Лекція 1. Наука як система уявлень просвіт.

Лекція 1. Наука як система уявлень просвіт.

Сутність науки

Виникнення науки як сфери людської діяльності тісно пов'язано зі зростанням інтелекту людей.

Отже, виділяється дві сфери людського інтересу - матеріальна (прагнення до комфорту) і духовна (прагнення задовольнити цікавість).

До трудової діяльності відноситься виробнича діяльність людини, яка спрямована на отримання матеріального продукту. До духовної сфери діяльності відноситься мистецтво, сфера послуг і наука. Вони забезпечують інтелектуальне (духовне) багатство суспільства.

Поняття науки грунтується на її змісті та функціях у суспільстві.

Сучасні науковці визначають, що:

Наука - це соціальнозначуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично-систематизованих знань про дійсність. Наука є складовою частиною духовної культури людства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети оточуючого світу, людської думки та дії, а й певні форми та способи усвідомлення їх.

Отже, наука виступає як:

-специфічна форма суспільної-свідомості, основою якої є система знань;

-процес пізнання закономірностей об'єктивного світу;

-певний вид суспільного розподілу праці;

-процес виробництва знань і їх використання. Можна сказати, що наука склалася історично і являє собою струнку систему понять і категорій, пов'язаних між собою за допомогою суджень (міркувань) та умовиводів. Звісно, не всякі знання можна розглядати як наукові. Метою науки і є пізнання законів природи і суспільства, відповідний вплив на природу й отримання корисних суспільству результатів.

Предметом науки є пов'язані між собою форми руху матерії або особливості їх відображення у свідомості людей. Саме матеріальні об'єкти природи визначають існування багатьох галузей знань.

Етапи розвитку науки

Історично наука пройшла довгий і складний шлях розвитку від первинних, елементарних знань про природу до пізнання складних закономірностей природи, суспільного розвитку та людського мислення. Перші елементи науки з'явилися ще у давньому світі у зв'язку з потребами суспільної практики і носили суто практичний характер. Століттями і тисячоліттями досвід накопичувався, певним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням. Первісне створена (антична) наука ще не ділилася на окремі відособлені галузі і мала риси натурфілософії.

Натурфілософії відповідав метод наївної діалектики і стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки переплітались із фантастичними вимислами про оточуючий світ.

У V ст. до н.е. з натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь пізнання починає виділятися математика, яка поділялася на арифметику і геометрію. В середині IV ст. до н.е. відособлюється астрономія.

У науково-філософській системі Аристотеля намітився поділ науки на фізику і метафізику (філософську онтологію). Далі всередині цієї системи починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, естетика, етика і політика. Отже, розпочався процес диференціації науки і виділення самостійних за своїм предметом і методами окремих галузей знань.

З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починається період значного розвитку природознавства як науки, початок якого (середина XV ст. - середина XVI ст.) характеризується накопиченням великого фактичного матеріалу про природу, отриманого експериментальними методами. У цей час відбувається подальша диференціація науки; в університетах починається викладання основ фундаментальних наукових дисциплін - математики, фізики, хімії.

Другий період у розвитку природознавства, що може бути охарактеризований як революційний у науці, посідає час від середини XVI ст. до кінця XIX ст. Саме в цей період було зроблено видатні відкриття в фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Геоцентрична система побудови світу, яка створена Птоломеєм у II ст., замінюється геліоцентричною (М.Копернік, Г.Галілей - XVI - XVIII ст.); були відкриті закони всесвітнього тяжіння (І. Ньютон - кінець XVIII ст.), збереження маси в її хімічних перетвореннях (М.Ломоносов, А. Лавуазье - друга половина XVIII ст.), виявлені основні закони спадковості (Г. Мендель - кінець XVIII ст.). У другій половин XIX ст. Д.Менделєєвим було відкрито періодичний закон у хімії.

Революційні процеси, що відбувались у науці в ХУІ-ХІХ ст., привели до докорінної зміни поглядів на оточуючу дійсність. Перший етап революції (середина XVI ст. - кінець XVIII ст.) дозволив дійти висновку, що за видимістю явищ існує дійсність, яку наука і покликана висвітлювати.

Другий етап революції (кінець XIX ст.) призвів до краху поглядів, згідно з якими природа з її предметами і зв'язками вважалася незмінною і такою, що рухається вічно в одному і тому самому колі. Вирішальну роль у цілому зіграли І. Кант і П. Лаплас, які створили космогонічну теорію.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. революція природознавства вступила в нову, специфічну стадію. Фізика переступила поріг мікросвіту, було відкрито електрон (Дж. Дж. Томсон, 1897р.), закладено основи квантової механіки (М. Планк, 1990 р.), виявлено дискретний характер радіоактивного випромінювання.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується виключно високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук отримали розвиток молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, фізична хімія, кібернетика, біокібернетика та ін.

У сучасних умовах різко змінився характер наукового дослідження, підхід до вивчення явищ природи. На місце попередньої ізоляції окремих дисциплін приходить їх взаємодія, проникнення одна в одну. Тепер який-небудь об'єкт природи або явище вивчається у комплексі взаємопов'язаних наук.

Швидкі темпи розвитку науки в XX ст. стимулювали створення наукознавства, яке вивчає закономірності функціонування і розвиток науки, структуру і динаміку наукової діяльності, економіку та організацію наукових досліджень, форми взаємодії її з іншими сферами матеріального і духовного життя нашого суспільства.

Наука виникла внаслідок потреби виробництва в XVIII ст., коли численні хаотичні дані пізнання було впорядковано, виділено й приведено в причинний зв'язок і знання стали наукою, а наука наблизилася до свого завершення, тобто зімкнулась: з одного боку, з філософією, з іншого - з практикою. Емпірична епоха у виробництві тривала майже до XX ст. Досягнувши певної межі складності, емпірична технологія вичерпала свої можливості. Практичні потреби суспільства обумовили розвиток технічних наук, що викликали прогрес у техніці.

У науковому співтоваристві розрізняють три наукові напрями: класичний, некласичний (індустріальне суспільство) і постнекласичний (постіндустріальне суспільство), які виникли відповідно в XVI-XVII, XIX та другій половині XX століття.

Минуле XX століття ввійшло в історію як століття раціоналізму і розуму. Біля 500 природничих і 300 гуманітарних наук та породжені ними техніка і технології декларували свою спрямованість на захист інтересів людини в природі та суспільстві.

На підставі аналізу минулого сучасна постнекласична наука обирає шлях антропосферного, біосферного чи ноосферного розвитку. При цьому економічне зростання тут досягається на основі нових технологій, відбувається перехід від товаропродукуючої до обслуговуючої економіки, переважає виробництво послуг, інформації. Звідси і друга назва постіндустріального суспільства - інформаційне, характерною ознакою якого є знання та інформаційні технології, поєднані з високою духовністю.

Сьогодні в контексті екологічних досліджень людина знову з'явилась у центрі науки, і в науковій карті світу надається перевага гуманізації науки, бо «який світ, така й людина, яка людина, такий і світ».

Постнекласична наука передбачає мережу взаємозв'язків, у яку включена людина. Характерною рисою постнекласичної науки є «людиновимірність». Значимість сучасної науки характеризується: усвідомленням місця і ролі людини в системі Людина - Природа - Суспільство.

Усвідомлення людиною незнання в будь-якій галузі буття викликає об'єктивну необхідність здобуття та трансформації нових знань про нескінченну загальну гармонію з природою.

Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Саме процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відтворення у свідомості людини об'єктивної реальності. Це взаємодія суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про світ, відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини в процесі її практичної діяльності (виробничої, розумової, наукової").

Вся наука, людські пізнання спрямовані на досягнення достовірних знань, що відображають дійсність. Ці знання існують у вигляді законів науки, теоретичних положень, висновків, вчень, підтверджених практикою і існуючих об'єктивно, незалежно від праці та відкриття вчених. Але разом з тим наукові знання можуть бути відносні, абсолютні та апріорні.

Відносні знання відзначаються неповнотою відповідності образу і об'єкту.

Абсолютні знання - це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютну відповідність образу і об'єкту в певний період пізнання.

Апріорні знання - ті, що не ґрунтуються на досвіді, а передують йому і вказують шлях здобуття наукових знань.

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обгрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

Пізнання може бути чуттєвіш і раціональніш.

Чуттєве пізнання є наслідком безпосереднього зв'язку людини з оточуючим середовищем і реалізується через елементи чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, представлення та уявлення.

Відчуття - це відображення в мозку людини властивостей предметів чи явищ об'єктивного світу, які сприймаються його органами чуття Сприйняття - це відображення в мозку людини властивостей предметів чи явищ, які сприймаються його органами чуття в якийсь відрізок часу і формують первинний чуттєвий образ предмету, явища.

Представлення - це вторинний образ предмету, явища, які в даний момент часу не діють на чуттєві органи людини, але обов'язково діяли раніше.

Уявлення - це систематизація різних представлень в мозку людини, об'єднання їх у цілісну картину образів.

Раціональне пізнання - це опосередковане і узагальнене відображення в мозку людини суттєвих властивостей, причинних відносин і закономірних зв'язків між об'єктами та явищами. Воно сприяє усвідомленню сутності процесу, виявляє закономірності їх розвитку. Формою раціонального пізнання є абстрактне мислення, різні міркування людини, структурними елементами яких є поняття, судження, умовивід.

Отже, наука має дати відповідь на запитання: Що? Скільки? Чому? Які? Як?

На запитання: Як зробити? відповідає методика На запитання: Що зробити? - практика

Відповіді на ці запитання зумовлюють безпосередні цілі науки - описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широкому значенні - теоретичне відтворення дійсності.

Наука, як специфічний вид діяльності, спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

-наявністю систематизованих знань (ідей, теорій, концепцій, законів, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

-наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження;

-практичною значущістю процесу, що вивчається.

Отже, виникнення науки як сфери людської діяльності, тісно пов'язане з природним процесом розподілу суспільної праці, зростанням інтелекту людей, прагненням їх до пізнання невідомого, всього сущого, що є основою їх буття.

Структура наукової теорії

Теорія є найадекватнішою формою наукового пізнання, яка охоплює сукупність абстрактних пізнавальних уявлень, ідей, які застосовуються на практиці.

У широкому розумінні теорія (спостереження, споглядання, дослідження) означає комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення певних явищ. Певним чином можна говорити також про теорію як систему вірогідних наукових знань, про сукупність об’єктів, що описує, пояснює і передбачає явища у певній предметній галузі (туризмі, економіці, історії, географії тощо).

Неможна теорію ототожнювати з наукою, позаяк між ними є суттєві відмінності. Основні розбіжності між теорією і наукою проходять по лінії теорія- практика у першому випадку та поєднання і теорії і практики у другому. Теорії можуть змінювати одна одну тобто відображати стан науки на певному історичної зрізі наукових знань в тій чи іншій науці, а наука завжди залишається цілісною (тією ж). У межах конкретної науки існують, конкурують ряд наукових теорій, які пропонують різноманітні методи і практичні рішення.

Структура наукових теорій включає такі розділи:

-структура предмета досліджень;

-закони функціонування теорії;

-класифікація різновидів предмета дослідження;

-генезис і розвиток теорії.

Теорія виникає на високому рівні розвитку пізнання наукових знань і охоплює елементи, що становлять простішу форму їх вираження.

Принцип є основним і найважливішим елементом наукової теорії, ще органічно пов’язує інші елементи у єдине ціле.

Принцип - (начало, основа) - вихідний пункт теорії; те, що становить основу певної сукупності знань.

У науковій теорії принцип є стрижнем, навколо якого синтезуються всі її поняття, судження, закони тощо, розвиваючи й обґрунтовуючи його.

У багатьох дослідженнях початком наукової теорії є ідея. Поруч із принципом ідея є важливим елементом наукової теорії.

У структурі теорії науки є відіграють закони та закономірності. Важливими є також категорії поняття та сутність.

В основі структури економічної теорії є принцип утворюючи верхній рівень теорії поруч із поняттями, судженнями і законами. Одночасно вони є незалежні, не зумовлені одне одним. Звідси простежується тісний зв'язок з основними принципами теорії.

Функції наукової теорії

У літературних джерелах виділяють такі основні функції наукові теорії як пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція розкриває зв’язки між ще не з’ясованими фактами, явищами, подіями, процесами, закономірностями дійсності (об’єктами наукового пояснення) і вже відомими й поясненими, а також із явищами (процесами, закономірностями), які зумовили їх.

Передбачувальна функція теорії дає можливість визначити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку пояснювальних явищ, передбачити майбутні події, виникнення нових, невідомих явищ, що має велике значення і для діяльності людей, і для наукового пізнання

Фундаментальні закони виражають зв’язки між вихідними, основними поняттями. Кожний елемент теорії, кожне її положення повинні бути обґрунтованими, науково доведеними.

Синтезуюча функція полягає у розкритті нею закономірних зв’язків між частинами й елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові відношення й інтеграційні якості, які властиві теорії як цілісній системі на противагу окремим частинам й елементам теорії або простій їх сукупності.

Методологічна функція полягає у інтеграції системи знань про навколишню дійсність, розвивати, удосконалювати їх, поповнюючи теоретичний арсенал науки новими відомостями, що досконаліше і глибше розкривають матеріальні й духовні явища, їх найважливіші закономірності.

Практична функція є потужнім засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою практичної діяльності людства.

Туризм і туризмологія

Теоретико-методологічне осмислення туризму, формування сучасної «туристської свідомості», яка має бути притаманна всім суб’єктам туристського процесу, - нагальна потреба часу, тому що цей феномен, який у XX - XXI ст. став глобальним, є одним із могутніх чинників, які істотно діють на сучасну цивілізацію. Якими будуть наслідки цього впливу - позитивними чи руйнівними, - покликані аргументовано відповісти соціальні філософи, економісти, правознавці, географи, історики, країнознавці, політологи, культурологи, екологи, які безпосередньо або дотично пов’язані з туризмом.

При з’ясуванні сутності туризму як суспільного явища, специфічного соціального інституту та галузі виробництв зосереджено на його соціально- антропологічному та культурному значенні, «людському вимірі», смислоутворювальній цінності. Розуміння туризмології як виявлення глибинного сенсу подорожування, важливого способу людського життя, «логосу» мандрівництва, самореалізації індивіда, особливості понятійного апарату - тезаурус тексту.

Межа між туризмологією та туризмознавством досить умовна, але вона існує, оскільки саме туризмологія утворює методологічний фундамент конкретних концепцій туризму - економічної, екологічної, правової, бізнесової практики, педагогічно-освітньої, професійної діяльності, етико-психологічної туристської культури тощо. Масштабне залучення людей до діяльності в туристській сфері потребує їх кваліфікованої підготовки. Наявність професійних кадрів - запорука успішного функціонування і вдосконалення всіх складників туристської справи. У багатьох країнах підготовка професіоналів туризму здійснюється на належному рівні, а в Україні цей освітній напрям розвинутий ще не достатньо. Однак у сучасному суспільстві професії екскурсознавця, фахівця з гостинності в місцях розміщення (готелі, туристські комплекси та ін.), з рекреації тощо стали звичними. Принципово новим є визначення такої професії як «туризмознавець» та наукової спеціальності «туризмолог» у класифікаторі професій. Підготовка таких фахівців немислима без відповідної теоретичної освіти, основою якої є опанування науки туризму - туризмології.

Утворення мережі спеціалізованих науково-дослідних інститутів, центрів, лабораторій, завданнями яких є розроблення наукових засад туристичної діяльності, дослідження і узагальнення туристичної практики з метою її вдосконалення, навчання студентської молоді туристських професій є ще одним стимулом до формування теорії туризму.

Створення туризмологічної науки - багатовекторний процес. Він розгортається на двох основних рівнях, як «зверху» - постановка проблем, формулювання ідей та гіпотез, визначення концептів, розроблення теоретичних моделей, так і «знизу» - наукове осмислення практики (праксеологія туризму), узагальнений аналіз її складових - економіки, маркетингу, готелярства, логістики, рекреалогії тощо. Становлення туризмології - оригінальної, інноваційної, соціоекономіко-гуманітарної науки і навчальної дисципліни - відбувається протягом усієї історії туризму, від зародкових форм (пратуризму) до розвинутого туризму сучасності. Відповідно до еволюції туризму поступово відбувається його осмислення, формується його теоретичний образ. Туризмознавство та туризмологія впорядковують, узагальнюють та концептуалізують багатоманітний матеріал спостережень щодо туризму як явища суспільного життя. Накопичення і концентрація туристичного знання уможливлюють його наукове оформлення - створення туризмології, концептуальні засади якої репрезентовано в монографії. З огляду на складність об’єкта дослідження, наявності різних наукових шкіл, що досліджують феномен туризму, специфіку авторських позицій, які інколи принципово не збігаються, цілком природно, що можливі різні версії туризмології, а монополія на її єдине витлумачення не доречна. Однак необхідне узгодження основного розуміння глибинної сутності туризму, яка полягає насамперед у тому, що він є формою природно-суспільного буття та життєдіяльності людини, яка подорожує, різновидом практичної діяльності мільйонів людей.

Поглиблена робота над теоретичним визначенням специфіки феномену туризму - не лише важливе наукове завдання, а і практична потреба. Нерозробленість понятійного апарату, неузгодженість у визначеннях основних концептів туризмознавства, довільність трактувань понять туризмологічної науки істотно позначаються на змісті засадничих документів туристичного спрямування, туристській статистиці, офіційній звітності, яка має аналітично відображати стан туризму, зокрема в Україні. Понятійна, категоріальна «прозорість» і консенсусна узгодженість змісту фахової термінології конче необхідні у справі нормативного забезпечення діяльності галузі, створення досконалих навчально-освітніх програм.

Організують у понятійний спосіб увесь теоретично усвідомлений образ туризму такі ключові терміни-концепти: «турист», «туризм», «подорож», «дестинація», «туристський продукт», «індустрія туризму», «туристська інфраструктура». Вони характеризують туризм системно, у своїй сукупності і взаємозумовленості атестують його як впливовий соціоекономічний та соціокультурний інститут.

Туризмологія - молода наука. Вказані концепти, сформульовані положення - лише частина її внутрішнього багатоманітного змісту. Наукові дослідження туризму (В. Квартальнов, І. Зорін, О. Сесьолкін, (Росія), С. Стечів (Сербія), Ірена Інджейчик, Я. Фечко (Польща), Р. Макінтош (США), М. Кабушкін (Білорусь), В. Пазенок. В. Фелорченко. О. Любіцева, І. Мінич, Л. Лук’янова (Україна) та ін.) сформували методологічну базу теорії туризму. Становлення і розвиток туризмології відбуваються в контексті загальної еволюції сучасної науки, насамперед її соціогуманітарного і економічного розділів.

На початку XXI ст. перед туристичною наукою постають нові вимоги у дослідженні власних теоретичних і соціальних проблем. Істотний вплив на теорію і практику туризму справляє сучасна концепція інформатизації та комп’ютеризації, анімації, валеології тощо. Якісно нові сюжети і туризмологічні напрацювання пропонує практика «альтернативного» та екстремального туризму, поява його нових, іноді екзотичних форм.

Філософія туризму

Туризм - мультиструктурне багатофакторне явище суспільного життя, що зумовлює відповідну теоретичну архітектоніку.

Туризм - дуже складний багатоаспектний соціальний феномен, тому жодна соціогуманітарна наука здатна вичерпно охарактеризувати його як предмет власних досліджень. Теорія туризму (туризмологія, туризмознавство, туризмометрія, туризмографія) має у системно-структурному вигляді відобразити всі складові цього феномену. Рефлексуючи в узагальнений спосіб туризм як проекцію буття людини, втілення її суспільної, духовної та культурної сутності, його філософія покликана виконувати методологічну функцію щодо інших наук про туризм. При цьому вона, у свою чергу збагачується їх конкретними науковими напрацюваннями. Поступово філософія туризму набуває певної дисциплінарної автономії у межах соціальної філософії.

Структурними підрозділами філософії туризму є історія філософії, онтологія, феноменологія, екзистенціологія, антропологія, аксіологія туризму.

Історія філософії туризму почалася в період, коли туризм оформився як специфічна галузь виробництва, система організації подорожей, інститут гостинності.

Онтологія туризму тобто вчення про туризм як різновид соціального буття, суспільну реальність, її загальні характеристики (сутнісні, просторові, часові тощо), закономірності прояву та розвитку.

Феноменологія і герменевтика туризму. Відображення соціального буття туризму у філософський спосіб зумовлює те, що філософія туризму стає своєрідною філософською феноменологією. Феноменологія - вчення про феномени, явища, які ’’виявляють себе”, даються в досвіді, чуттєво сприймаються, на відміну від ноуменів (сутностей, що пізнаються розумом).

Екзистенціологія туризму - засобами туризму людина демонструє притаманну їй можливість ’’іншого”, відмінного від звичного (рутинного) способу свого існування. Тим самим туризм набуває екзистенціального виміру.

Антропологія туризму. Туризм насичений філософським, гуманістичним змістом, розвиває і збагачує особистість.

Аксіологія туризму. Аксіологічний аспект туристської діяльності є вагомою детермінантною філософії туризму. Результатом навіть короткотермінових поїздок є поглиблене уявлення про власні та чужі цінності.

Географія туризму

Географічні дослідження туризму формуються на ’’перехресті” багатьох загальнонаукових підходів, але найчастіше використовують такі: системний, діяльнісний, хронологічний, хорологічний та технолого-детерміністський.

Геосистемний підхід озброює знанням про системний характер рекреаційно-туристичної діяльності та її системоутворювальну роль при формуванні геопросторової організації туризму.

Діяльнісний підхід допомагає визначити функціональний характер об’єкта дослідження, його внутрішні та зовнішні зв’язки, механізми узгодження самоорганізації туристичного руху і управління ним; сформувати уявлення про просторові - інтегрувальну роль циклів рекреаційної діяльності в задоволенні туристських потреб у формуванні мотивації до подорожування, вибіркової туристичної діяльності стосовно елементів географічного простору (природних і суспільних).

Хронологічний підхід сприяє формуванню поняття про зміни форм просторової організації стійких рекреаційних циклів при різни часових масштабах, розкриттю процесів функціонування і еволюції простору, його стійкості та мінливості під впливом рекреаційно-туристичної діяльності.

Хорологічний (просторовий) підхід пов’язує туризм із географічним простором в усій багатоманітності його проявів, специфічному поєднанні континуальності та дискретності.

Технолого-детерміністський підхід дає змогу простежити, як технологічні зміни, зумовлені об’єктивними процесами науково-технічного прогресу та глобалізації, впливають на розвиток рекреації туризму, мотивацію споживачів і цикли рекреаційних занять, корелюючи умовами середовища (природного,

суспільного) розвитку туризму як на територія рекреаційної спеціалізації, так і на ноосвоєнних.

У розвитку географічних досліджень туризму виокремлюють такі етапи:

1. Ресурсно - інформаційний етап (із середи XIX ст. - до середи XX ст.), коли основна увага дослідників концентрувалася на пошуку і означенні унікальних природних об’єктів і можливості їх комплексного використання для розвитку форм насамперед активного туризму як такого.

2. Інфраструктурно-господарський етап (60-80 - ті XX ст.), пов'язаний з розвитком масового туризму і необхідністю розбудови його матеріальної бази та інфраструктури.

3. Ринковий етап (кінець XX - початок XXI ст.), пов'язаний з переорієнтуванням туризму на ринкові форми функціонування, зосередження уваги на економічній, ефективності діяльності суб’єктів ринку туристичних послуг.

4. Збалансований (сталий) розвиток як перспективний етап першої половини XXI ст. Він передбачає таке організування туристично-рекреаційної діяльності, яке забезпечить її життєздатність упродовж тривалого часу, не зумовить деградації або зміни навколишнього природного та соціокультурного середовища, в якому вона функціонує, що заважатиме успішному розвитку та здійсненню інших видів діяльності.

Основними напрямами дослідження географії туризму є:

- оцінювання туристичного процесу як суспільного явища і людини як його суб’єкта;

аналіз туристичного (рекреаційно-географічного) простору та оцінювання його придатності та пристосованості до туристичного процесу;

- оцінювання рекреаційно-туристичного природокористування з метою визначення напрямів його збалансованості (економічних, соціальних, екологічних аспектів туристичної діяльності);

- визначення взаємозв’язків і взаємовпливів між рекреаційно-туристичною та іншими соціально-господарськими функціями території з метою оцінювання ролі туризму в суспільно-економічній структурі місцевості.

Соціологія туризму

У межах ставлення до туризму як виду відпочинку проблеми соціології туризму можна розв’язати методами соціології вільного часу. Соціологія туризму має комплексно досліджувати туризм як окремий вид торгівлі послугами, сферу відпочинку та рекреації, специфічний засіб формування особистості, суттєвий фактор діалогу культур.

Соціологія туризму для українського суспільства і наукового співтовариства є новацією. Цей напрям науки тільки формується. Підхід до окреслення контурів соціології туризм можна шукати через визначення її понятійного апарату та структури. Соціологією туризму як галузь соціологічної науки можна представити а аналогіє структури загальносоціологічної теорії у вигляді п’ятирівневої структури: перший її рівень становить наукова картина світу, другий - методологічні та загальна соціологічні теорії, третій – спеціальні соціологічні теорії, четвертий дослідження, п’ятий - прикладні.

До першого рівня соціології туризму належать уявлення людини про світ, суспільство, соціальний час і простір, глобалізацію, комунікації в сучасних умовах тощо. Другий рівень охоплює загальнотеоретичні соціологічні знання: про соціальну структуру суспільства, великі соціальні групи, соціальні процеси.

Третім є рівень формування соціології туризму як знання про специфічну галузь суспільного життя, на якому розробляється і існує концепція соціології туризму. Соціологія туризму - галузь соціології, що вивчає структуру, функціонування та розвиток туризму як суспільного явища у зв’язку з соціальними, політичними, економічними та культурними сферами суспільства.

Четвертий рівень соціології туризму утворюють емпіричні дослідження установок, інтересів, потреб, мотивів, оцінок різних соціальних груп у різни країнах як потенційних і реальних туристів. Ця галузь соціології потребує спеціальних методик для розроблення інструментарію масових соціологічних та експертних опитувань, інтерв’ю, проведення якісних досліджень, зокрема фокус-груп, контент-аналізу друкованих у електронних ЗМІ.

П’ятий рівень - прикладні дослідження. До них належить дослідження роботи конкретних туристичних фірм, рівня сервісу готелів, ресторанів, надійності шляхів сполучення, зв’язку, привабливість програм, маршрутів, екскурсій, вивчення їх недоліків.

Мотивація туристичної діяльності та її види. Характеристика людської діяльності передусім ґрунтується на специфіці потреби, яку вона задовольняє. Тому слід з’ясувати, як потреби, яку задовольняє. Тому слід з’ясувати, які потреби (підсвідомо) та цілі (свідомий передбачуваний результат) задовольняє туризм. Потреби за різними критеріями класифікують на первинні і вторинні (матеріальні і духовні) тощо. Однак обмежитися такою дихотомією у сфері туризму неможливо, оскільки, наприклад, туризм задовольняє як матеріальні, так духовні потреби.

Туризм як соціальний інститут і чинник соціалізації. Подорожуючи, турист занурюється у нове природно-географічне та культурне середовище, тому його подорож є соціокультурним явищем. Мандрівки розширюють свідомість, загострюють відчуття, адже упродовж подорожі людина бачить та відчуває інакше, ” розширюючи ” простір. Саме розважальний характер подорожі сприяє засвоєнню нових знань про культуру у менталітет населення країни прибуття, що не можна сказати про інші форми поїздок (пошук роботи, ’’човникові” поїздки), оскільки їх первинна ціль відволікає увагу від ґрунтовного ознайомлення з новою країною.

Екологія туризму

Розширення предметного поля сучасної екології до таких її гуманітаризованих напрямів, як ’’екологія культури”, ’’екологія духу”, ’’інтелектуальна екологія” тощо, на цьому не закінчується. Нині набуває поширення термін ’’екологічний туризм”, який позначає реальне явище соціуму, здатне стимулювати поєднання цінностей природи та культури. Екологічний туризм - специфічна форма активного відпочинку, що має

культурно-виховне, науково-пізнавальне і спортивно-оздоровче значення, визначається як сукупність відносин та явищ, що виникають у процесі подорожі та перебування людей за межами їх постійного проживання з метою відпочинку, ознайомлення з навколишнім природним та культурним середовищем.

Сучасна людина має потребу хоча б епізодично покидати урбанізований та технізований світ, звертаючись до природи, але не переймаючись її збереження.

До занять туризмом нині спонукають надзвичайно багато причин, серед яких забаганки заможних людей. Стурбованість, зумовлена зниканням дикої природи, провокує бажання долучитися до неї.

Виникли нові форми сучасного туризму: екологічний, екстремальний, військовий (участь у військових інсценування), спортивний (альпінізм, віндсерфінг тощо). Більшість подорожей сучасників можна кваліфікувати як: шоп-туризм, сільський (аграрний) туризм, мандри з пригодами та інші.

Екологічний туризм: основні поняття і терміни. Виникнення й розвиток екологічного туризму тісно пов’язано з історією виділення природних територій, які відіграють особливу роль, позаяк охоплюють їх з естетичного і рекреаційного погляду та розробки нормативів їхньої охорони.

Туризм займає важливе місце у системі екології та природокористування. Класичне визначення екотуризму дав мексиканський економіст-еколог Цеббалос - Ласкурьє у 1980 р., під яким розумів поєднання відвідувань куточків дикої природи з екологічно відчуттєвим ставленням до середовища. Сьогодні екологічний туризм (екотуризм) відіграє важливу роль у світовій індустрії туризму та гостинності.

Великі надії, які покладаються на нього, випливають із реалізації концепції сталого розвитку стосовно розвитку туризму й мандрівництва. Екотуризм - це відпочинок у рекреаційно привабливих регіонах, що мало порушені людською діяльністю, і де зберігся традиційний спосіб життя місцевого населення. Раціональне використання природних і культурно-історичних туристичних ресурсів території дозволить уникнути багатьох негативних наслідків масового туризму.

Одночасно проблеми розвитку екотуризму в цілому, як і в окремих регіонах, є мало дослідженими. Дуже гострим виступає питання трактування основних питань цього напрямку туризму. Особливо важливим це є і для території України, яка зазнала як серйозних екологічних катастроф, так і у відчутній мірі руйнації значних природних та культурно-історичних туристичних ресурсів.

Екотуризм отримав офіційний статус 1990 року, коли було створено Міжнародне Товариство Екотуризму (TIES), а з ним і право скликання власного щорічного міжнародного симпозіуму “Annual World Cogress on Adventure Travel & Ecotourism” і створення власних некомерційних організацій. До його складу входять близько 1600 професіоналів більш як 100 країн світу.

Так, на конференції, яка відбулася 12-15. вересня 2001 р. у Сент Джоан (Зальцбург, Австрія), були розглянуті шляхи найкращого використання потенціалу розвитку екотуризму у Європі, і особливо у її гірських територіях.

На ній також була прийнята заява щодо проголошення 2002 року Міжнародним роком екотуризму (ІУЕ).

Всесвітня конференція з екотуризму, яка відбулася у травні 2002 року, намітила такі положення, принципи і рекомендації: