Загальна схема лінгвістичного аналізу текстів XI - XIII ст.

Загальна схема лінгвістичного аналізу текстів XI - XIII ст.

I. Загальна характеристика тексту:

– автор, назва тексту;

– список, редакція;

– перекладна чи оригінальна література;

– позамовні чинники, культурна епоха;

– жанр, стиль.

II. Жанрово-стильові та функціональні ознаки тексту, що передбачають:

– аргументацію особливостей стилістичної організації тексту;

– використання стилістичних засобів (стилістичних фігур, тропів);

– з'ясування стійких сполук, прийомів оформлення початку і кінцівки тексту, викладу його основного змісту;

– співвідношення типу образності, граматичної і лексичної побудови тексту з книжною/не книжною мовою;

– зіставлення жанрово-стильової і функціональної характеристик;

– встановлення відповідності культурному еталону;

– виявлення в тексті антропоцентричних категорій;

– обґрунтування інтертекстуальності суб'єктного фокусу;

– визначення синтезу характерних рис книжної писемності з народними, уснопоетичними.

III. З'ясування літературних норм тексту

Для лінгвістичного аналізу тексту є істотним встановлення фонетичних, граматичних, лексичних ознак, характерних для давньоруських і старослов'янських написань, визначення співвідношень книжних і не книжних елементів, з'ясування того, які з них переважають і чим це пояснюється. У процесі аналізу передбачається визначення мовних норм у конкретному тексті та їх узагальнення для літературної мови аналізованого періоду.

Основні фонетичні характеристики

1. Переважання на місці праслов'янського *je:

– початкового о: о динъ;

– початкового ѥ: ѥ динь.

2. Переважання на місці *tort, *tolt, *tert, *telt:

– повноголосних -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: г оло ва, г оро дъ;

– неповноголосних -ра-, -ла-, -р ѣ, -л ѣ: г ла ва, г ра дъ.

3. Частотність на місці праслов'янських *ort, *olt:

– початкових ро-, ло-: ро бота, ло дия;

– початкових pa-, ла-: ра бота, ла дия.

4. Рефлекси *dj:

– ж: оде ж а, жа ж а;

– жд: оде жд а, жа жд а.

5. Рефлекси *tj, *kt:

– ч: свѣча, но ч ь;

– шт: св ѣшт а, но шт ъ.

6. ѫ – у, ѧ - ’а:

– симетричність вимови і написання: р у ка, дес я ть;

– можливе графічне збереження ѫ, ѧ: р ѫ ка, дес ѧ ть.

7. На місці праслов’янських *tъrt, *tьrt, *tъlt, *tьlt:

– звукосполуки -ъp-, -ьр-, -ъл-, -ьл- (або з проясненими

зредукованими в сильній позиції): с ьл нъце (с ол н(ь)це), в ьр хъ (в ер хъ),

п ьр въ (п ер въ);

– звукосполуки -ръ-, -рь-, -лъ-, -ль-: с лъ нъце, в рь хъ,

п рь въ поруч із менш частотними: с ъл нъце (с ол н(ь)це), в ьр хъ

(в ер хъ), п ьр въ (п ер въ).

8. На місці праслов'янського g :
– γ > h: Анаръина, ходъ (годъ);

– g.

9. Частотність випадків занепаду зредукованих (в тому

числі напружених зредукованих ъ, ь) у слабкій позиції та їх

прояснення в сильній, сплутування ь, ъ: князь (к ъ нязъ), кто (к ъ то),

день (д ь нъ) і под.

10. е > о після шиплячих та j: ж о на;

– збереження етимологічних е, ь у зазначеній позиції.

11. Рефлекси ѣ:

– ѣ > е: вено;

– ѣ > і: дивиця.

12. Фіксація українського и: р и ба, р ы зы;

– розрізнення етимологічних и, ы.

13. Приголосні перед е, и:
– депаталізовані;

– палаталізовані.

14. гы, кы, хы: Кыевъ;

– ги, ки, хи: Киевъ.

15. Наслідки занепаду зредукованих:

– новий ѣ (кам ѣ нь);

– асиміляція та дисиміляція;

– нові сполуки -ри-_, -ли-;

– розвиток протетичних голосних;

– асиміляція середньоязикового j м'якими приголосними;

– пом'якшення приголосних с, з, ц у суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк- та

ін.).

16. Зближення голосних е-и: уч и никомъ, ж е тие.

Морфологічні особливості

1. Іменники чоловічого роду на ŏ в давальному
відмінку однини з первинними і вторинними флексіями:

– -ови, -еви: Георги еви;

– -у (ю): Дуна ю.

2. Іменники чоловічого роду на ŏ в родовому
нідмінку однини з первинними і вторинними флексіями:

– -а (я): стола;

– -у (ю): Дону.

3. У м'якому типі відмінювання іменників,
займенників, прикметників і дієприкметників у флексіях
родового відмінка однини і називного, знахідного відмінків
множини:

– - ѧ: земл ѧ, свое ѧ, добры ѧ;

– - ѣ: земл ѣ, свое ѣ, добро ѣ.

4. Флексія повних прикметників у родовому відмінку однини:

– -аго :. добр аго;

– -ого: добр ого.

5. Форми давального відмінка займенників:

– меп ѣ, тоб ѣ, соб ѣ;

– мн ѣ (мън ѣ, мьн ѣ ), теб ѣ, себ ѣ.

6. Дієслова 3-ьої особи теперішнього і простого
майбутнього часу 1-ої дієвідміни без кінцевого -ть: напише.

7. Дієслова 3-ьої особи однини і множини
теперішнього і простого майбутнього часу на:

– - ть: сказаю ть;

– тъ: хотя тъ.

8. Дієслова 1-ої особи множини теперішнього і
простого майбутнього часу на:

– -мо (-мъ ): да ѥ мо (дае мъ).

9. Форма перфекта:

– з дієсловом-зв'язкою: ѥ смь далъ;

– без дієслова-зв'язки: далъ.

10. Розташування -ся щодо дієслів:

– постпозиція;

– препозиція поруч із постпозицією: ся начьнеть.

11. Аппозитивний активний короткий дієприкметник, втрачаючи узгодження з означуваним словом у роді, числі і відмінку,
трансформується в дієприслівник.

12. Нечленна форма активних дієприкметниківназивного відмінка однини чоловічого роду теперішнього часу:

– ы: мог ы;

– а: мог а.

13. Нечленна форма називного відмінка однини чоловічого роду активних дієприкметників минулого часу на:

– - ь (з jе): ловль;

– -въ: лови въ.

14. Суфікси активних дієприкметників теперішнього часу:

– -ѧшт- (-ѩшт-), -ѫшт- (-ѭшт-): учѧштии

– -оуч- (-юч-), -ач- (-яч-): будоучии

15. Дієслівні безособові форми: слыша но.

 

Характеристика лексики

Характеристика українських слів, тобто успадкованих із попереднього періоду та власне українських інновацій.

Полонізми, які мають різне походження; латинізми через польську мову (юридична, філософська термінологія); лексика грецького походження слова, пов'язані з православним священнослужінням.

Типи глос:

– за способом передачі значення: перекладні,

етимологічні, текстологічні;

– за типом розташування щодо пояснюваного слова: внутрішньорядкові, надрядкові, маргінальні (на полях).

 

Текстів XIX – XXI ст.

I. Загальна характеристика тексту:

– автор, назва тексту;

– позамовні чинники літературний напрям;

– жанр, стиль.

II. Жанрово-стильові та функціональні ознаки тексту, що передбачають:

– аргументацію особливостей стилістичної організації тексту;

– маркування засобів відповідно до джерел мовотворення, встановлення індивідуально-авторських трансформацій фольклорних чи книжних елементів у тексті;

– використання стилістичних засобів (стилістичних фігур, тропів), що репрезентують певний літературний напрям у межах окремого стилю чи стиль (жанр);

– увиразнення авторських неологізмів як джерела розвитку літературної мови;

– з'ясування стійких сполук, прийомів оформлення початку і кінцівки тексту, викладу його основного змісту;

– встановлення в тексті антропоцентричних категорій;

– виявлення інтертекстуальності/суб'єктного фокусу.

Загальна схема лінгвістичного аналізу текстів XI - XIII ст.

I. Загальна характеристика тексту:

– автор, назва тексту;

– список, редакція;

– перекладна чи оригінальна література;

– позамовні чинники, культурна епоха;

– жанр, стиль.

II. Жанрово-стильові та функціональні ознаки тексту, що передбачають:

– аргументацію особливостей стилістичної організації тексту;

– використання стилістичних засобів (стилістичних фігур, тропів);

– з'ясування стійких сполук, прийомів оформлення початку і кінцівки тексту, викладу його основного змісту;

– співвідношення типу образності, граматичної і лексичної побудови тексту з книжною/не книжною мовою;

– зіставлення жанрово-стильової і функціональної характеристик;

– встановлення відповідності культурному еталону;

– виявлення в тексті антропоцентричних категорій;

– обґрунтування інтертекстуальності суб'єктного фокусу;

– визначення синтезу характерних рис книжної писемності з народними, уснопоетичними.