере­житого під час Літургії. Тим більше було моє здивування, коли Падре Піо зупинився переді мною, і я зрозумів з його погляду і з його жес­ту, що він з упевненістю бачить в мені, дорос­лому чоловікові, того зніяковілого хлопчика, що стояв перед ним багато років тому.

Я ні на хвильку не засумнівався в тому, що отець впізнав у дорослій людині чотир­над­цятилітнього хлопчика. Я сумнівався в іншому: чи вартий я, як і раніше, бути його сином?

Падре Піо простягнув мені руку жестом люблячого батька, що знову приймає сина. Міцно ухопившись за мене, він батьківським голосом сказав мені: “Сину мій, нарешті ти повернувся! Чого ж ти плакав? Ти ж знаєш, що я терпіти не можу плачів!”

Любов моя до отця посилилася завдяки його сильній батьківській любові до мене. В любові отця Піо я знову знайшов ту ніжність, яку дарував мені мій улюблений батько, повер­нувшись уже на небеса.

Пізніше я зрозумів, що Падре Піо, який завжди шанував батьківську владу, для того й побажав, щоб я прожив ці чотирнадцять літ з 1940 до 1954 року якомога ближче до моїх улюблених батьків, щоб я міг згідно із заповіддю любити й поважати свою матір й свого батька і не­по­­дільно віддавати їм всю мою синівську любов.

І лише після смерті мого батька Падре Піо побажав зайняти його місце й повести мій дух до любові Божої й до розуміння проблем земного життя. Починаючи з 1954 року, я став часто бувати в Сан-Джованні Ротондо.У червні 1956 року, для точності скажу — 6 червня, я знову був у Сан-Джованні Ротондо. Після Святої Літургії Падре Піо побачив мене біля вівтаря, підійшов ближче й сказав: “А ти що тут робиш? Не трать часу, зараз же рушай додому!” Цей наказ негайно податися в Дечіму дуже здивував мене й насторожив, і я поїхав у Болонью першим же поїздом. Наступного дня я прибув в Сан-Матео й застав мою любу маму при смерті, але при повній пам’яті.

Побачивши мене біля свого ліжка, вона просвітліла обличчям від невимовної радості й звернулася до мене з такими словами: “Ось і ти, Луїджі! Як я молилася отцю Піо, щоб він відіслав тебе додому. Я дуже вдячна Господу й отцю Піо за те, що вони виконали моє бажання. Тепер я відходжу з миром, тому що знаю…”.

Трохи згодом мати спитала: “Луїджі, яке у нас сьогодні свято? Я весь час чую, як дзвонять дзвони, та тільки не пригадаю, який же завтра день”.

Я відповів, що дзвони не дзвонять, і що зав­тра ніякого свята не чекаємо. Потім я ви­рішив подивитися на календар: виявилося, що восьме червня присвячене Серцю Ісусовому.

Фізичний стан моєї матері погіршувався з кожною годиною. Вона майже осліпла й втратила здатність говорити; не могла навіть піднятися з ліжка, та знаком показала нам, що хоче щось написати.

Усі діти зібралися довкола її ліжка, з нами був і парафіяльний священик Дечіма, Дон Балестрацці, кілька черниць й давні мамині подруги. Майже до останньої хвилини свого життя мати продовжувала писати, наче її підтримувала якась надприродна сила.

Я передаю тут частину тих записів, які моя мати вела в години свого радісного розставання з життям і зустрічі з Господом.

“Кінець мій близький, сили покидають мене, але не розум…

Луїджі, ми розлучаємося. Будь завжди добрим з усіма.

Я буду молитися за всіх. Ось і закінчилося життя…

Це ти, Луїджі? Не плач за мною. Я буду з Господом. Я завжди буду поряд з тобою. Провидіння наближається до мене.

Я все ще чую, як дзвонять перед святом дзвони.

Ваш батько чекає на мене. Так закінчується земне життя. Не з людьми, а з Господом. Так буде і з вами.

Я заповідаю вам йти моїм шляхом: любов до ближнього й чесність. Мить переходу — я готова.

Найкращі побажання всім, кого я знала. Господи, прийми моє дихання! Мир і радість усім. З Богом!

Мама”.

Ці слова, написані в хвилини передсмертної агонії, без сумніву, підтверджують, що надпри­родна участь Господня дала їй здатність і дар писати перед смертю.

Святковий дзвін, який моя мати розрізняла до останнього моменту свого життя, був дзвоном небесним, що знаменував входження моєї матері в торжество Серця Ісусового й повернення душі моєї матері на небеса.

Через кілька днів після похорону я повер­нувся в Сан-Джованні Ротондо.

Я стояв у коридорі монастиря, де на стінах були розвішані різні вислови. Отець Піо вийшов із своєї келії, і я отримав змогу вислухати від нього слова утіхи в моєму великому горі, яке він поділяв. Погляд отця, повний любові до всіх людей, не міг в ту хвилю втишити біль мого серця. Мені вдалося вимовити лише кілька слів: “Моя мати так любила вас, Падре, вона вірила вам, і здавалося, наче вона знала вас усе своє життя. А вона ж ні разу не розмовляла з вами”.

Падре Піо продовжував повільно йти коридором, прямуючи на хори маленької старої церкви.

Мені здалося, що він не хоче мені відпо­відати, але тут він пильно глянув на мене ши­роко розплющеними очима, повними доброти й любові. Він зупинився раптово, підняв руку й пальцем показав мені на один із висловів, що був написаний на стіні коридора, так, наче сам уперше його побачив.

Він прочитав вислів, і я прочитав разом з ним. Написано було: “Святих спілкування”.

Божа мудрість в отці Піо знайшла такий незвичний спосіб, щоб пояснити мені ту таєм­ницю, яка хвилювала мене з раннього дитинства, адже мама встигла стільки про це розповісти.

Таємниця, яка відкрилася мені таким чином, дозволила більше дізнатися про цю людину, яка, пізнавши так багато Божих таєм­ниць, сама стала частиною цієї великої таємниці.

Давши мені це знання, Падре Піо допоміг мені справитися з моєю скорботою.

Його відповідь відкрила мені любов Гос­пода й моєї матері, і я зрозумів, що Падре Піо любив її не менше, ніж я cам.

У дитинстві чув обітницю Господньої лю­бові, і то була обіцянка, яку Бог дав моїй матері, тепер вона сповнилася Його Духом через отця Піо.

Ця перша, ще неусвідомлена мною обіцянка, стала мені частково зрозумілою, коли я прочитав той вислів. Я добре зрозумів значення того листа, яке отримав у Болоньї за наказом отця Піо через два місяці після нашої першої зустрічі.

Прагнення полюбити Слово, сприйняте, пізнане й полюблене через мою маму, було обіцянкою цього Слова Любові, обіцянкою, яку й людина може дати, щоб дотримати вірності своєму слову, заради любові дотримувати обіцянки.

Вірність, з якою моя мама дотримувалася порад Святого Духа і на ділі здійснювала те, що Він їй радив словами вірного священ­нослужителя Господнього Падре Піо, ця вірність перетворилася в обіцянку вірності від самого Падре Піо, його обіцянки стати для мене люб­лячим духовним отцем і навчити мене роз­піз­навати Дух Божий, навчити мене не приймати в людях той дух, що не від Бога. Ті люди, які вміли любити смиренну доброту мого батька, але не навчились розпізнавати той дух, який рухав багатьма з них, привели мого батька на край бідності й фізичної загибелі. Й тільки втручання духа любові через посередництво Падре Піо, поради, які дав нам Падре Піо, поря­тували нашу сім’ю від нещастя, тривоги, су­м’яття, які завжди починаються в людському духові, коли людина не може з певністю роз­пізнати, звідки походить цей дух, який роз­повсюджує серед людей зло.

Обітниця, яку дух любові дав моїй матері і Падре Піо, є образом тієї обітниці любові, яку дух дав людині.

Ті поради, що дав людині дух, який противиться Господу, були, є і будуть аж до визначеного дня ворожі Богові й самій людині. Звідси й походить у світі зло.

Слово Боже обіцяло нам отримати перемогу над своїми ворогами, вказати шлях істинного світла всім людям, які побажають прийняти Слово, тільки б вони прислухалися до тієї поради, яка йде від духа Слова Божого.

В цьому столітті особливий безлад і сум’яття ідей, породжених духами зла, роз’єднали людей і штовхнули їх до боротьби, відірвавши їх від взаємної любові, від усякого бажання спробу­ва­ти зрозуміти волю Слова Божого.

Любов Господня послала нам Падре Піо, щоб навчити людей доброї волі, щоб вони полюбили істинне знання про волю Господню, як вона виражена у Святому Письмі.

“Дух людський недостатньо полюбив Писання”, — так говорив отець Піо. Через брак любові до Слова Господнього людина не здатна прийняти й полюбити істину, відкриту в Слові Божому. Брак любові до Слова Божого призводить до зменшення благодаті, до недостачі знань, а в результаті — до панування духів пекла, які захоплюють душі людей й роздроблюють ворожістю людство.

Падре Піо отримав від Господа дар роз­різняти духи, я особисто мав можливість пере­конатися в присутності у ньому цього дару Господнього. Духи зла, що наряджаються в овечі шкури, ні разу не зуміли збентежитидух Падре Піо, бо він умів розрізняти джерело й поход­ження того духа, який рухає кожною людиною.

Полюбіть святе смирення, яке навчить вас приймати й радощі й скорботи людського життя як дар мудрості Господньої: такий був урок і настанова, які отець Піо старався дати світові.

Зовні Падре Піо видавався суворим, але з особливою ніжністю піклувався він про ті душі, які ще не пізнали тягаря гріха. Він любив сми­ренних, які не могли розпізнати причин своїх бід, будучи в оковах духа зла й не відаючи про свідчення любові Божої.

Падре Піо навчив мене розуміти, що “смиренний говорить від Бога, навіть якщо нічого про Бога не знає”. Тільки в смиренні може виявлятися милосердя, дійсно бажане Богу.

Через смиренного, який не вміє говорити про Бога, Бог присоромлює зарозумілих й пихатих, які гадають, що вони говорять від імені Бога.

З іменем Бога на устах вириваються горді, котрі розмірковують про Бога, аби знову розіп’яти Сина Божого, тобто самого Господа, який став людиною через любов до людей. Через любов до людей Бог дав Себе розіп’яти тим людям, які від Його імені судили Ім’я Його.

Падре Піо, який приносив себе в жертву любові до імені Божого, хотів принести все своє життя в жертву в дусі любові до всіх тих душ, які приносять своє серце в жертву Любові Господній.

Якщо людина жертвує своє серце Богові, вона уміє говорити про нього кожен раз, коли вимовляє його ім’я: такому серцю Господь відкриває глибоку таємницю, яка захована в самому Його Слові. У Слові Господньому відкривається Серце Боже.

Моє перебування в Сан-Джованні Ротондо у червні 1956 року завершилося несподіваною зустріччю: моя колега, фармацевт із Каподімонте (Вітербо), випадково побачила мене на май­дан­чику перед монастирем. Після задушевної бесіди вона покликала мене поїхати разом з нею в бік Неаполя й Помпеї. Я не хотів приймати це запро­шення, оскільки пора була вже верта­тися додому, але під час нашої останньої розмови з отцем Піо перед самим від’їздом Падре показав мені зобра­ження Мадонни, яке теж було на стіні монастиря. Він виявив бажання, щоб я помолився разом з ним; потім він сказав: “Їдь у Помпеї. Твоя мати – у Серці Ісусовому, тепер Мати Божа буде твоєю матір’ю”. Тоді я зрозумів, що моя зустріч з ко­легою із Каподімонте та її пропозиція поїхати в Неаполь і Помпеї були зовсім не випадковими. У той же день я виїхав разом із нею та її друзями в Неаполь.

Наступні події переконали мене в істинності непорочного зачаття.

Любов отця Піо подбала, щоб у мені укрі­пилась ця впевненість. Укріпившись у цій вірі і переконавшись в любові Матері Божої, я знову знайшов утрачену мною радість і бажання по­ділитися нею з тими, хто її не має.

Напередодні Різдва 1956 року я знову приїхав у Сан-Джованні Ротондо. На одній зі станцій по дорозі я зустрів приємну літню даму, баронесу Біанку Ремі де Тюріке із Рима. Після недовгої бесіди ця дама відчула до мене сим­патію, і ми разом продовжили шлях в Сан-Джованні Ротондо.

Там я радісно зустрів Різдво, підтриманий любов’ю отця Піо, і з задоволенням спілкуючись також з баронесою, яка перед від’їздом просила мене завітати до неї у Рим.

Спільність інтересів до проблем духа, любов до Бога й Падре Піо витворили узи тісної братерської любові між баронесою Ремі та мною. Постійні пошуки Бога, позначені незвичайною радістю й натхненням, надали стільки жвавості мові й усьому образові цієї сімдесятилітньої жінки, що години, проведені в її товаристві, здалися мені хвилинами.

Двадцять шостого грудня 1956 року після Літургії багато народу, що зібралося з усієї Італії й навіть з-за кордону, згуртувалося навколо Падре Піо.

Я не міг навіть підійти до отця, але і на відстані мені вдалося вловити кілька слів із розмови Падре з кількома високопоставленими священнослужителями й мирянами.

Я зрозумів, що ці видатні люди просять Падре Піо пояснити їм одне надзвичайно складне місце зі Святого Письма.

Я не міг розібрати, як саме звучало запитання, задане Падре Піо. Зате чітко чув відповідь отця: “Ви, інтелектуали, надто все ускладнюєте! Я міг би відповісти на ваше запитання стосовно ангелів, але відповідь ця захована в моєму серці і я вам її дати не можу”.

Трохи пізніше, коли я грівся біля каміна готелю в Сан-Джованні Ротондо, де мешкав, до мене підійшов і відрекомендувався один сень­йор, що справляв неабияке враження: вияви­лося, що він високопоставлений чиновник із Риму.

Цей видатний юрист спитав мене, чи я був присутній при розмові Падре Піо з деякими теологами. Він також повідомив мені, яке саме питання вони задали Падре Піо, чекаючи від нього однозначної відповіді.

Юрист розмовляв зі мною ще кілька годин, постійно повертаючи розмову до такого цікавого й такого непростого запитання.

Я даремне старався відволікти його якимись іншими проблемами духовного плану. Наступ­ного ранку після Служби Божої отець Піо роз’яснив мені цей текст Писання, хоч я його про це й не просив. Падре сказав мені: “Ту від­повідь, яку я дав тобі стосовно ангелів, ти можеш повідомити тільки юристові із Риму і більше нікому”.

Приблизно через годину я знову зустрів того знаменитого юриста в барі нашого готелю і передав слова отця Піо, виконавши таким чином його сердечне бажання розібратися в цьому питанні.

Мій співрозмовник був такий схви­льо­ваний, що у нього на очах проступили сльози. На другий ранок, вирушаючи до Риму, він запросив мене провідати його у його рідному місті.

У перший день нового 1957-го року я попрощався з моїм улюбленим отцем Піо, повернувшись у Сан-Матео делла Дечіма.

Приблизно через два місяці, на початку травня 1957 року, я знову чекав його в коридорі монастиря Сан-Джованні Ротондо. Я побачив отця в той момент, коли він був зайнятий розмовою з мером цього міста і з іншим братом, воротарем монастиря. Мер якраз пояснював отцю Піо, що “Каса Півдня” (спеціальна галузь італійського бюджету, призначена для еко­но­мічної допомоги Півдню країни) відмовилася надати обіцяну допомогу громаді Сан-Джованні Ротондо. Мова йшла про гроші, призначені для будівництва доріг та для інших невідкладних потреб.

Отець Піо несподівано повернувся до мене й сказав: “Ти повинен поїхати до Риму й узяти на себе клопоти з “Касою Півдня”. Я дуже здивувався й розгублено заперечив: “Отче, я не знаю Рима, й у мене немає там друзів, які могли б допомогти нам за цих обставин”.

Отець відповів мені рішуче й коротко: “Щоб потрапити до Риму, тобі ж не доведеться перепливати океан. Ану ж бо рушай швидше, благословення Боже нехай буде з тобою”.

Мер і монах-воротар пояснили мені, як знайти в Римі “Касу Півдня” й що там я повинен робити та говорити. Того ж дня я поїхав до Риму, керуючись виключно вірою у покро­ви­тельство Падре Піо. У поїзді я зустрів молодого юриста, ми довго розмовляли з ним про всяку всячину, й перш ніж зійти на вокзалі в Римі, він залишив мені свою адресу та запропонував звертатися до нього кожного разу, коли мені потрібна буде порада фахівця.

Виявилося, що цей молодий юрист добре обізнаний якраз стосовно того, як треба складати прохання в “Касу Півдня”. Він працював у сек­ретаріаті міністерства туризму. Я зовсім не знав Риму, та мене дуже добре прийняла там баронеса Ремі. Я пішов у 2Касу Півдня”, й зі мною пішли два впливових чиновники: один той, якого я зустрів у поїзді, а з другим я познайомився в день мого приїзду.

Минуло немало часу, я встиг повернутись в Болонью, і там отримав листа від президента “Каси Півдня” – цього листа я зберігаю донині. Президент запевнив мене, що всі плани фінансування благоустрою вулиць й майданчика біля монастиря та інших невідкладних робіт будуть прийняті та підтримані його банком.

***

Із 1957 до 1968 року я їздив у Сан-Джованні Ротондо майже кожного місяця.

Одного разу після сповіді отець Піо сказав мені: “Їдь до Риму!”.

Я не розумів, чого мені треба їхати в Рим, але виконав бажання отця й почав навідуватися до Риму, причому з усе більшим бажанням й охотою. Постійним моїм житлом залишався мій будинок в Сан-Маттео делла Дечіма.

Багато друзів із Риму та з інших міст про­відували мене в цьому селі.

У Дечіма я організував групу чудових співробітників й помічників, серед яких був і Прімо Каппончеллі, який згодом став ке­рівником нашої групи. Усі ми намагалися знайти й зберегти духовний зв’язок з улюбленим нашим отцем Піо.

Багато мешканців Сан-Маттео делла Дечіма з радістю прийняли мою та Прімо пропозицію відвідати святого брата-капуцина із Сан-Джо­ванні Ротондо. Завдяки молитві й бла­гословенню отця багато родин пізнало благодать Божу, а через них і всі мешканці Сан-Маттео делла Дечіма. У зв’язку з цим пригадую, як моя сім’я отримала доказ любові й опіки отця Піо, а також доказ того, що він і через багато літ далі пам’ятає наші прохання молитися за нас і нас оберігати. Від Різдва до нового 1968 року я знову був у Сан-Джованні Ротондо.

У цей день моя сповідь в отця Піо тривала довше, ніж звичайно. Падре хотів дати мені багато настанов, зокрема наказав мені, щоб на Новий рік я їхав не до Риму, а в Болонью, і додав такі слова: “У 1968 році ми повинні багато працювати… не можна тратити часу”.

Поступово мені став зрозумілим зміст цих таємничих слів, які він вимовив, приймаючи мою сповідь.

У ніч з восьмого на дев’яте квітня 1968 ро­ку, у мій 42-ий день народження, почалося для мене ОДКРОВЕННЯ, і отець Піо почав спонукати мене записувати перші сторінки “Щоденника любові”. Наприкінці квітня я пе­редав йому переписану від руки копію першої сторінки щоденника. Він визначив це як “ЗАПОВІТ І ОБІЦЯНКУ благодаті, які пере­дані Святим Духом духові людини, котра ви­рішила прийняти їх з усією любов’ю, на яку здат­не її серце”. Він наказав мені опублікувати цей рукопис якомога швидше й послати його Святійшому Отцю, усім керівникам Церкви й багатьом іншим людям. 25 травня 1968 року в Сент-Луїсі у Сполучених Штатах повинно було відбутися велике свято на честь Пресвятого Серця Ісусового. Отець Піо хотів відіслати “Щоденник любові” на це свято й попросив допомоги одного з найвірніших своїх духовних синів, знаменитого композитора й диригента Альфонсо д’Артегу. З невідомих мені причин ця людина не змогла виїхати до Америки, і тому “Щоденник любові” не встиг туди вчасно дійти. Отець Піо був засмучений цими об­ставинами, бо він бачив у словах цього “Щоденника” “ЗАПОВІТ І ОБІЦЯНКУ СЕР­ЦЯ ІСУСОВОГО для світу, повного ворожнечі”.

У червні 1968 року мої дорогі друзі Уго й Цецілія Аммассарі та Мікеле Фамільєтті надрукували в Римі ПЕРШЕ ВИДАННЯ ЩОДЕННИКА ЛЮБОВІ (без передмови). Це було для мене дуже важливо, адже отець Піо наказав мені якомога швидше ознайомити з цією книгою Рим. Я дізнався, чому він так поспішав. Одного вечора був запрошений у дім інженера П. Гаспарі й читав там вибраній групі людей перше видання “Щоденника любові”. Одна дама, присутня там, яка була тісно пов’язана з релігійним життям столиці, здивувалася, почувши мій пристрасний поклик полюбити Непорочне Серце Ісусове, оскільки вона щойно дізналася, що якраз у ці дні деякі духовні особи запропонували відмінити молитви до Найсвятішого Серця й розірвати зв’язок Церкви з почитаннням Серця Ісусового: вони говорили, що поминання, яке утвердилося в часи янсенізму, тепер уже не мають ніякого сенсу. Через деякий час інший мій друг і ви­датний духовний син Падре Піо, Прімо Кап­пончеллі із Дечіма ді Сан Джованні де Персі­чето, узяв на себе завдання здійснити друге ви­дання “Щоденника”. Тим часом я просив Падре Піо, щоб він дозволив мені викреслити кілька слів й видати цю книгу анонімно, але він відповів мені: “Ти не смієш викреслити жодного слова. І чому ти хочеш друкувати цю книгу анонімно? Там повинно бути не лише твоє ім’я, а й фото і передмова”. І справді, в серпні 1968 року ДРУГЕ ВИДАННЯ вийшло в повному обсязі, з маленькою передмовою, і розійшлося значно більшим накладом. Це видання було підго­товлене “Каза Едітріче Інституто Падано ді Арті Графіке ді Ровіго”. З нагоди п’ятдесятиліття із дня появи святих стигматів Падре Піо Прімо Каппончеллі організував поїздку молоді в Сан-Джованні Ротондо, щоб вітати отця Піо й дя­кувати йому. Він узяв зі собою багато примір­ників “Що­ден­ника любові”, щоб показати їх отцю й попросити його благословити ці книги. По своїй простоті людини Божої, повний віри й без усякої сто­ронньої думки він почав уже роздавати ці книги віруючим, які зібралися в Сан-Джованні. Рап­тово, без усякого пояснення причини йому заборонили роздавати ці книги. У присутності багатьох свідків Каппончеллі з наполегливістю відстоював волю й побажання отця Піо, одначе все було марно.

***

Тим часом я, слухаючи поради Падре Піо, 20 вересня поїхав не в Сан-Джованні Ротондо, але разом з моїм добрим другом Мікеле Фамільєтті рушив із Рима до Кьянчьяно-Терме. Ми зупинилися в готелі Сан-Антоніо, де в цей час у числі інших священиків та монахів про­живали також Джузеппе Бо й месере Леончелло Барсотті з Ліворно. Зустрів я тут і Летіцію Ма­ріані із Болоньї, яка ще у 1943 році допо­могла мені підготуватися до іспитів для переходу із інституту Альдіні до фізико-математичної гімназії. Я дуже радий був знову побачити її і подарував екземпляр “Щоденника любові”, чим вона була дуже схвильована.

Приблизно о 6 годині вечора того ж дня ми разом з Мікеле пішли до джерела Св. Єлени, й раптом переді мною постав Падре Піо і сказав мені: “Луїджі, мені час вознестися на небо, аби врятувати те, що залишилося ще врятувати. Тут, на землі, люди вже не слухають мене, мене не слухають навіть багато із тих, хто називав себе найвірнішим із вірних.

Не плач. Я буду спостерігати за тобою і з неба. Тим словам, які ти вимовив, будуть вірити, я маю на увазі ті записи, які наказав тобі назвати “ЗАПОВІТОМ І ОБІЦЯНКОЮ БЛАГО­ДА­ТІ…” Те, що цей “заповіт і обіцянка” міг ще врятувати в червні, зараз уже рятувати пізно, але твої записи послужать для блага окремих людей”.

Наступного дня, це було 23 вересня, я зостався в готелі, заглибившись у безмірну скорботу. Близько 17 години, прилігши від­почити в своїй кімнаті, я побачив пророчий сон: у видінні мені явився Падре Піо, оточений блискучим почетом прекрасних ангелів. Він сяяв, випромінюючи любов і світло.

Наблизившись до мене, він обняв мене з великою любов’ю і сказав: “Сину мій, сину мій! Ти не повинен оплакувати мою смерть, про яку я тобі вчора повідомив. Щоб утішити мене, ти повинен залишатися сильним, мужнім і бадьорим. Я приведу тобі на допомогу мої небесні леґіони, вони будуть слухати тебе в усьому! Я, твій батько, завжди буду поряд, я скажу тобі, що ти повинен сказати чи зробити для твого блага й для блага усіх тих, хто побажає приймати мої і твої слова. Я ЗБЕРЕЖУ ПАМ’ЯТЬ ПРО ТЕБЕ В НЕБЕСАХ, ЗА­ЛИ­ШАЮ ТОБІ ПАМ’ЯТЬ ПРО МЕНЕ!”. Ви­мов­ляючи ці слова, він міцно стиснув обома ру­ками мою голову й наблизив своє лице до мого, при цьому дотику мені здалося, наче щось витікає із мого мозку, і він наповнюється іншою речовиною.

У ці хвилини Мікеле Фамільєтті почав голосно стукати у двері моєї кімнати, і я прокинувся із сильним головним болем, при­тискаючи обидві руки до голови, бо мені у напівсні здавалося, що голова моя може ось-ось відділитися від тіла. Я попросив Мікеле почекати, оскільки не міг ворухнутися. Як тільки зумів піднятися, я відчинив йому двері та на його тривожні розпитування відповів: “Падре Піо ще раз приходив до мене й залишив великий заповіт і обіцянку”.

Ніч з 22 на 23 вересня я провів майже без сну, я чув у серці моїм лагідний голос отця, який просив мене почитати йому вголос “Щоденника”, і я читав йому свої записи аж до світанку. Вранці я все ще палко сподівався, що став жертвою галюцинацій, але вже о сьомій годині мені потелефонували з Риму й по­відомили, що велике серце Падре Піо перестало битися! Кардинали, священики, ченці, які мешкали в той час у готелі, робили все можливе, щоб утішити мене, і вони із здивуванням визнали, що все, передбачене мною на два дні раніше, здійснилося.

Того ж дня мені ще раз потелефонували із Риму. Це був сеньйор Альфонсо д’Артега, якому отець Піо доручив відвезти 25 травня “Щоденник Любові” до Америки. Він був глибоко засмучений цією скорботною звісткою і попросив мене негайно повернутися до Риму, оскільки єпископ Піттсбурзький містер Ніколас Т. Телко бажав познайомитися зі мною й поговорити про Падре Піо й про “Щоденник Любові”. Він провів з Падре Піо в Сан-Джованні Ротондо два дні напередодні його смерті. Разом з моїм другом Мікеле я повернувся в Рим і довго говорив з його преосвященством Телко в його римській резиденції.

Потім разом з баронесою Ремі ми поїхали із Рима в Сан-Джованні Ротондо. Там я востаннє побачив такого любого мені отця у смертній оболонці його святого тіла. За кілька хвилин переді мною знову пройшло все моє життя, спрямоване й укрите крилами орла, який слідкує з небес, щоб дати допомогу слабким. Падре, який був мені таким вірним другом, був моєю допомогою, замовк навіки, орел мій повернувся в своє царство. Незадовго до того, як він повернувся знову на небо, цей небесний орел залишив одному із синів, якого він покинув на землі, заповіт любові: улюблений отець залишив мені цей “Щоденник Любові”, як запоруку, як дар любові до його Луїджі і до всіх його дітей, які чекали, щоб знову обняти в небесах свого улюбленого отця. Я згадав пісню Мойсеєву:

“Слухайте, небеса, я буду говорити;

І слухай, земле, слова уст моїх.

Поллється, як дощ, учення моє,

Як роса, мова моя, як дрібний дощ на щебінь,

Як злива на траву.

Ім’я Господа прославляю: воздайте славу Богу нашому.

Він твердиня; досконалі справи Його,

І всі шляхи Його праведні.

Бог вірний, і нема неправди в Ньому,

Він праведний і істинний.”

Я плакав, дивлячись на смертні останки отця, і тут мені здалося, що я чую ті лагідні слова, з якими він звернувся до мене багато років тому: “Чому ти плачеш? Ти не знаєш, що я не люблю плачів!”. Я висушив сльози й негайно повернувся у Рим.

17 жовтня 1968 року “Щоденник Любові” та інші праці, які я встиг написати, майже чудом потрапили у руки найшанованіших римських богословів, які викликали мене до себе й довго розпитували, дивуючись, що я пізнав стільки таємниць.

Так збулося те, що передбачив Падре: “ Ці зошити повинні якомога швидше потрапити до рук Його Святості та вищих сановників Церкви; Папа й багато інших зуміють у них розібратися”.

Я ж розумію у цих записах менше, ніж багато інших, оскільки написав їх через те, що слухав Падре Піо, через вірність і любов до Бога, до Папи Івана-Павла ІІі Святої Церкви.

З допомогою Падре Піо і милості Божої “Щоденник Любові” вже перекладено фран­цузькою, голландською, іспанською, англійсь­кою, португальською, російською, польською та іншими мовами й опубліковано у багатьох країнах.

Автор