Легітимація незалежної Української держави

Та її політики в 1991-2006 рр.

 

1. Проголошення та легітимація Української незалежної держави.

2. Розвиток демократії в Україні як основа легітимації її державної політики.

3. Формування соціальної держави як невід’ємна складова легітимації політики України.

 

1. Проголошення та легітимація Української незалежної держави

Для легітимації України як незалежної держави на початку 1990-х років склалось декілька вагомих причин:

1. Криза централізованої радянської моделі управління, що виявилась у неспроможності адекватно реагувати на процеси, які відбувались в суспільстві, ефективно керувати ними й забезпечувати його прогрес.

2. Нормативно-ціннісна криза, яка виразилась у розповсюдженні подвійної моралі, подвійних соціальних стандартів, що втілювалось у привілеях для номенклатурних працівників, спецрозподільниках, особливих умовах життя для партійно-управлінської еліти на фоні зниження реальних доходів населення та обмежень соціальної мобільності для більшості соціальних суб’єктів.

3. Економічна криза та загальне зубожіння суспільства.

4. Пропаганда з подачі західних спецслужб та розповсюдження переконань серед широких мас радянського населення щодо привабливості переходу до ліберально-демократичної, капіталістичної моделі суспільства.

5. Переконаність більшості жителів УРСР під впливом пропаганди національно-політичних сил в економічних перевагах незалежного існування Української держави. Національно-політична пропаганда успішно використала міф про несправедливий для України розподіл результатів господарської діяльності республік в рамках СРСР.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною державою («за» - 346, «проти» - 1). Акт проголошення незалежності України був легітимним політичним кроком, оскільки на той момент була відсутня конструктивна альтернатива утвердженню незалежності України. Радянський Союз не міг уже існувати в старій конструкції, а новий союзний договір, який би передав республікам значно більшу владу, не був укладеним. До того ж, надії на укладення такого договору на прийнятних для України умовах завдяки ініціативі «зверху» розвіялись у прах зі здійсненням спроби антиконституційного перевороту в СРСР спеціально створеним для цього Державним комітетом з надзвичайного стану (ГКЧП), що запропонував тоталітарний проект збереження Радянського Союзу. Як відомо, заколот 19-21 серпня змовників з вищого ешелону радянської влади на третій день уже провалився, налякавши суспільство привидом кривавих часів сталінізму. Страх минулого довершив справу остаточної делегітимації політики керівництва СРСР, в основі проведення якої все більше проявлялась нездатність запропонувати конструктивний, послідовний та прийнятний для суспільства курс реформування.

Легітимність проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. була зумовлена усвідомленням суспільством неминучості і необхідності цього акту в умовах соціально-економічної й політичної кризи, падіння легітимності союзного керівництва та престижу комуністичної партії, потреби втілення в життя положень Декларації про державний суверенітет України.

Велику роль в легітимації незалежності України відіграв страх перед поверненням до тоталітарного минулого. Путч 19-21 серпня був сприйнятий як загроза демократії з боку консервативних комуністичних сил, загроза, яка не усувалась з поразкою путчу. Тому проголошення та утвердження незалежності вже сприймалось не як потурання радикальним нахилам українських націоналістів, а як захист демократії, життєва потреба. Захистом незалежності та демократії було продиктовано рішення спочатку про припинення (26 серпня), а потім про заборону (30 серпня) діяльності Компартії України Президією Верховної Ради, яке, щоправда, у грудні 2001 р. було визнано неконституційним. Для легітимації та незворотності набуття Україною статусу незалежної держави вже 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла рішення щодо розробки законів про збройні сили й органи безпеки України та підпорядкування збройних сил, що знаходились на українській території. 20 вересня 1991 р. був ухвалений закон «Про створення Служби національної безпеки України», 4 листопада – закон «Про Національну гвардію України», 6 грудня 1991 року – «Про Збройні сили України».

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90,9 % його учасників підтримали проголошення незалежності України. Результати референдуму означали демократичну, всенародну легітимність незалежного статусу Української держави. Водночас з референдумом відбулись вибори першого Президента України. Серед шести кандидатів (В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук'яненко, Л.Табурянський, В.Чорновіл, І.Юхновський) перемогу отримав Леонід Кравчук, за якого прого­лосувало 61,6 відсотків виборців.

Відразу ж після демократичного здійснення внутрішньої легітимації незалежності України на референдумі почалась її легітимація ззовні. 2 грудня 1991 року Україну визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія, 19 грудня – Швеція, 24 грудня – Норвегія, 25 грудня – США. Протягом першого року самостійності її визнало більше 130 держав. Дипломатичні відносини було встановлено в повному обсязі з 110 з них, а 40 країн відкрили свої представництва в Києві.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Мінську була підписана угода між Росією, Україною та Білоруссю як державами-засновницями СРСР про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). В угоді було констатоване припинення існування СРСР та проголошене створення СНД. Після алма-атинської зустрічі 21 грудня лідерів пострадянських країн СНД уже включала 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). Зовнішньополітична легітимація політики України в рамках СНД дозволила забезпечити реалізацію національних інтересів, в основному вирішити проблему кордонів, урегулювати питання щодо спадщини СРСР, гарантувати безпеку країни; в економічній сфері забезпечити стабільність поставок енергоносіїв в Україну та транзиту товарів через території інших держав.

2 липня 1993 року Верховна Рада схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Легітимаційна перспектива була визначена чітко сформульованою ціллю, яка ставилась перед Україною в сфері зовнішньої політики – «стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі». На цьому шляху передбачалось утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Легітимації державної політики України на міжнародній арені сприяли проголошення нею намірів стати без’ядерною державою, додержуватись принципів незастосування сили та загрози силою, вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами, відмови від територіальних претензій до сусідніх держав, визнання пріоритету норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Пріоритетною зовнішньополітичною орієнтацією України була і залишається орієнтація на союз з пострадянськими країнами, перш за все з Росією. Українсько-російські відносини в «Основних напрямах зовнішньої політики України» були названі стосунками «особливого партнерства», від яких залежить «доля прогресивного демократичного розвитку України», «стабільність в Європі і в усьому світі».

Як альтернатива здійснюваним під егідою Росії інтеграційним процесам в рамках СНД на зустрічі глав Грузії, України, Азербайджану та Молдови в рамках Ради Європи в Страсбурзі 10-11 жовтня 1997 р. було підписано Комюніке про співробітництво між цими країнами, що поклало початок неформальному угрупуванню, до якого пізніше приєднався Узбекистан та яка отримала назву ГУУАМ. У підписаному комюніке декларувалась готовність додавати усіх зусиль для розвитку економічного та політичного співробітництва і підкреслювалась необхідність спільних заходів, спрямованих на інтеграцію в структури ЄС. Офіційно про створення угрупування, що виступило в ролі «контр-СНД», було повідомлено 24-25 листопада 1997 р. за підсумками зустрічі в Баку. Цілями її створення є об’єднання зусиль та координація діяльності по реалізації проектів євразійського і транскавказького транспортних коридорів, об’єднання позицій у сфері політичної взаємодії в рамках ОБСЄ і щодо НАТО, налагодження спільного економічного співробітництва, а також співробітництва у питаннях боротьби з сепаратизмом та регіональними конфліктами. На сьогодні в рамках ГУУАМ підписано та ратифіковано близько 10 угод. 22-23 травня 2006 р. в Києві було проведено саміт ГУАМ (Узбекистан вийшов з цього об’єднання). На саміті країни-учасниці заявили про реорганізацію об’єднання в міжнародну організацію з новою назвою «Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ». Однією з головних її цілей було визнано створення зони вільної торгівлі в рамках країн ГУАМ.

Іншим важливим напрямом зовнішньої легітимації державної політики України є зближення з західними країнами, інтеграція в європейські структури. Розбудова стосунків з західноєвропейськими державами мала створити умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровленню національної економіки. Водночас уважалось, що таке співробітництво стане підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору.

Головною перешкодою в легітимації України як дійсно рівноправного суб’єкта міжнародних відносин була наявність ядерної зброї на її території. У 1994 р. президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву, в якій Україна зобов’язувалась приєднатись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не має ядерної зброї. Заявою передбачалась матеріальна компенсація та надання гарантій безпеки Україні з боку Росії та США. У 1996 р. завершилось ядерне роззброєння нашої країни. Все це сприяло легітимації політики України світовим співтовариством, інтенсифікувало її інтеграцію у світові, насамперед європейські, політичні та економічні структури. Ще у січні 1992 р. Україна стала учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), 16 червня 1994 р вона першою з країн СНД уклала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (набула чинності 1 березня 1998 р.), стала повноцінним членом Ради Європи (РЄ) (листопад 1995 р.), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО (1997 р.). В фінансовій сфері Україна співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку, Всесвітньою торговою організацією,іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1999 р. Україна – член Ради безпеки ООН.

 

2. Розвиток демократії в Україні як основа легітимації її державної політики

Основою легітимації політики будь-якої держави, зокрема України, є її відповідність волі народу. В цьому сенсі демократизація режиму як уможливлення реалізації різноманітних сподівань і потреб суспільства виступає механізмом легітимації державної політики.

Знаковою подією в розвитку демократії в Україні стало прийняття 28 червня 1996 р. нової, нині чинної Конституції. В ній Україна була проголошена суверенною, демократичною, соціальною та правовою державою. Отже, були визначені магістральні напрями легітимації державної політики.

Легітимацію державної політики в Україні за роки незалежності багато в чому визначала будова законодавчої влади. Спочатку (у 1990 та 1994 рр.) членів Верховної Ради – народних депутатів України – обирали за мажоритарною системою, за якої партійна приналежність кандидатів не відігравала суттєвої ролі. Хоч для роботи в парламенті утворювалися тимчасові фракції за партійною приналежністю, відсутність чіткої політичної структури законодавчого органу негативно впливала на стабільність його роботи. Офіційні механізми взаємного впливу законодавчої та виконавчої влади одна на одну були занадто складними, що призводило до численних конфліктів і унеможливлювало ефективну протидію зловживанням владними повноваженнями.

Нова Конституція України 1996 р. частково усунула суперечності в організації державної влади, утвердивши президентсько-парламентську модель управління, необхідність у механізмах якої її прихильники пояснювали перехідним станом українського суспільства, потребою швидкого реагування на зміни в економічній ситуації. На Верховну Раду покладалось створення нової законодавчої бази, а розв’язання поточних проблем суспільного життя – на Президента і фактично підпорядкований йому уряд – Кабінет Міністрів.

Легітимація та демократизація політики держави багато в чому пов’язані з достатньою незалежністю органів місцевого самоврядування від державної влади в вирішенні важливих проблем життя громади. Провідним принципом самоврядування є організаційне й функціональне відокремлення його органів від органів державної влади. В Україні згідно з чинною Конституцією громадяни мають право на здійснення місцевого самоврядування, а усі державні органи повинні цьому сприяти. 21 травня 1997 року закон «Про місцеве самоврядування в Україні» законодавчо закріпив принципи організації місцевого самоврядування в нашій державі. Ці принципи відповідають міжнародним стандартам, зокрема вимогам Європейської хартії місцевого самоврядування.

Велику роль в легітимації державної політики відіграють політичні партії, оскільки вони є головним посередником і інструментом взаємодії між громадянським суспільством і державною владою.

В 1990 р. в Україні офіційно була скасована однопартійна система і почали виникати різноманітні за ідеологію, соціальною базою, спрямованістю політичні партії. Починаючи з президентських виборів 1991 р., політичні партії України брали участь у всіх виборах Президента України, Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування.

У 1998 р. половина депутатів Верховної Ради вперше обиралась за партійними списками, проте в порівнянні з «безпартійними» виборами-94, коли всі народні депутати України обиралися в мажоритарних одномандатних округах, вага «ідейних» мотивів зменшилась.

На виборах 2002 р. партії, число яких за чотири роки зросло майже у 2,5 рази, приділили більшу увагу утворенню виборчих блоків, причому останні стали водночас складнішими і організаційно більш продуманими. Виборці також стали більш досвідченими і голосували за більші об’єднання, що встигли показати себе у практичній політиці, а не за дрібні, часто віртуальні партії та блоки. Тому за результатами виборів до Верховної Ради пройшло шість суб’єктів виборчого процесу (із зареєстрованих 32) проти дев’яти на виборах 1998 р. (із зареєстрованих 30). Це блок «Наша Україна» – 23,57 %, Комуністична партія України (КПУ) – 19,98 %, блок «За Єдину Україну!» – 11,77 %, «Виборчий блок Юлії Тимошенко» (БЮТ) – 7,26 %, Соціалістична партія України (СПУ) – 6,87 %, Соціал-демократична партія України (об’єднана) – 6,27 %.

Важливим випробуванням на шляху демократизації України стали президентські вибори 2004 року. Надто неприкрите порушення законності під час виборчої кампанії з боку прибічників кандидата від влади було використано опозиційними силами для проголошення результатів голосування в другому турі президентських виборів сфальсифікованими. В результаті, в країні виникла політична криза, яка отримала назву «помаранчева революція». Її характерними рисами були: масова акція громадського протесту на Майдані Незалежності в Києві проти несправедливих виборів, неспроможність офіційної влади впоратись з ситуацією, втручання міжнародних посередників, мирне вирішення політичного конфлікту за допомогою Верховного Суду. 3 грудня 2004 року Верховний Суд України прийняв рішення про нове, повторне голосування, на якому 26 грудня перемогу отримав В.Ющенко. Події в Україні завдяки демократичному та мирному вирішенню політичної кризи, зміні акцентів у внутрішній та зовнішній політиці в дусі західноєвропейських цінностей, посилили легітимність Української держави на міжнародній арені.

В ході подолання політичної кризи ВР України 8 грудня 2004 р. ухвалила політреформу шляхом внесення змін до Конституції України, які в повному обсязі набрали чинність у травні 2006 р. Згідно зі змінами до Конституції, строк повноважень ВР зріс з 4 до 5 років, депутатам ВР було заборонено офіційно займатись підприємницькою діяльністю, переходити в інші парламентські фракції, протягом місяця з дня відкриття ВР (під загрозою її розпуску Президентом) депутати мають створити парламентську більшість – коаліцію депутатських фракцій, парламентська коаліція (або фракція, що має більшість) отримала право пропонувати Президенту на затвердження прем’єр-міністра та склад уряду, голова ВР отримав право підписувати закони у випадку подолання вето Президента та його відмови їх підписувати, з 2006 р. вводилась пропорційна система виборів депутатів ВР.

7 липня 2005 р. законом України була впроваджена пропорційна система виборів до українського парламенту. У виборах до ВР України 26 березня 2006 р. взяли участь 46 політичних блоків та партій, але переможцями стали лише п’ять політичних сил. Це Партія регіонів – 32,14 % (отримали в ВР 186 мандатів), БЮТ – 22,29 % (129 мандатів), блок «Наша Україна» - 13,95 % (81 мандат), СПУ – 5,69 % (33 мандата) та КПУ – 3,66 % (21 мандат). Результати виборів показали, що жодна політична сила не змогла набрати більше половини голосів у парламенті.

Тому 22 червня 2006 р. була створена парламентська коаліція з трьох політичних сил – БЮТ, Нашої України та СПУ, яка отримала назву «коаліція демократичних сил». Але створена парламентська коаліція, з огляду на розподіл вищих державних посад та різне розуміння актуальності поточних завдань державної політики України, виявилась нестійким політичним утворенням. «Коаліція демократичних сил» розпалась, а замість неї була створена інша коаліція з Партії регіонів, СПУ та КПУ, яка отримала назву «антикризова коаліція». Перед цим, 6 липня 1996 року на таємному голосуванні більшістю голосів («за» - 238, «проти» - 0) головою ВР був обраний лідер СПУ О.Мороз. У голосуванні не брали участі фракції БЮТ та «Наша Україна».

Антикризова коаліція на пост голови уряду запропонувала лідера Партії регіонів В.Януковича. На початку серпня 2006 р. до антикризової коаліції приєдналась частина «Нашої України». З ініціативи Президента 3 серпня було проведено "круглий стіл" провідних політичних сил країни і підписано Універсал національної єдності (Ю.Тимошенко свій підпис під Універсалом не поставила). Після цього Президент дав згоду щодо кандидатури В.Януковича на посаду прем'єр-міністра. На засіданні Верховної Ради 4 серпня В.Янукович був обраний головою уряду, посади в якому отримали представники всіх парламентських сил, крім БЮТ.

 

3. Формування соціальної держави як невід’ємна складова легітимації політики України

 

Курс на створення ринкового господарства в Україні був узятий одразу ж після завершення процесу відокремлення України від СРСР у 1991 р. Упродовж 1990-х рр. Верховна Рада України прийняла низку законів: «Про підприємницьку діяльність», «Про власність», «Про підприємства», «Про господарські товариства», «Про приватизацію державного майна», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та ін. Восени 2001 р. був прийнятий «Земельний кодекс», що створив правовий фундамент для приватного володіння землею – основи ефективного господарювання в галузі сільського господарства. Ці закони визначили різноманітність та рівноправність форм власності, започаткували формування правової бази ринкової економіки. На їх основі розпочалися реформи, спрямовані на роздержавлення й приватизацію державної власності.

Всі українські економісти визнавали необхідність реформування державної власності при збереженні головних економічних важелів у руках держави в перехідний період. Проте одні вчені (В. Пинзеник, В. Лановий) підтримали монетаристський варіант реформ, виступаючи з позицій суто ринкового реформування економіки. Інші (А. Гальчинський, Ю. Пахомов, С. Мочерний) – зосередились на критиці монетаристських рецептів, стверджуючи, що українська економічна система повинна бути економікою змішаного типу, орієнтованою на соціальні проблеми.

Загалом економічні реформи в Україні розпочались за несприятливих умов і розгортались повільно з низки причин. Серед них такі: обвальний розрив економічних зв’язків з колишніми союзними республіками, особливо з Росією; непродумана податкова та митна політика, яка призвела до згортання виробничої сфери в державному секторі; значні позики валютних коштів у МВФ і Всесвітнього банку, що спрямовувались не на розвиток виробництва, реструктуризацію економіки, а на «латання дірок» в держбюджеті; масова спекуляція, гіпертрофоване зростання посередницьких структур, вивезення за кордон сировини та матеріалів, незаконний переказ валюти до іноземних банків; приватизація та «тінізація» прибутку українських підприємств, що до проголошення незалежності були основою республіканського та загальносоюзного виробництва. Ще до 1992 р., коли стартувала приватизація, економічна ситуація у країні різко погіршилася. Зволікання з реформами замість проголошуваної справедливості створило сприятливі умови для зростання тіньового сектора економіки і концентрації власності в руках невеликого кола осіб, переважно причетних до здійснення влади. А швидке зрощення влади і власності, що відбулося в Україні в 1990-х рр., стало однією з найістотніших перешкод на шляху як економічної, так і політичної трансформації в обраному напрямі. Наслід­ком непрозорої, номенклатурної приватизації, що в народі отримала назву «прихватизації», стало поглиблення економічної кризи, падіння вироб­ництва, високий рівень інфляції, зростання внутрішньої та зовнішньої за­боргованості.

На середину 1990-х рр. приватизація дещо прискорилась (пік приватиза­ційних процесів припадає на 1995-97 рр.), а процес падіння економіки дещо уповільнився. Проте економічна криза тривала до кінця 1990-х рр. Через зменшення валового національного продукту і надходжень до бюджету ввій­шли в норму затримки виплати заробітних плат і пенсій, зростало безробіт­тя, переважна більшість населення за рівнем доходів опинилася за межею бідності. І за темпами перетворень, і за рівнем життя народу (принаймні в його офіційному вимірі) Україна опинилася на одному з останніх місць се­ред посткомуністичних країн. Економічне зростання розпочалося тільки в 2000 р.

Невеликий приріст промислового виробництва був уже в 1999 р., а з 2000 р. зростання економіки відобразилося в усіх основних показниках економічного розвитку. Економіка стала зростати швидкісними темпами незалежно від того, хто був біля керма уряду. Рекордними вони стали у 2003-2004 рр., коли прем’єром був В.Янукович, досягнувши 12 % зростання ВВП на кінець 2004 р. Однак і на початку XXI ст. не були усунені такі гальма для прискорення економічного розвитку, як надмірне регулювання підприємницької діяльності шляхом видачі доз­волів, ліцензій і проведення перевірок, що часто ставали інструментом не­виправданого тиску і зловживань з боку бюрократичних структур.

У цілому економічне зростання відкрило нові можливості для легітимації політики держави через формування соціальної держави, реалізацію гідної соціальної політики. Одним з завдань на шляху створення соціальної держави та забезпечення міцної легітимації державної політики України є подолання бідності. Під контролем держави мають бути два головні напрями соціальної політики стосовно бідних: соціальний захист мало- й незабезпечених та регулювання процесів соціальної поляризації.

На середину 1990-х рр. за розрахунками українських соціологів майнове розшарування в Україні було таким: група багатих – від 3 % до 6 %, група середніх – близько 13 %, група бідних – за різними даними від 70,8 % до 86,5 %. Незважаючи на економічне зростання у 2000-2004 рр., до кінця 2004 – першої половини 2005 рр. досягти вагомих позитивних зрушень у напрямі подолання бідності не вдалось. Більше половини (54,9 %) бідного населення становили особи, що страждали від найбільш гострих форм бідності, чиї сукупні витрати в розрахунку на умовно дорослого були нижчими за 140 гривень. Найскладнішою ситуація була у Закарпатській області, де рівень бідності в 2001 р. становив 46,6 %, в Автономній Республіці Крим – 38,4 %, Хмельницькій області – 36,8 %, Херсонській – 36 %, Миколаївській – 35,6 %, Волинській – 35,5 %, Луганській областях – 33,1 %.

З кінця 2004 та протягом усього 2005 р. соціально-економічна ситуація в Україні істотно змінюється. За цей період була сформована модель соціально-орієнтованої економіки. У 2005 р. реальні доходи населення збільшились на 20 %, соціальні стандарти – більше ніж на 30 %, допомога на дітей – у 4-12 раз, мінімальну пенсію за віком було збільшено до прожиткового мінімуму.

Зростання промислового виробництва протягом 2005 – початку 2006 рр. істотно знизилось. Якщо в 2004 р. воно складало 12,5 %, в 2005 р. – 3,1 %, то за січень-квітень 2006 – 0,4 % порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Незважаючи на це, в Україні зберігається макроекономічна стабільність. Надходження до бюджету у 2005 р. зросли на 54 %. Резерви Нацбанку України зросли на 10 млрд. дол. США або у два рази. Одним із яскравих прикладів нової політики став продаж “Криворіжсталі”, який приніс Україні 4,8 млрд. доларів — на 20% більше, ніж прибуток від приватизації за усі роки незалежності України.

Ефективні кроки нової влади привели до зниження рівня тінізації. За оцінками міжнародних рейтинг-агентств, за рівнем корупційності Україна перейшла з 122 на 107 місце. На лютневій (2006 р.) пленарній сесії Міжнародної групи з боротьби з фінансовими зловживаннями (FATF) Україну викреслено з “чорного” списку країн, які ведуть недостатню боротьбу з легалізацією доходів, отриманих злочинним шляхом. Все це створило передумови для подальшої легітимації Української держави на міжнародній арені.

Незважаючи на суттєве збільшення соціальної складової економіки України у 2005 р., були зроблені кроки по забезпеченню фінансової бази для подальшого економічного зростання. Обсяг депозитів фізичних осіб збільшився на 76 % і становить 73 млрд. грн. Кредитування економіки зросло на 62%, а темпи приросту кредитування — у 2 рази. Кредитування населення зросло у 2,3 раза. Майже на 6% було зменшено прямий зовнішній борг держави.

З початку 2006 р. зростання ВВП в Україні склало 5,5 %, а зростання промислового виробництво за цей період, порівняно з минулим роком, збільшилось на 11,4 %.

Таким чином, формування моделі соціально-орієнтованої економіки, динамічне зростання доходів населення, покращення інвестиційного клімату створило вагомі підстави для посилення внутрішньої легітимності державної політики України. Проте лише подальша демократизація соціальних, економічних та політичних відносин може стати основою для стабільно зростаючої легітимності Української держави та її політики як у сприйнятті її громадян, так і в оцінці світового співтовариства.

 

Тема 10