Основні теорії виникнення і розвитку української нації

Примордіалістський підхід

Модерністський підхід

Етап формування українського етносу, пов’язаний з етнонімом «Русь» і охоплює історію до XII ст., формування української нації розпочинається у XII ст. і пов’язане з етнонімом «українці». Проте тоді етногенез українців було перервано і відновлено у XVI–XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого були: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки козацької нації, замішаної на козацькому ґрунті. Розпочавшись у XVI ст. як воєнно-політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері духовності й культури, а в 20-х рр. ХХ ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського народу. Становлення української нації є процесом, в якому були три фази: княжофеодальна (від Київської Русі до Люблінської унії), козацька (XVII–XVIII ст.) та модерна (вона починається з «національного відродження» ХІХ ст.). При цьому вчені не заперечують того очевидного факту, що в побуті, матеріальній і духовній культурі, мові й території розселення українського народу відбулися зміни. Однак вони мали еволюційний характер, що забезпечувало спадкоємність розвитку

Процес становлення української нації розглядається у контексті світової історії. У модерну добу, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації «відсталих» народів, починається становлення модерних російських і польських націй. У конкретно-історичних умовах ХІХ ст. українцям довелося вибирати: або перетворитися на частину цих націй, або самим трансформуватися в модерну націю. Нечисленна високоосвічена українська еліта розпочала творення «України» як окремої соціально-культурної спільноти. Поступово набір «ознак», які вказували на окремішність українців, розширювався: додавалися мова, територія тощо. Вирішальним у становленні української нації було ХХ ст. Зміни у національній свідомості українців були обумовлені передусім трансформацією українського суспільства з аграрно-традиційного в модерно-індустріальне. Це спричинило руйнування традиційної структури українського суспільства і формування модерних соціальних структур, зокрема якісно нової української еліти. Остання скористалася українською національною свідомістю як знаряддям для реалізації власних політичних амбіцій.

 

«Модерний»(новітній) період у світовій історії розпочався з XVI ст. вимагає додаткових роз’яснень. По-перше, немає ясності й одностайності, які процеси вважати «модерними», а які – «домодерними». Так, головними історичними процесами, які визначали специфіку новітніх часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та поява двох нових великих суспільних сил – націоналізму і соціалізму. Неважко помітити, що кожне з описаних явищ мало свого попередника за «старих» часів(за винятком хіба що індустріалізації). По-друге, більшість суспільних процесів, що відбувалися впродовж останніх п’яти століть, тією чи іншою мірою були сумішшю «модерного» й «архаїчного». Старі, «домодерні» сили й ідеї продовжували діяти, виявляючи подиву гідну здатність до виживання і пристосування до нових умов, часто-густо нейтралізуючи, навіть підпорядковуючи собі процеси модернізації. Повсюди стара еліта втримувала політичну і культурну владу, дозволяючи буржуазії робити гроші і сплачувати податки, а найбільшою мрією багатих промисловців і банкірів було одержати високий аристократичний титул.

Інша трудність щодо окреслення новітньої доби виникає з факту існування великих регіональних відмінностей у перебігу модернізації. Щодо Східної Європи прийнято говорити про її «відсталість» – тобто ті самі процеси, які відбувалися на Заході, доходили сюди із запізненням і не мали такої інтенсивності. Більше того, в одному й тому самому регіоні різні народи по-різному сприймали нововведення. Особливість української історії полягає в тому, що абсолютна більшість українців продовжувала жити традиційним укладом життя, слабо реагуючи на економічні зміни. Українське суспільство до 1920-х років дуже слабо зачеплене модернізаційними процесами й аж до останньої третини ХХ ст. значно відставало за показниками модернізації від сусідніх етнічних груп. Інакше кажучи, українцям багато в чому вдалося зберегти свою ідентичність не внаслідок модернізації, а всупереч їй.

Але визнання «запізнілості» й маргіональності східноєвропейського регіону не заперечує факту, що його історія все-таки вміщується у загальну схему періодизації світової історії. По-перше, цю запізнілість слід оцінювати в релятивних, а не в абсолютних критеріях. Теза, що «розвинутість» є нормою, а «відсталість» – історичним збоченням, також вимагає суттєвої ревізії. Насправді те, що Західна Європа від XVI ст. стала моделлю економічного, культурного і політичного прогресу, було наслідком збігу сприятливих обставин. З цієї точки зору, для більшості народів і країн «відсталість» є правилом, а «розвинутість» – винятком. З другого боку, не варто забувати, що власне Східна Європа(у т.ч. й Україна) у глобальному масштабі була регіоном, який одним із найперших взявся доганяти «розвинутий» Захід і наслідувати його технічні й соціальні досягнення.

Ще більшої впевненості у потребі вживати до української історії загальноєвропейської періодизації додає факт, що процес творення модерної української нації відбувався синхронно з аналогічними процесами у Західній Європі. Церковні рухи і козацькі війни XVI-XVII ст. є українськими аналогіями загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності – національної свідомості, а національного відродження ХІХ ст. – трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас. Ця точка зору набуває все більшої популярності в сучасній українській історіографії.

У повну силу процес творення модерних європейських націй розгорнувся у ХІХ-ХХ ст. Тому більш коректним є поділ світової історії на «ранньомодерні» (ранньоновітні) та власне «модерні»(новітні) часи. Хронологічну межу між першими і другими становить Велика Французька революція. Показово, що саме за її часів (1798) зародився термін, який був безпосередньо пов’язаний з процесами націотворення і протягом наступних десятиліть став все більш і більш знаним у політичній лексиці як сила, без допомоги якої не може обійтися в сучасних умовах жодний політичний рух, що розраховує на перемогу. Йдеться про «націоналізм» – рух та відповідну ідеологію, що дотримуються принципу, згідно з яким кожний етнос повинен мати свою національну державу.