Олександр Ірванець (“До французького шансоньє”,

“Тінь великого класика”)

Поет, прозаїк, драматург, літературний критик народився 1961 року. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літературного угруповання Бу-Ба-Бу.Є автором поетичних збірок «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п'єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці «Бу-Ба-Бу». В «Кур'єрі Кривбасу» (1991, № 1) надрукована п'єса «RE-CORDING» О. Ірванець — представник карнавально-провокативної складової постмодернізму. Згідно з «Четверговим глосарієм» («Четвер-3», 1992) «Творче кредо Ірванця полягає у жонглюванні. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового спотворення...» Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами та стереопитами, кічевої культури. Ірванцева «Маленька п'єса про зраду для однієї актриси», перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох сценах Німеччини.

 

О. ІРВАНЕЦЬ

ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки — з уст в уста.

 

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам'ятай — у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

 

А ти – гітара, гілка з дерева,

І ти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну кому?..

 

Вдягайся млдно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

Глухонімому Нотр-Дам.

 

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

 

А язиками лізли в душі...

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

 

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що, немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю,

Як Квазімодо слухав дзвін!..

Коментар

Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців — «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем... і кров'ю», «як Квазімодо слухав дзвін».

 

2.5. Василь Махно

 

До цікавих поетів-постмодерністів належить Василь Махно. Він народився 8 жовтня 1964 року в місті Чорткові на Тернопіль­щині. Оприлюднив поетичні збірки «Схима», «Самотність цеза­ря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», «Согпеїіа зігееі саіе» («Кафе на вулиці Корнелії»). Василь Махно — майстер версифікації. Він застосовує верлібр і тради­ційну систему віршування, яка під його пером вирізьблюється новими виражальними можливостями. Поет випробовує різні жанри лірики: монолог, діалог, сповідь, медитацію, притчу. Естетика сюрреалізму з його ускладненістю, сполучення уяви й реальності властиві митцеві й вибудовують його модель світу.

У поезії «Хто плакав, а хто потирав руки», присвяченій пам'яті Григора Тютюнника, Махно змальовує трагічну долю українського митця, усвідомлює свою спадкоємність і причетність до українства: «Коли доля його згоріла / в ароматі вкраїнських лип, / і тополі чорніли, / і дощ до опівночі ливсь, / я зійшов на його сходи, / і, як перед Богом, клінчав, / я був тим малим народом, / що доріс до його плеча». У поезії «Батьківщина», написаній верлі­бром, поет майстерно поєднав три часові площини: буття дідове,' своє власне і донечки Христинки, що символізує безперервну, духовну спадкоємність народу. Відтворено давній обряд україн­ців, що зберігся до наших днів, — освячення перед Різдвом своєї, садиби. Так постає образ Вітчизни, незнищенного українського світу: «батьківщина — се мій дід о і я, / що / перед Водохрещем ходимо / по оборі, освячуючи / наші тяжко зароблені ним / маєт­ки, / я ношу велику миску з водою, / немов повний місяць, не роз­хлюпуючи ні краплі, / батьківщина — се маленька / дівчинка на піщаному березі. /1 видно лише пташині рухи їі / тіла, / і вона чомусь схожа... / на мою дочку».

 

Київська школа поезії

Київська поетична школа сформувалась у другій половині 60-х років XX століття в середовищі студентів Київського університету (сама назва виникла 1969 року). Її представляють В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Савченко, В. Отрощенко, Н. Кир'ян, М. Григорів, І. Семененко, С. Вишенський, В. Ілля.

«Поезія Київської школи і та, що нині розвивається в означеному нею напрямі, ніколи не була і не буде в прямому значенні цього слова популярною, і немає чого комусь дорікати за це або дошукуватися причин цього за­кономірного стану в якихось сторонніх чинниках. Бо ці чинники — в самій цій поезії, в її "вийнятості" із суєтного (актуального!) будення, в зосередженості на тому, що не може повсякчас обходити "широкого читача", заклопо­таного здобуванням насущного хліба. Її вплив на загальносуспільну естетич­ну свідомість тихий і непомітний, зате сталий, не шоковий, "хірургічний", а "гомеопатичний". І в цьому запорука тривалості, духовної питомості цієї поезії, повсякчас відкритої читачеві, готової для внутрішньої роботи. Істинна свобода, що її обрали для себе ці поети, і популярність — несумісні».

Поети київської школи розвинули культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, створювали петиції на захист української культури. До маніфестів київська школа не вдавалася. Представники групи намагалися відновити традиції класичної дореволюційної інтелігенції, їй були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість. Вони відстоювали ідеали громадянського суспільства та служіння народу, на компроміси із владою поети не йшли, тому належать до «витісненого покоління».

 

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

(НАР. 1945 Р.)