Канонічне право в системі Середньовічного права.

Особливе місце в процесі формування загальноєвропейської правової культури в середні століття займало канонічне право. Воно виникло спочатку як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви склалися дві самостійні гілки канонічного права. У Західній та Центральній Європі канонічне право отримало під впливом "Папської революції" особливо велике розвиток і перетворилося в самостійну й ефективно діючу систему середньовічного права. Східна гілку канонічного права, оформившимися в рамках греко-православної церкви, діяла у Візантії, а також у низці інших країн Південно-Східної та Східної Європи, але не мала тут такого авторитету, як канонічне право на Заході.

Велика значимість норм канонічного права в західноєвропейському суспільстві визначалася низкою факторів. Перш за все, канонічне право тут розроблялося і підтримувалося могутньої римсько-католицькою церквою і папство, про політичну силу яких уже говорилося. Канонічне право отличалось універсальністю і екстерріторіальностью, оскільки його норми діяли у всіх країнах, які взяли католицизм. Воно не знало державних кордонів і з'єднує в єдине ціле всіх католиків. Канонічне право відрізнялося також широтою регульованих ним суспільних відносин. Воно включало в себе питання як духовного, так і світського життя, було обов'язковим як для кліриків, так і для мирян. Нарешті, особливий вага канонічному праву придавала його традиційність, оскільки воно йшло своїм корінням в античність, в грецьку філософію і в римську правову культуру. Канонічне право увібрало в себе і передало наступним поколінням цілий ряд норм римського права, його мова, що знайшло своє відображення у формулі: "церква живе за римським законам" (ecclesia vivit legae romanae).

Джерела канонічного права ("старого права" - jus anti-quurn) восходят до ранньохристиянських літературі (Священне писання, Діяння святих апостолів, Послання до римлян та ін.) Після едикту імператора Костянтина про вільному сповіданні християнства (313 рік) норми церковного права (jus ecclesiasticum) закріплювалися в імператорських законах, в писаннях отців церкви (Св. Августина та ін), постановах регіональних і вселенських церковних соборів, де було встановлено ряд основних догматів християнства та правил церковного життя (починаючи з Нікейський в 325 році). Канонічне право розвивалося також у рішеннях римських пап, які отримали пізніше назву декреталій і зводиться в особливі збірники. З них найбільшу популярність отримав збірник Діонісія молодшого (середина VI століття). За рішенням Карла Великого в 802 році даний збірник отримав офіційне визнання у Франкском державі. У середині IX ст. під видом зборів декреталій перше римських пап був складений збірник декреталій, приписують іспанському єпископові Ісідору Севільські. Ці декреталій довгий час приймалися за справжні і використовувалися як джерело канонічного права аж до XV ст., Коли вони втратили свою силу і отримали назву Псевдоісідорови, або Фальшиві декреталіі.

В XI-XII ст. в період "Папської революції" складається "нове право" (jus novum). Саме в цей час закінчується процес складання канонічного права в якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства. Більш чітким стає його юридичний зміст. Стверджується саме поняття "канонічне право" (jus canonicum). Главенствующие джерелом нового канонічного права стають папські конституції (булли, колод, енцикліки, рескрипту та ін.) З папи Григорія VII починається викладання канонічного права в університетах.

Вирішальну роль в переході до нового канонічного праву зіграв складений в 1140-1141 гг. декрет Граціана ("Гармонія незгоди канонів" - Concordia discordantium canonum), в якому були зведені воєдино близько 3800 канонічних текстів. У подальшому значний внесок у викладання та розвиток канонічного права внесли шляхом тлумачення і коментування декрету Граціана професора канонічного права (каноністи).

У XII-XIII ст. папське правотворчості отримало особливо широкий розмах, у зв'язку з чим виникла необхідність подальшої систематизації канонічного права. За вказівкою папи Григорія IX в 1234 році був складений збірник декреталій, що не ввійшли в декрет Граціана та об'єднаних в п'яти книгах (Liber extra). У 1298 році при папі Боніфацій VIII в додаток до цього збірника на базі більш пізніх церковних постанов була створена шоста книга (Liber sextus), а при папі Івана XXII в єдиному збірнику були зведені декреталій та інші акти наступних римських пап, починаючи з Климентія (Constitutiones Clementinae).

Процес систематизації канонічного права в середні віки мав своїм кінцевим результатом складання в 1500 році великого склепіння, який з 1580 року був визнаний в якості офіційного джерела права римсько-католицької церкви. За аналогією з Кодифікація Юстиніана він отримав назву Зводу канонічного права (Corpus juris canonici). Середньовічне канонічне право охоплювало широке коло питань і відігравало важливу роль у правовій життя західноєвропейських країн. Воно регламентувала організацію церковної влади (право римського папи призначати на церковні посади, процедуру розгляду спорів між священиками і т.п.), а також відносини церкви зі світською владою, статус церковної власності та режим володіння та користування церковними землями, джерела доходів церкви и т. д.

У канонічне право містилися норми, що відносяться до кримінального права, зокрема передбачався список епітімій, що накладаються за вбивство, ложную клятву і деякі інші злочини. У ньому закріплювалися норми, що відносяться до договірне право, до заповітів, спадкування і особливо до шлюбно-сімейних відносин.

У XVI столітті Реформація підірвала позиції католицької церкви і послабила вплив канонічного права. На Трідентском соборі (1545-1563 гг.), Хоча й проходив під гаслами контрреформаціі, було здійснено докорінний перегляд норм канонічного права, сужена сфера церковної юрисдикції. Собор заснував Згромадження, яка офіційно тлумачили норми канонічного права, зокрема рішення самого собору. Потесненное Реформації канонічне право продовжувало залишатися в західноєвропейському суспільстві в Новий час не тільки своєрідним юридичним феноменом, але і важливим духовним чинником, зробити безпосередній вплив на правову культуру і на духовне життя католицьких країн.