Тема 6: нормативна база редагування

План

1. Поняття редакційної норми.

2. Загальні норми (постулати).

3. Конкретні норми.

4. Видавничі норми редагування.

Ключові слова: редакційна норма, загальні норми, конкретні норми,зафіксовані й незафіксовані, об'єктивні та суб'єктивні норми, настроювані й ненастроювані норми,загальні та галузеві норми, встановлені й невстановлені норми, видавничі норми редагування.

Мета й завдання вивчення теми:

Мати уяву про редакційні й видавничі норми редагування. Знати нормативну базу редагування, основні законодавчі документи щодо редакційно-видавничої діяльності засобів масової комунікації та інформації різних видів. Уміти розрізняти загальні, конкретні,зафіксовані й незафіксовані, об'єктивні та суб'єктивні, настроювані й ненастроювані,загальні та галузеві, встановлені й невстановлені норми редагування. Володіти ключовими поняттями й теоретичним матеріалом даної теми.

1. Поняття редакційної норми. Будь-яке повідомлення можна передати безкінечною кількістю способів. При цьому їх будують, використовуючи певні параметри, списки, шаблони, структури (моделі) та положення. Проте кожне суспільство накладає на повідомлення певні конвенційні обмеження (на мову, стиль, композицію тощо). І реципієнт сприймає його найефективніше, коли воно має суворо визначену одну чи кілька варіантів форми. Таким чином, внаслідок наявності таких обмежень з усієї безкінечної множини варіантів залишають лише якусь мінімальну їх кількість, котра є оптимальною. Такі оптимальні варіанти повідомлень вважають нормативними, а з них виділяють і самі норми.

Норма – це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях служать для вираження компонентів їх структури.

Норми редагування мають структуру, в яку входить:

- агент норми (той, хто встановив норму – суспільство, НАН, Книжкова палата, Держстандарт, дослідники галузі тощо);

- адресат норми (виконавець норми – автор, редактор, художник, конструктор);

- зміст норми (дія, котру повинні або не повинні виконати – повинні чи не повинні виправити текст);

- характер норми (норма зобов'язує, дозволяє, забороняє виконання певної дії – норми зобов'язують подавати вихідні відомості, дозволяють поміщати в деяких виданнях покажчики, забороняють вживати деякі неевфонічні слова);

- умови норми (обставини, за яких повинна або не повинна виконуватися певна дія – умовою заміни прийменників у – в є лівосторонній та правосторонній контекст – наявність голосних або приголосних літер у сусідніх до прийменника словах);

- санкції (можливі наслідки невиконання певної норми – через неправильне визначення читацької адреси реципієнти можуть або не зрозуміти повідомлення, або воно може бути для них нецікавим).

У засобах масової інформації виділяють нормативні бази: а) конкретних видань; б) конкретних ЗМІ; в) об'єднану нормативну базу всіх ЗМІ, що функціонують у конкретний час у конкретному суспільстві (нормативну базу суспільства).

2. Загальні норми (постулати). Постулати, котрими завжди користуються при редагуванні повідомлень такі:

- повідомлення обов'язково повинно містити нову для реципієнта інформацію;

- повідомлення повинно мати визначену модальність;

- повідомлення повинно бути адаптоване до часу, місця й ситуації, у яких його сприйматиме реципієнт;

- автор повинен використовувати мову й значення слів, відомі реципієнтам;

- повідомлення повинно бути адаптоване до тезауруса реципієнта;

- у повідомленні повинні бути реалізовані механізми тільки сприймання інформації реципієнтом;

- у повідомленні повинні бути реалізовані засоби, що змушують реципієнта його сприймати;

- повідомлення повинно бути захищене від потрапляння в нього шумів;

- у повідомленні повинні бути дотримані норми, прийняті в конкретний час у конкретному суспільстві;

- будь-яку загальну (постулат) чи конкретну норму можна порушити, якщо це веде до поставленої мети.

3. Конкретні норми. Серед конкретних норм, які використовують для редагування повідомлень, за змістом виділяють такі їх види: лінгвістичні, психолінгвістичні, логічні, композиційні, наукові, видавничі, юридичні, політичні, поліграфічні, етичні, естетичні.

Виділяють також і п'ять типів норм:

- параметри – граничні значення (наприклад, дозволеність на сторінці не більше тисячі знаків, а в анотації – не більше шістсот знаків) і константи – літерні й цифрові (наприклад, прізвища та дати народження й смерті історичних діячів);

- списки – як приклад – найрізноманітніші словники, переліки скорочень, одиниць вимірювань тощо;

- шаблони, або зразки – так, у випускових даних повинні бути: прізвище автора, назва роботи, прізвище редактора, прізвище художнього редактора, прізвище технічного редактора, прізвище коректора, поліграфічні особливості видання (формат і тип паперу, шрифт, обсяг видання, наклад тощо), адреса видавництва, адреса друкарні;

- структури, чи моделі – на відміну від шаблонів, які є статичними, структури є динамічними об'єктами та утворюються за наперед визначеними правилами (наприклад, структура видання або речення);

- положення – у цій формі найчастіше виступають правила, що стосуються семантики повідомлень і є складними, тобто можуть мати кілька умов (наприклад, логічні правила класифікації, означення, логічні закони, лінгвістичні правила для редагування значень слів тощо).

Крім того, конкретні норми можуть бути:

1) зафіксованими й незафіксованими. Зафіксованими називають норми редагування, записані в різноманітних довідниках. Незафіксовані норми – це такі норми редагування, які не мають юридичного статусу, але котрих суворо дотримуються у видавничій практиці, це видавничий «фольклор», що передається редакцією чи видавництвом із покоління в покоління. Особливо характерна велика кількість незафіксованих норм для держав з тоталітарними режимами правління. Так, у СРСР існувало положення про те, що будь-які значущі праці, у тому числі й наукові, слід починати з посилань на матеріали останнього з'їзду ЦК КПРС і на праці класиків марксизму-ленінізму.

Незафіксовані норми існують і в демократичних державах. Наприклад, журналістам не рекомендують критикувати ЗМІ, кореспондентами якого вони є. Незафіксовані норми практично завжди суперечать юридичним і тому їх неможливо легалізувати.

2) Об'єктивні та суб'єктивні. Зафіксовані норми переважно є об'єктивними, тобто такими, що відтворюють факти, явища незалежно від мови реципієнтів, місця, часу та ситуації сприйняття повідомлень. Наприклад, 90 % реципієнтів сприймають омонімічні форми іменника на початку речення, як такі, що мають форму називного відмінка, навіть якщо автор вжив їх у будь-якому непрямому відмінку.

Суб'єктивні норми часто базуються на індивідуальних значеннях слів, що їх редактори, як і всі носії мови, набувають у процесі її індивідуального засвоєння. Це – так звані «смакові» виправлення, котрі базуються не на наукових засадах і котрих слід уникати.

3) Серед зафіксованих об'єктивних норм виділяють різновиди: настроювані й ненастроювані. До настоюваних норм належать норми, попередньо узгоджені з можливостями реципієнтів, для яких вони призначені. Для реципієнтів різного рівня кваліфікації повинна бути різною середня довжина речень, кількість і якість нових слів, термінів тощо.

Більшість норм не вимагає настроювання на реципієнтів. Це – ненастроювані норми редагування. Так, слово мама пишуть так, як указано, незалежно від, того, де, коли та як його вживатимуть.

4) Зафіксовані об'єктивні норми поділяють на загальні та галузеві. До загальних належать ті норми, що їх використовують незалежно від виду й жанру літератури, наприклад, усі логічні норми.

Галузеві норми використовують лише в окремих видах літератури. Наприклад, існують певні шаблони для статей енциклопедичних видань, норми інженерної графіки для видань, у котрих публікуються технічні креслення тощо.

5) Встановлені й невстановлені норми. Під час редагування повідомлень використовують лише ті норми, які встановлені в суспільстві до певного моменту часу. Це – встановлені норми. До них належать зафіксовані й незафіксовані, об'єктивні й суб'єктивні, загальні й галузеві норми. Але поступово можуть виникати й нові, невиявлені та незафіксовані, норми або встановлені норми відкидають через певний час як науково необґрунтовані. Такі норми редагування називають невстановленими. Наприклад, за часів СРСР встановленою нормою було вживання великої літери при написанні назви лише однієї партії – комуністичної. Ця норма зникла з появою в державі багатопартійності.

Таким чином, нормативна база редагування має бути відкритою, тобто передбачати можливість додавання до неї в будь-який момент нових чи видалення зайвих або застарілих норм.

4. Видавничі норми редагування. Видавничі норми (загальні та галузеві) переважно стосуються не змісту, а форми подання найрізноманітніших компонентів повідомлень. Однією з основних вимог ідентифікації видання серед інших є наявність вихідних відомостей.

Вихідні відомості – це сукупність даних, які слугують для однозначної ідентифікації видання й характеризують його за різними ознаками. Перелік і розташування вихідних відомостей, що додають до опублікованих повідомлень, залежить від виду ЗМІ.

Книги (стаття 23 Закону «Про видавничу справу») повинні включати: 1) відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; 2) назву видання (основну, паралельну, ключову, альтернативну); 3) над заголовкові, підзаголовкові та вихідні дані; 4) випускові дані (номер і дата видачі документа про реєстрацію видавця в Державному реєстрі видавців, обсяг видання, наклад тощо, дату передачі повідомлення в набір; дату підписання до друку; формат видання; розмір паперу; основну гарнітуру; спосіб друку; обсяг в умовних друкарських і обліково-видавничих аркушах; номер замовлення; наклад; ціну); 5) класифікаційні індекси; 6) знак охорони авторського права.

Перелічені вихідні відомості розташовують: а) на титулі: відомості про автора та інших осіб, які брали участь у підготовці видання, заголовок (назву) видання, над заголовкові та підзаголовкові дані, дані про передрук, вихідні дані; б) на звороті титулу: індекс УДК, макет анотованої каталожної картки, реферат, анотацію на книжку, знак охорони авторського права, міжнародні стандартні номери (ISBN або ISSN); в) на останній сторінці видання вміщують випускові дані.

Періодичні друковані (газети, журнали) та продовжувані видання (стаття 32 Закону «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні») повинні мати такі обов'язкові вихідні дані: 1) назва видання; 2) засновник (співзасновник) видання; 3) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 4) порядковий номер випуску й дата виходу у світ; 5) індекс видання, розповсюджуваного за передплатою; 6) наклад; 7) ціна або помітка – «безкоштовно»; 8) адреси редакції, видавця, друкарні; 9) серія, номер і дата видачі свідоцтва; 10) видавець (співвидавець). Крім того, у вихідних даних часто подають таку необов'язкову інформацію, як номер телефону редакції та перелік прізвищ членів редакційної колегії.

Інформаційні агентства (стаття 28 Закону «Про інформаційні агентства») повинні давати такі обов'язкові вихідні дані: 1) назва інформаційного агентства; 2) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 3) порядковий номер випуску й дату виходу у світ; 4) адресу агентства.

Вихідними даними для повідомлень електронних ЗМІ (телебачення, радіо) слугують (стаття 21 Закону «Про телебачення і радіомовлення») назва та інші вихідні дані (позивні, емблеми), котрі при цілодобовому мовленні слід подавати не менше чотирьох разів, а в окремих випадках – на початку та в кінці програми.

Усі перелічені вимоги повинні бути оформлені згідно з нормами (шаблонами) редакторських стандартів.

Отже, без отримання й опрацювання інформації людина існувати не може, а тому отримання й опрацювання інформації – це спосіб існування людини, у якому помітну роль відіграє редагування, його норми, шаблони, параметри.

Література

1. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. – Львів: Афіша, 2004. – 416 с.

2. Різун В.В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.

3. Сізова К.Л., Алексеєнко Н.М., Бутко Л.В. Практикум з редагування. – К.: Наша культура і наука, 2007. – 112 с.

4. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 224 с.

5. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. – К.: Наша культура і наука, 2006. – 560 с.