Неоантропи – перші сучасні люди

На території нинішньої України первісна людина сучасного типу з'явилася близько 300 тис. років тому в епоху раннього кам'яного віку — палеоліту, коли тут був теплий, помірно вологий клімат з періодичними похолоданнями — провісниками майбутнього зледеніння. В епоху раннього палеоліту територія України була мало заселеною, тому до нас дійшли скупі свідчення про перебування тут первісної людини (кремінні рубила та інші кам'яні знаряддя праці), а впродовж середнього палеоліту (100 тис. - 40 тис. років тому) спостерігалося поступове похолодання через наступ валдайського зледеніння. Незважаючи на це, відбувалося досить інтенсивне заселення півдня Східної Європи аж до Десни й далі в основному з Кавказу і менше — через Карпати. У цей час на території України утворилися степи, які чергувалися з гаями, дібровами і хвойними лісами, де водилося багато різноманітної дичини. Тодішні люди (за біологічним типом — неандертальці) жили з полювання і збиральництва. Мешкали вони невеликими кровноспорідненими спільностями з 2-4-х сімей, у яких існував чіткий статевий і віковий розподіл праці: чоловіки полювали, жінки вели домашнє господарство, берегли вогнище, доглядали дітей.

Матеріальна культура за епохи середнього палеоліту досягла вже досить високого рівня: зросла майстерність обробки кременю (скребла, гостроконечники), з'явилися кістяні проколювальні знаряддя (шила та ін.), люди навчилися будувати житло з великих кісток мамонта і шкур, заготовляти деякі продукти про запас, у мисливстві стали застосовувати метальні знаряддя з гострим кремінним наконечником, оволоділи вогнем.

Епоха пізнього палеоліту (40-10 тис. років тому) відзначалася різким похолоданням, яке поступово поширювалося з півночі на південь, починаючи ще з кінця середнього палеоліту. Унаслідок наступу валдайського зледеніння Середньоросійська, Придніпровська, Волино-Подільська височини і степи Північного Причорномор'я та Приазов'я перетворилися на холодні рівнини з рослинністю, подібною до тундри. Ліси залишалися тільки в долинах річок і в захищених від холодних вітрів ярах та підгір'ях; серед лісових дерев переважали хвойні породи. У тваринному світі також відбулися значні зміни: крім никаючих по тундрі численних табунів мамонтів, волохатих носорогів, диких коней та ослів, зубрів, сагайдаків, ведмедів, з'явилися північні олені, песці, а в Чорному морі — навіть тюлені. Незважаючи на погіршення природних умов, територія нинішньої України в цю епоху ще більше заселилася. За приблизними підрахунками вчених, тут мешкало до 20 тис. осіб. Це був новий біологічний тип людини, що дістав у Європі назву Homo sapiens, або кроманьйонець, антропологічний тип якого в основному збігається з сучасною людиною.

Найбільш заселеним було Прикарпаття, особливо Наддністрянщина. Кожне поселення, в якому мешкало 25-30 осіб, складалося з 5-8 споруд типу яранг із жердин, кісток мамонтів, укритих шкурами тварин. Житло опалювали переважно деревом, світло давали жирники — посуд з кісток чи каменю, наповнений жиром. Житло, місця виготовлення знарядь праці і, можливо, обробки здобичі, а також інші підсобні приміщення становили єдиний господарсько-побутовий комплекс. Необхідність пристосування до суворого клімату розвивала в людей стійкість і кмітливість, уміння переборювати труднощі. Середня тривалість життя кроманьйонця була 20-23 роки. В умовах тундри основою господарської діяльності населення стало полювання, особливо на мамонта, забійна вага якого досягала 1,5-2 т. Значно удосконалилася мисливська зброя та інше господарське знаряддя. Кроманьйонці вперше в історії людства стали широко застосовувати кістяне знаряддя (шила, проколки, голки), кістка служила будівельним матеріалом для побутових предметів та художніх виробів. Добре відоме образотворче мистецтво пізнього палеоліту — печерний настінний розпис, гравюри на кості, скульптури з бивнів мамонта і м'яких мінералів. Складовою частиною духовного життя кроманьйонців була музика (переважно танцювальна). Музичні ударні інструменти виготовляли з кісток мамонта та з рогів північного оленя, набір яких у гурті з 6-7 осіб давав різну тональність і звуко-шумову гаму.

Кроманьйонці мали досить складний світогляд. Позитивні знання, релігія, мораль — усе це утворювало єдину систему, де домінувала релігія. Ще неандертальці, а тим більше кроманьйонці спілкувалися досить розвинутою звуковою мовою, реконструювати яку поки що неможливо.

Вслід за пізнім палеолітом на території сучасної України настала епоха мезоліту (10-8 тис. років тому). У цей час льодовик відступив на територію свого первісного утворення — до північних околиць Європи та в Арктику, що призвело до загального потепління. На сучасній Східноєвропейській рівнині сформувалися географічно-ландшафтні зони, близькі до сучасних. Змінився також тваринний світ. У долинах річок та в трав'янистих степах з'явилися заєць, вовк, лисиця, косуля й благородний олень, у дубових гаях — дикі кабани, в степовому Причорномор'ї — первісні бики-тури і дикі коні. У річках водилися лососі, вирезуби, судаки, соми і форель. Людям довелося пристосовуватися до незвично теплих умов, і вони знову виявляли свою винахідливість та перші спроби впливати на природу.

Населення мало відносно осілий спосіб життя, жило з мисливства і збиральництва. Мисливство полегшувалося завдяки відкриттю епохи мезоліту — винайденню лука і стріл, що уможливлювало полювання на віддалі. Ще більше вдосконалилися кремінні й кістяні знаряддя, з'явилися комбіновані прилади з дерева й кременю або з кременю й кості, де прекрасно оброблені кремінні пластинки виконували функцію леза. Люди навчилися заготовляти дарунки природи про запас. В епоху мезоліту (приблизно VII-VI тис. до н. е.) робляться перші спроби приручення тварин, насамперед собаки (його використовували на полюванні), а також одомашнення свині й бика, що в умовах скорочення мисливських ресурсів і початку вимирання мамонта мало величезне значення. З цим же часом пов'язують і появу первісного примітивного посуду з глини, в якому варили м'ясо й кості.

На Давньому Сході одомашнення тварин почалося з вівці й кози, які потрапили на територію сучасної України лише наприкінці V - в IV тис. до н. е., мабуть, уже прирученими.

З другої половини VI - V тис. до н. е. на території сучасної України пізнє мезолітичне населення степової зони започаткувало хліборобство і вирощування злакових культур — спершу ячменю, потім пшениці й проса, з яких готували різноманітні каші (найдавніші хліборобські страви). Культурні злаки, на думку вчених, були занесені в Європу з Давнього Сходу, де землеробство виникло на декілька тисячоліть раніше.

Трипільська культура

Трипільці не були автохтонними племенами. Вони прийшли з південного сходу — з басейнів Серету та Пруту. Перші поселення трипільців з'явилися наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. на Дністрі та в Прикарпатті. Лише згодом їхня територія збільшилася в декілька разів. Так, від середини IV тис. до н. е. внаслідок значного зростання населення трипільці заселили лісове Надбужжя, а ще через 400-500 років — Наддніпрянщину в межах Київ-Канів. Згодом вони освоїли невелику частину північної Київщини і Дніпровського Лівобережжя. На Наддніпрянщині трипільці зіткнулися з численними, переважно мисливсько-рибальськими племенами дніпро-донецької культури, що спричинило змішування населення і культурні взаємовпливи, які тривали протягом усього III тис. до н. е. Ці взаємовпливи позначилися як на трипільській, так і на дніпро-донецькій культурах в ареалі, Середньої Наддніпрянщини, хоч загалом обидві культури й далі залишалися автономними.

Загалом трипільська культура була поширена на величезній території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддністрянщини і Надчорномор’я, проіснувала впродовж двох тисячоліть (ІV –ІІІ тис.до н.е.) і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Утворилася трипільська культура на основі давніших автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. Племена з найрозвинутішою трипільською культурою (назва походить від с. Трипілля Обухівського району Київської області, де в 1896 р. уперше були виявлені рештки цієї культури) в період її розквіту займали більшу частину Правобережжя сучасної України. Як вважають дослідники, трипільське населення налічувало приблизно 1 млн. осіб.

В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу пам’яток – трипільської культури. Населення на всій території трипільської культури становило щонайменше 1 млн. осіб, селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жителів та господарських споруд. Такі селища мали чітке плануванн – всі будови розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна чи кілька споруд-святилищ. Від майдану радіально розходилися вулиці, обабіч яких були розташовані садиби. Стіни будинків споруджувалися на дерев’яному каркасі-плетінці, обмащувалися глиною, двосхилий дах перекривався солом’яними або очеретяними сніпками. Всередині могла бути одна, або й три кімнати. В такому житлі мешкала одна сім’я.

На Уманщині, в середині течії Південного Бугу, а також межиріччі Дністра і Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, що налічували понад 2 тис. жителів, розташованих концентричними колами. Це були на той час найбільші у Європі, а, можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей. Археологи виявили в трипільців унікальний звичай – періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося це раз у покоління, приблизно через кожні 50 років, коли виснажувалися навколишні поля. Освоївши нові ґрунти й збудувавши неподалік нове селище, люди упорядковували старе й спалювали його.

Основними заняттями трипільських племен були хліборобство і присадибне тваринництво. Трипільці обробляли землю первісним ралом поблизу своїх поселень і засівали її пшеницею, ячменем, просом, житом, бобовими культурами та льоном — тобто майже усіма культурними злаками. Троє людей за допомогою мотик могли обробити за годину ділянку площею 150 – 200. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займалися також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством. Урожай збирали за допомогою крем'яних серпів, його продуктивність була лише в 1,5 рази менша, аніж сучасного серпа, зерно подрібнювали в кам'яних зернотерках. Розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, коней, собак. Завдяки вівчарству мали вовну для одягу та різноманітних побутових речей, а велику рогату худобу, крім їжі, використовували на сільськогосподарських роботах і для перевезення вантажів. Певне місце в господарюванні ранньотрипільського населення займало рибальство (в Дністрі ловили рибу, зокрема сомів) та мисливство (полювання на благородного оленя, косулю, кабана, ведмедя, лисицю, бобра, зайця, білку і птахів). У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.

Трипільське населення виготовляло різноманітні знаряддя праці (для обробки дерева — сокири, долота, тесла, свердла, скобелі), кам'яні серпи, зброю і предмети домашнього вжитку переважно з каменю й кременю (мотики, проколки, шила й голки), рідше — з кості, рога, дерева й глини. Але все частіше з'являлися привозні вироби з міді — шила, рибальські гачки й різноманітні прикраси. Деякі вироби (здебільшого прикраси: браслети, кинджали, сокири) трипільці одержували через обмін з Кавказу й Балкан. Їз технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння. Досить розвинутим було ткацтво. Великих успіхів трипільці досягли в гончарному ремеслі, яким займалися професійні майстри. Саме за досконалим і багато орнаментованим глиняним посудом археологи пізнають трипільські поселення. Лінійний та спіральний орнаменти червоного, чорного, коричневого та білого кольорів вкривав жовту поверхню столового посуду на Наддністрянщині, а різноманітна кераміка в інших ареалах трипільської культури прикрашалася, крім багатого орнаменту, ще й зображеннями людей, тварин і цілими сюжетними сценами.

Трипільці мали складні ідеологічні уявлення хліборобського спрямування: визнавали культ родючості й поклонялися відповідній богині, виконували релігійні обряди під час зимово-весняних хліборобських свят, шанували богів грому, сонця, неба, вітру тощо.

Трипільське суспільство досягло такого рівня соціально-економічного розвитку, що майже впритул підійшло до виникнення міст і запровадження писемності, тобто стояло на порозі цивілізації. Однак зміна клімату (зростання його посушливості) й поширення степів остаточно підірвали й без того неефективну економіку трипільців з її екстенсивною перелоговою системою орного землеробства. Наприкінці III тис. до н. е. трипільська культура зникла.

Доля острова Врангеля

Острів Врангеля - російський острів у Північному Льодовитому океані, який розташований між Східно-Сибірським і Чукотським морями. Від материка (північне узбережжя Чукотки) острів відділяє протока Лонга, яка в найвужчій своїй частині має ширину близько 140 км. Разом з островом Геральд та прилеглою акваторією, острів Врангеля входить до складу однойменного заповідника, який володіє найбільшим в Арктиці видовим багатством флори і фауни.

Тут змішалися типово арктичні і відносно південні - азіатські та американські таксони. Серед рослинних угруповань представлені релікти плейстоцену, які місцями мають ландшафтоутворююче значення, тому ландшафти цих островів з усіх існуючих найбільш близькі до давніх плейстоценових. До того ж, на острові Врангеля представлені практично всі типи арктичних ландшафтів, за винятком тільки льодовикових. На островах представлені унікальні типи рослинних угруповань та ендемічні види ґрунтів, налічується близько 40 ендемічних видів і підвидів рослин, комах, птахів і ссавців. Частина з них має реліктовий характер і відноситься до найбільш малочислених на Землі видів.

Острови Врангеля і Геральд відомі як найбільший в світі район концентрації родових барлогів білого ведмедя. Щорічно на островах залягають у барлоги від 300 до 500 ведмедиць. Окрім білого ведмедя на острові Врангеля зустрічаються полярні сови, білі гуси, чорні казарки, вівцебики, песці, моржі, росомахи, вовки, лемінги, північні олені та інші тварини.

Нині збереження природних комплексів острова забезпечується відсутністю населення, а також географічною ізоляцією. Однак до організації заповідника держава намагалась освоїти територію різними методами: була створена факторія, відділення оленярського радгоспу, допоміжний військовий аеродром і база ППО.

Щорічно на острів завозилися тонни ПММ, значна кількість яких проливалась на землю і в прибережну акваторію; важка техніка, тонни обладнання, побутове та продовольче забезпечення мешканців селища з населенням в 200 чоловік.

Нічого, окрім особистого майна від'їжджаючих на материк, з острова не вивозилось - всі відходи, побутове сміття і непридатна техніка залишилися на звалищах на острові. І острів Врангеля не виняток, а всього лише приклад наслідків освоєння Півночі (проблема забруднення властива багатьом важкодоступним куточкам Землі, адже прибирати там нікому).

Місцями порожні бочки частково вивозилися на металобрухт: все одно кораблі, що доставляють на північ вантажі, йдуть назад порожняком. Але навіть вивезення металобрухту збиткове: для виходу хоча б у нуль, бочки спочатку повинні пресуватись на березі, а пресів там, як правило, немає.

На острові Врангеля металобрухт сконцентрований на південному узбережжі, в місцях, де раніше знаходилися різні організації: аеропорт, база ППО, метеостанція Росгідромету, прикордонна застава і селище Ушаковське.

Сьогодні велика частина бочок і ємностей прийшла в непридатність. У них залишилося десятки тонн ПММ (бензин, масло, дизпаливо). З проіржавілих бочок відбувається скидання цих речовин на землю, що призводить до забруднення заповідної території. Частина бочок була складована та кинута на морських косах і берегах річок. Розмиття цих кіс і посилення штормів призводить до змиву бочок в море, потім їх викидає на берег у різних частинах острова.

У 2004 році острову Врангеля було надано статус об'єкта всесвітньої природної спадщини з однією умовою - очищення території від металобрухту і технічного сміття. Дозволено залишити лише невелику частину історичних об'єктів не забруднюючих заповідну територію, як пам'ятники освоєння Арктики.

Співробітники заповідника по змозі проводять роботи з очищення території - вивозять порожні бочки до місць складування. Частина бочок вивозиться попутними вертолітними рейсами на материк, але це крапля в морі.

Своїх коштів у заповідника недостатньо. Співробітники заповідника готові підготувати базу, відпрацювати технологію, почати пресування металобрухту і складування для подальшого вивезення, але пресів немає. Є тільки невеликий трактор, але і це вже досягнення.

Щодо ставлення до цієї проблеми російської влади, острів Врангеля навіть не включено до Державної програми по зачистці Арктики. На сайті Міністерства природних ресурсів Російської Федерації стосовно сучасного стану острова Врангеля багатозначно написано, що на ньому «залишилися великі плями локального забруднення, які вимагають усунення, але не становлять загрози для навколишніх територій (руїни будівель, звалища металобрухту тощо)».

Концепція ноосфери

Це сукупність ідей, поглядів та відповідних методологічних засад В.Вернадського на перебудову людиною навколишнього простору і біосфери Землі (її перетворення на ноосферу). Така перебудова зумовлена передусім загостренням глобальних проблем людства, які з погляду зростання ентропії (згідно з якою залишена напризволяще будь-яка система поступово дезорганізується, втрачає свою енергію і розпадається) є наслідком накопичення негативного (або ентропійного) досвіду всього людства. Тому заходи подолання економічної, паливно-енергетичної, сировинної, продовольчої та інших форм глобальної кризи є водночас антиентропійними процесами і, втілені в життя, стають системоутворюючими та організуючими чинниками формування цілісної глобальної економіки, концентрації енергії, створення загальнопланетарного синергічного ефекту. Ці чинники сприятимуть мобілізації антиентропійних процесів, що існують у природі, суспільстві та мисленні. Усвідомленню цих явищ і процесів значною мірою допомагає теорія ноосфери видатного українського вченого В. Вернадського.

Поняття «ноосфера» походить від грецьких слів «ноос» (розум) і «сфера» (куля) й означає якісно новий стан біосфери Землі (її перебудови) та навколишнього простору (а отже, нової оболонки Землі), що формується під впливом розумової та фізичної діяльності людства, яку можна порівняти з могутніми геологічними процесами. Водночас це поняття нерозривно пов’язане з поняттям «жива речовина», яке, за Вернадським, позначає сукупність усіх живих організмів біосфери (кількісно вираженої в хімічному складі, масі й енергії), що переробляють і переміщують різні види речовин (тверду, рідинну й газоподібну), акумулюють і перетворюють космічне випромінювання. Складовими елементами живої речовини вчений називає всю водну оболонку Землі, нижню частину атмосфери (в якій існують люди, птахи, комахи, звірі), а також літосферу (верхню частину твердої оболонки Землі, в якій живуть бактерії).

Діяльність людини – закономірний етап еволюції біосфери, неминучості її трансформації в ноосферу, вирішальним чинником якої є перетворююча роль науки та соціально організованої праці людства. Зокрема, у біосфері сонячна енергія трансформується в біохімічну енергію живої речовини, яку людина використовує для задоволення матеріальних і духовних потреб. Виникає найвища якісно нова форма руху матерії – соціальна, що народжує нове джерело і форму енергії – ноосферну і біосоціальну енергію. Через механізм суспільного виробництва біосоціальна енергія формує суспільну людину і суспільну культуру, в якій (людині) повинні органічно поєднуватися приватні інтереси (інтереси особи та членів її сім’ї) з колективними, суспільними і загальнопланетарними інтересами.

Найґрунтовніше концептуальне розуміння процесу формування ноосфери, на думку Вернадського, дає політична економія. Оскільки рушійною силою трансформаційних процесів є суспільне виробництво, насамперед розумова праця, то основа політичної економії – трудова теорія вартості. Саме така політична економія дає змогу виявити через суспільний поділ праці необхідність праці окремої людини для загального блага, залежність кожної людини-працівника від праці всіх інших людей, розкрити таким чином тісний взаємозв’язок людства. Сама праця як найвища цінність повинна бути розумною (вільною і добровільною працею). Водночас для розуміння теорії ноосфери політична економія не може обмежуватися лише трудовою теорією у марксистському тлумаченні, зокрема положенням про те, що людина, людський чинник є лише продуктом виробництва, праці (відома теза основоположників марксизму про створення людини завдяки праці). Людина, крім того, є:

· продуктом природи, природною істотою, наділена природними силами (органами чуттів, нервами тощо);

· закономірним результатом розвитку Всесвіту, загальнопланетарним явищем, яке продукує та реалізує у праці свою думку.

Внаслідок взаємодії цих трьох складових (людської думки, людської природи і людської праці) виникає синергічний ефект, нова могутня продуктивна сила (за Вернадським – нова геологічна сила), яка акумулює, синтезує енергію цих складових і формує ноосферу, її сутність. Проте домінуючим елементом серед цих них є свідомість, наукова думка, які організовують в єдине ціле різні енергетичні потоки, синтезують біохімічну енергію (на біосферному рівні акумулювалася лише енергія сонця через фотосинтез або поглинання однієї органічної речовини, в т.ч. істоти, іншою), продукуючи при цьому принципово нові види енергії (ноосферну і біосоціальну), які діалектично заперечують попередні. Таке заперечення означає, що нові види енергії «запозичують» усе цінне й позитивне з менш розвинутих її форм і у складі соціальної матерії (як якісно нового, найвищого її виду) та соціальної енергії з’являється надзвичайно важливий елемент – соціальна культура. Сама культура при цьому (техніко-технологічна, виробнича, культура фізичної та розумової праці тощо) відгалужується у важливу політекономічну категорію, за допомогою якої визначається ступінь гуманізації та екологізації економіки, а її розвиток здійснюється за специфічними для цієї сфери законами. Найширший простір для дії цих законів має ноосфера, в якій органічно поєднуються не лише приватні, колективні, суспільні та загальнопланетарні економічні інтереси, а й ціннісні духовні орієнтири цих суб’єктів. Водночас лише в ноосфері найвищого рівня досягає розвиток особистості, її сутнісних сил (фізичної та розумової енергії, організаторських, творчих та інших здібностей), культури, моралі, психічних якостей та ін.

Нового виміру в ноосфері набуває розвиток продуктивних сил, зокрема продуктивної праці. Такою стає насамперед наукова, творча праця, в процесі якої генеруються нові наукові ідеї, здійснюються творчі відкриття, розвивається творча активність людини і наукового колективу, мобілізуються та зростають їх свідомість, культура, воля, енергійність і як наслідок послаблюється роль матеріального і посилюється роль духовного виробництва, дедалі більше акумулюється розум людства, який генерує і синтезує біохімічну енергію. Ось чому звільнення людини від рутинних технологічних дій, розвиток її творчого наукового потенціалу, максимальний вияв розуму, свободи наукового пошуку Вернадський вважав головним принципом ноосфери. Еволюційний процес створює при цьому наукову думку соціального людства (як нову геологічну силу) і набуває особливого геологічного значення, а біосфера трансформується науковою думкою соціального людства в ноосферу, причому темпи цього процесу прискорюються.

Таблиця 1.