Вчення про людину в «філософії життя» .Шопенгауера.

Філософія життя - одна з провідних течій європейської філософії XIX - XX ст. центральним у ньому стало поняття «життя» як вихідної інтуїтивно постигаемой цілісної реальності, що відрізняється і від «матерії», і від «духу».
Філософія того часу представлена ​​такими протилежними напрямками як сцієнтизм і антисциентизм. Сцієнтизм (від лат. - Наука) орієнтований більше на розвиток природознавства і є продовженням позитивізму XIX ст. Ірраціоналізм представлений концепціями «філософії життя» таких мислителів як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон. Представники ірраціоналізму вирішальне значення надають підсвідомого і несвідомогопочатків в поведінці людини і в його підсвідомої діяльності. Ірраціоналізм становить головний зміст так званої «філософії життя», що оголосила, що духовний світ людини не зводить до його логічного мислення, а включає в себе всю сукупність людських почуттів, переживань, справжніх проявів волі - усвідомлених чи неусвідомлених. Все це прояв життєвої сили людини.
Характерні особливості філософії Шопенгауера.
У формуванні філософії життя значну роль відіграли погляди А. Шопенгауера (1788-1860). В його головному творі «Світ як воля і уявлення» світ постає як "сліпа воля до життя». Тільки воля володіє об'єктивністю, що й забезпечує, її примат над розумом. Мислення - похідне волі, здатна бути лише системою її забезпечення, виконувати службову функцію.
Концепція Шопенгауера виступає антиподом, дзеркальним відображенням гегелівської системи. Ще в 20-х рр.. XIX ст. Шопенгауер намагався конкурувати з Гегелем, ставлячи свої лекції на ті ж навчальні години. У ці роки конкуренція була неспроможною. Через тридцять років неспроможною виявилася гегелівська філософія.
У Гегеля основою світу вважалася Абсолютна ідея - всеосяжна раціональність всього сущого. У Шопенгауера - її еквівалент - Світова воля (ірраціональне, непізнаване і вороже людині початок). Абсолютну ідею можна і потрібно пізнавати. Гегель вважав, що вже пізнав її в основних рисах. Світову волю пізнавати неможливо й безглуздо.
Кожна людина, на думку Гегеля, є сходинкою в розгортанні Абсолютної ідеї, невід'ємною часткою всесвітньо-історичного процесу. Для Шопенгауера людина - це іграшка Світовий волі, всі його прагнення інспіровані ззовні. Проходження їм неминуче прирікає людини на поразку. У такому випадку метою людського життя має стати не проходження об'єктивної закономірності та її втілення, а, навпаки, - придушення бажань, вислизання з-під влади Світовий волі. Моральні, естетичні, релігійні переживання - це не сходинки сходження духу (Гегель), а способи подолати залежність від природних потреб, придушити в своїй свідомості тиск Світовий волі. У цьому плані філософія Шопенгауера явно перегукується з східній філософській традицією, що відзначав і сам автор.
Висновок: Етика Шопенгауера гранично проста - страждання є продукт цілеспрямованої волі, а саме волі до життя. Індивід, який стверджує волю до життя одночасно, стверджує смерть. Індивід, який бореться з волею є вільним. За Шопенгауером справжня свобода неможлива, можливий лише короткий прорив до неї. Страждання є необхідність, дія всупереч сліпий волі є свобода. Історія життя окремого індивіда - історія його страждань.
Концепція Шопенгауера, що отримала назву «філософія світової скорботи», очевидно, песимістична і нехарактерна для західного інтелекту івідповідної йому системи цінностей. Разом з тим її поява була симптоматично: позначилася неспроможність уявлення про раціональність і стійкою прогресивності історії, гармонійності і впорядкованості буття. Освітянська ілюзія, що досягла апогею в гегелівської філософії, була вперше поставлена ​​під сумнів.

 

 

2 2.Вчення про людину «у філософії життя» Ніцше. Концепція «надлюдини»

Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд, А. Бергсон. Їх мало цікавив об'єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна біологічна істота — з волею, інстинктами, підсвідомим.

Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Життя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності.

Ніцше піддав різкій критиці всю попередню філософію. Він вважав своєю заслугою те, що першим порушив питання про цінність істини — центрального поняття («ідола») філософії.

Взагалі, Надлюдина — концепція, сформульована в творчості німецького філософа Фрідріха Ніцше, як мета, до якої повинно прагнути людина в своєму розвитку. Єдиного розуміння точного значення терміну не існує. Ніцше говорить про надлюдину вперше у «Веселій науці», тема надлюдини є однією з центральних у філософській повісті «Так казав Заратустра». Провісником Надлюдини у творчості Ніцше виступає Заратустра.

Переоцінюючи традиційні цінності, намагаючись вибудувати свою систему цінностей, Ніцше заявив: «Бог — помер», тобто цінності, які сповідувала християнська Європа втратили силу. Існуючу європейську культуру він охарактеризовує, як культуру занепаду, декадансу, оскільки вона спрямована проти цінностей життя. Відродження Європи пов'язує з формуванням надлюдини, прообразом якого є іранський релігійний реформатор VII—VI ст. до н. е., засновник зороастризму Заратустра. На його думку, коли Бог помер, то людині нічого не залишилося, як звалити на себе тягар, який вона раніше перекладала на нього, тобто взяти на себе відповідальність за власне життя. Але такою, на думку Ніцше, є не сучасна людина, а надлюдина майбутнього. Вона повинна утвердити нові цінності — земні, здорові, мужні. Надлюдина — не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Ніцше майбутнє Європи пов'язував не зі вільною особою в громадянському суспільстві, а з міфічною надлюдиною.

Відомо, що концепцію «надлюдини», з її антисемітськими та антихристиянськими ідеями використали ідеологи фашизму. Але Ніцше був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, яка найвищою мірою проявилась у фашистській Німеччині. Його «надлюдина» - це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. «Надлюдина» - це «нова людина», «для якої немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього». Пошуки релігії та Бога є характерними для «посередньої» людини, якій потрібен абсолют для того, щоб йому підкоритися. Усе це не властиве «надлюдині». Тому Ніцше побоювався демократії, оскільки вона передбачає мораль рівності, що, на його думку, підтримує «маленьких людей», тих, яких «занадто багато».

Існують різні варіанти образу Надлюдини за Ніцше:

-релігійно-християнське (В. Іванов вважав Надлюдиною Ісуса Христа);

-культурологічне - расова інтерпретація (в Третьому рейху під Надлюдиною розумілася расово-витримана породиста людська особа).

Найбільш істотна відмінність між людьми, на думку Ніцше, полягає в тому, що деякі з них від природи слабкі, інші сильні знову-таки за природою. Відповідно розрізняється і їх мораль. Сильні ("господарі", по термінології Ніцше) цінують особисту гідність, рішучість, наполегливість, самовпевненість, непохитну волю і невичерпну енергію в досягненні поставленої мети. Слабкі ("рабині" по тій же термінології) цінують те, що в більшій мірі виражається в їх слабкості жалісливість, альтруїзм, розсудливість та інші.

Отже, вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на положеннях, що цінність життя є єдиною та безумовною цінністю, сильна людина -природжений аристократ, який є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами. Тобто Надлюдина робе те, що вона хоче робити, а не те, що вона повинна.

 

23. .Вчення про людину «у філософії життя». З.Фрейда:психоаналітична концепція

З. Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю якої було відкриття сфери позасвідомого. Розглядаючи проблеми культурогенезу, З. Фрейд виступив із критикою основних положень трудової концепції та розробив власну концепцію походження та сутності культури. Проблемам культури присвячено чимало праць філософа, серед них "Тотем і табу", "Сон і міф".

В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали результати досліджень психіки людини. Такі дослідження дали можливість виділити в психіці людини три рівні:

- сфера Воно - позасвідомі імпульси, що виходять із біологічних інстинктів та потягів людини;

- сфера Я - розум, свідомість, що намагається пристосувати людину до реальних умов життя;

- сфера над-Я - соціокультурна реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах.

Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом як особлива ірраціональна сила, що обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо (від лат. - бажання, потяг) - це енергія бажань, статевих інстинктів, яка в силу своєї асоціальності не може отримати прямої реалізації і тому витісняється у сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину. Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація - процес заміни заборонених потягів цілями більш "високими", саме на досягнення яких і розтрачається енергія лібідо.

Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії. Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання та вміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин. У цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини.

Вивчаючи з позицій психоаналізу особливості життєдіяльності архаїчних племен, зокрема табу і тотемізм, Фрейд робить висновок, що в їх заборонному значенні смисл табу полягає у стримуванні біологічних інстинктів у людині. Поступове розгортання системи заборон компенсує втрату людиною тваринних імпульсів. Саме табу визначається З. Фрейдом як перший основний регулятор усіх сторін суспільного життя людей, свідченням відриву людини від природи. З. Фрейд приходить до висновку, що прогресивний розвиток культури, безумовно, веде до обмеження природи людини та посилення почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал. Таким чином, прогрес культури не робить людину щасливою, а навпаки - значною мірою викликає в неї невротичні стани.

Найбільш культурні люди, за Фрейдом, - це найбільш подавлені, у котрих через виховання - "витіснення" неприйнятні для суспільства потяги були усунені зі свідомості у підсвідоме. Уся художня творчість живиться подавленим лібідо, проявом підсвідомого. Це знайшло свій вираз у роботах З. Фрейда про Есхіла, Софокла, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Гете, Достоєвського. У статті "Невдоволеність у культурі" Фрейд застерігав культуру від надмірності обмежень, умовностей і заборон. Він оспівував "природну людину", услід за Ж.-Ж. Руссо. Культура має поступитися місцем віталізму, життєвій енергії.

Фрейдистська методологія пізнання сутності культури широко використовувалась його послідовниками, зокрема Е. Фроммом, К.Г. Юнгом. Психоаналітична концепція походження культури З. Фрейда зазнала численних нарікань, її називали "міфологічною", ненауковою. Основні положення фрейдистської теорії культури носять здебільшого гіпотетичний характер.