Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об’єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридични­ми особами з приводу володіння, користування й розпоряджен­ня об’єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємо­зв’язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності є первинними, базисними, а юридичні — вто­ринними, похідними, оскільки зумовлюються економічними відносинами.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм влас­ності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції су­спільства, і зміни однієї форми власності іншою (рис. 3.10). Кож­ному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна фор­ма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктив­них сил, особливості привласнення засобів і результатів виробни­цтва та основного суб’єкта, який концентрує права власності.
Рис. 3.10. Еволюція форм власності

На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть ви­користовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім — общинної власності. Низький рівень роз­витку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя.

Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої лю­дини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності — приватної. Ці два типи власності (суспільна й при­ватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства вияв­лялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи соціально-економічну природу панівного суспіль­ного ладу (рис. 3.10).

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт власності — зем­лю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсо­лютною концентрацією прав власності рабовласника на засо­би виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина- кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосереджен­ням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особи­сту свободу.

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталі­стичного суспільства не означає рівності в розподілі й концент­рації прав власності. Це породжує економічну владу одних і еко­номічну залежність інших.

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна ‘її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і ре­зультати їх використання спричинили розрив природно-еволю­ційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень роз­витку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб’єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм роз­поділу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність — це такий тип власності, коли ви­ключне право на володіння, користування і розпорядження об’єк­том власності та отримання доходу належить приватній (фізич­ній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індиві- дуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності (рис. 3.11).
Рис. 3.11. Сучасні форми приватної власності

Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприєм­ницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно викорис­товує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (на­приклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на се­зонних роботах).

Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник парт­нерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним ка­піталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утво­рений завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті гос­подарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціоне­ри через розпорошеність пакета акцій не мають реального пра­ва на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного то­вариства. Реальне право на розпорядження й управління капі­талом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпо­рядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кож­ним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного то­вариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну влас­ність і колективну форму її використання, оптимально врахо­вуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибо­ру, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу — колек­тивну форму організації виробництва. Відбувається якісна ево­люція механізму реалізації приватної власності, вона зміщуєть­ся у бік колективного управління з метою забезпечення ефек­тивнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі ак­ціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому її достоїнство, універсалізм і привабливість.

Корпоративний сектор в Україні об’єднує 17 млн індивідуа­льних акціонерів, у т. ч. понад 14 млн дрібних, які з’явилися внаслідок масової приватизації. Цей сектор посідає найвагомі­ше місце в українській економіці, на його частку припадає май­же 75 % виробництва ВВП.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колек­тивній (рис. 3.12).

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і му­ніципальну (комунальну).
Рис. 3.12. Сучасні форми суспільної власності

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоні­фікується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об’єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв’язок, дороги, навчальні за­клади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об’єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Кооперативна власність — це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу фор­мується в результаті об’єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяль­ності. Кожен член кооперативу має однакові права на управлін­ня та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

В Україні на кінець 2003 р. налічувалось близько 30 тис. кооперативів, серед яких найбільшого поширення набули три типи: спеціалізовані, багатофункціональні обслуговуючі та ко­оперативи при сільських громадах. Найбільш потужною і орга- нізаційно-оформленою ланкою української кооперації є спожив­ча кооперація, яка об’єднує понад 1,1 млн членів пайовиків у 1700 споживчих товариств і 265 спілок різного рівня.

Власність трудового колективу — спільна власність, пере­дана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовуєть­ся відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Власність громадських і релігійних об’єднань створюєть­ся за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи орга­нізацій або шляхом передачі державного майна. Суб’єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, цер­кви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності — при­ватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб’єктів (рис. 3.13).

Комбіновані форми власності. У розвинутих країнах За­ходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіно­вані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансо­во-промислові групи та інші об’єднання. Кожний учасник та­кого об’єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властиво­стей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

— приватна;

— колективна;

— державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

В результаті проведення політики роздержавлення і привати­зації в Україні останніми роками суттєво змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, якій створив об’єктив­ну основу для формування й ефективного розвитку ринкової еко­номіки в країні. На початок 2004 р. частка об’єктів недержавних форм власності становила в країні більше 85 % (табл. 3.1).

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності.

Результатом цих процесів є:

1) подальше розширення плюралізму форм власності — при­ватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, ко­лективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємоді­ють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою «нішу» продуктивного функціонування і максимальної реалізації мож­ливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечуєть­ся конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому;
Таблиця 3.1. Кількість об’єктів за формами власності в Україні в 1997—2004 рр. (на початок року)
Об’єкти 1997 2001 2002 2003 2004
Кількість %
Всього 615 686 834886 889 330 935 578 981 054 100
У тому числі за формами власності: державні 52 836 43 060 43 374 42 484 42 935 4,3
комунальні 44 558 63 707 65 920 70 231 74 252 7,6
приватні 173 633 244 788 263 308 277 679 290 304 29,6
колективні 340 618 475 759 508 705 536 620 564 500 57,6
міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав 4 041 7 572 8 023 8 564 9 063 0,9

2) значне поширення змішаних і комбінованих форм влас­ності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам;

3) посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечу­ються дешевим житлом, медичним обслуговуванням тощо;

4) прогресивна зміна структури об’єктів власності: пріо­ритетними стають такі об’єкти власності, як наукові знання, інформація, комп’ютерні програми, нові технології, космічні об’єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;

5) розширюються форми та об’єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв’язків між країнами.

§ 4. Місце і роль людини в економічній системі

Людина — надзвичайно складна істота, вона поєднує в собі біологічне і соціальне.

Як біологічна істота людина—унікальний продукт природи, мисляча істота, наділена сукупністю фізичних і розумових здібнос­тей, здатністю взаємодіяти з природою і жити за її законами.

Людина як соціальна істота є частиною суспільства, тобто живе у соціумі, має багатогранні стосунки з іншими людьми (еко­номічні, політичні, національні, сімейні), виконує і підкоряєть­ся юридичним законам, додержується певних моральних норм і правил соціальної поведінки, прийнятих в суспільстві, тобто є людина розумна (Homo sapiens).

У діалектичній взаємодії біологічної і соціальної сторін лю­дини, можливості використовувати у своїй діяльності природні й економічні закони і полягає глибинна сутність людини як біо- соціальної істоти (рис. 3.14).
Рис. 3.14. Біосоціальні риси людини

Людину вивчають багато наук, у тому числі економічна на­ука, яка досліджує економічну сутність людини, її місце і роль в економічній системі, потреби, інтереси, господарську поведін­ку, тобто людину економічну (Homo economicus).

Людина економічна — головний творчий суб’єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економіч­но раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх на­явних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інте­ресів, мети і пріоритетів.

На всіх етапах розвитку суспільства людина перебувала в центрі всіх економічних процесів і явищ. В економічній системі людина виступає як працівник, як суб’єкт економічних відно­син, як споживач, як носій кінцевої мети суспільного вироб- ництва (рис. 3.15).
Рис. 3.15. Місце людини в економічній системі

Людина-працівник в економічній системі виступає робочою силою, особистим фактором виробництва, головним елементом продуктивних сил.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці.

Успіх виробництва на всіх рівнях визначається насампе­ред людьми, зайнятими у виробничому процесі. Усі інші фак­тори виробництва діють не самі по собі, їх приводить у рух людина. Людині, її праці належить центральне місце у вироб­ництві не тільки як найактивнішому факторові виробницт­ва, а й як джерелу, творцю інших факторів виробництва — ма­теріально-речових, науково-дослідних і організаційно-управ­лінських.

В історичному плані людина-виробник пройшла у своєму розвитку стадію індивідуального (одноосібного) працівника і стадію сукупного працівника.

На ранніх етапах розвитку суспільства, коли ще недостат­ньо були розвинуті суспільний поділ праці й господарські зв’яз­ки (натуральне господарство і дрібнотоварне виробництво), коли речі виготовлялись від початку до кінця одним робітником, то останній виступав як працівник-індивід.

У подальшому, в міру поглиблення суспільного поділу праці, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, праця кожно­го виробника все менше виступає як індивідуальна праця неза­лежного, економічно відокремленого товаровиробника, а висту­пає частиною сукупної праці, а окремий працівник — частиною сукупного працівника.

Сукупний працівник — це сукупність працівників різних спеціальностей, які є учасниками спільного виробництва пев­ного товару на основі розподілу праці між ними.

У сучасних умовах головною фігурою господарського життя є не індивідуальний, а сукупний працівник, який залучається до суспільного виробничого процесу завдяки кооперації праці. Нині практично будь-який товар є результатом праці не одного, а десятків, сотень і тисяч працівників, зайнятих у різних галу­зях виробництва. Сучасний автомобіль складається в середньо­му з 15 тис. деталей, у виробництві яких зайняті тисячі праців­ників величезної кількості великих і дрібних підприємств-по- стачальників. Американський літак «Боїнг-748″ складається з 4,5 млн різноманітних частин, що їх виробляють робітники 16 тисяч компаній.

Сукупний працівник є новою продуктивною силою коопе­рованої праці, здатної вирішувати завдання, які не під силу сумі відокремлених індивідуальних працівників.

Рівень розвитку сукупної робочої сили можна охарактери­зувати такими кількісними і якісними показниками (рис. 3.16).

В умовах розвитку науково-технічного прогресу вимоги до рівня підготовки працівників зростають. Без постійного підви­щення рівня освіти, кваліфікації, культури, зміцнення здоров’я, вироблення психологічної сталості працівники не здатні ефектив-
Рис. 3.16. Показники рівня розвитку сукупної робочої сили

но взаємодіяти з іншими прогресуючими елементами продуктив­них сил — новою технікою, передовими технологіями, система­ми управління й організації виробництва. Тому в сучасному роз­винутому суспільстві інвестиції в «людський капітал», тобто в роз­виток знань, здібностей, у зміцнення здоров’я людини, вважають­ся найефективнішими і гуманними вкладеннями.

В Україні на сучасному етапі кількість найманих працівників звищою професійною освітою стала значною (табл. 3.2). Саме такі працівники є головною основою ефективного розвитку економі­ки і важливим елементом національного багатства країни.

Людина як суб’єкт економічних відносин. Людина економіч­на реалізує себе в економічній системі завдяки певним госпо­дарським відносинам, у які вона вступає з іншими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ.

Суб’єктами економічних відносин є окремий індивід, сім’я, колектив, держава. Основою економічних відносин є відносини

Таблиця 3.2. Рівень освіти найманих працівників за видами економічної діяльності, на поча­ток 2004 р.
Види економічної діяльності Кількість штат­них працівни­ків, тис. 3 них закінчили вищі навчальні заклади освіти
І—II рівнів акредитації, тис. Відсотків до зага­льної кількості працівників III—IV рівнів акредитації, тис. Відсотків до загальної кі­лькості пра­цівників
Всього 11 782,5 3 112,8 26,4 2 840,8 24,1
Промисловість 3 435,0 874,3 25,5 548,5 16,0
Сільське господар­ство, мисливство та лісове господарство 1 411,3 206,4 14,6 98,2 7,0
Будівництво 426,1 102,5 24,1 57,7 13,5
Транспорт і зв’язок 1 002,3 226,4 22,6 137,5 13,7
Оптова і роздрібна торгівля 570,3 200,4 35,1 142,4 25,0
Фінансова діяльність 181,6 55,4 30,5 93,3 51,3
Державне управління 724,5 208,1 28,7 377,1 52,0
Освіта 1 651,0 347,1 21,0 805,3 48,8
Охорона здоров’я та соціальна допомога 1 340,5 594,5 44,3 267,0 19,9
Колективні, громад­ські та особисті по­слуги 378,1 128,1 33,9 106,2 28,1

власності, які характеризують спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Органічне поєднання двох характеристик людини: людини- працівника та людини-власника утворює економічну сутність людини, сучасну економічну людину.

Природно людині найбільшою мірою відповідає індивідуаль­на (приватна) трудова власність, яка формує як єдине ціле лю- дину-робітника і людину-власника. Вона є основою його еконо­мічної незалежності й свободи. Інші форми власності (колектив­на, кооперативна, корпоративна тощо) більшою мірою відобра­жають соціально-суспільну суть людини, розкривають її місце і роль у суспільстві.

Сьогодні в розвинутих країнах дедалі більшого розвитку на­бувають колективні (асоційовані) форми власності, які поєдну­ють індивідуальні та колективні принципи управління вироб­ництвом і розподілом доходів.

Роль людини як суб’єкта економічних відносин полягає та­кож у тому, що об’єктивні економічні закони виявляються і ре­алізуються через її господарську діяльність.

Людина як споживач реалізує себе через задоволення своїх різних потреб. Потреби людини можна поділити на потреби лю- дини-працівника і потреби людини-підприємця.

Потреби людини працівника пов’язані з відтворенням робо­чої сили, тобто з особистим споживанням. У процесі трудової діяльності людина витрачає робочу силу, яку необхідно віднов­лювати. Для цього вона повинна мати набір товарів і послуг, щоб задовольнити свої фізіологічні, духовні та інші потреби. Задо­вольняючи ці потреби, людина відтворює себе як працівник.

Потреби людини-підприємця стосуються відтворення мате­ріально-речових факторів виробництва, тобто виробничих по­треб. Для того щоб відновити спожиті в процесі виробництва машини, верстати, обладнання, сировину, матеріали, паливо, електроенергію тощо, підприємець повинен їх придбати на рин­ку факторів виробництва.

Потреби людини-працівника і людини-підприємця тісно пе­реплітаються між собою, утворюючи спільні потреби людей, задоволення яких забезпечує відновлення особистого і речового факторів суспільного виробництва.

Людина як кінцева мета суспільного виробництва. Людина в її цілісній сутності є головним критерієм розвитку суспільно­го виробництва і головною його метою. Суспільний продукт, про­ходячи через фази виробництва, розподілу й обміну завершує свій цикл у фазі споживання. Без споживання виробництво існу­вати не може, воно не має сенсу. Задоволення різнобічних по­треб людини — ось призначення будь-якого виробництва. У цьо­му аспекті людина зі своїми потребами є природною і кінцевою метою суспільного виробництва й одночасно головним фактором його функціонування.

Таким чином, функціонування і розвиток економічної сис­теми неможливо оцінювати поза існуванням людини, її трудо­вої діяльності, взаємозв’язків, потреб, інтересів, мотивацій. Людина є центральним елементом економіки, вона є активним учасником господарської діяльності як робоча сила, здатна до праці, а також як суб’єкт-споживач, вступаючи в економічні сто­сунки задля виробництва і споживання життєвих благ.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Основні терміни і поняття

Соціально-економічна формація. Цивілізація. Економічна система. Продуктивні сили. Економічні відносини. Господарський механізм. Власність. Тип, форма, вид власності. Структура відносин власності. Суб’єк­ти власності. Об’єкти власності. Право власності. Плюралізм форм влас­ності. Суспільна власність. Приватна власність. Корпоративна власність. Державна власність. Муніципальна власність. Колективна власність. Ко­оперативна власність. Інтелектуальна власність. Людина економічна (Ното есопотісиз).

Контрольні запитання і завдання

1. У чому полягає відмінність формаційного і цивілізаційного підходів до періодизації суспільного розвитку?

2. Дайте визначення поняття «цивілізація». Які критерії розвитку цивілізації відомі?

3. У чому полягає сутність економічної системи? Які визначення цьо­го терміна є в економічної науці?

4. Якими критеріями визначається тип економічної системи?

Назвіть структурні елементи економічної системи і розкрийте їхній взаємозв’язок.
Розкрийте зміст понять «ринкова економіка», «командна економі­ка», «змішана економіка»,
Як в економічній науці відбувався процес еволюції визначення ка­тегорії «власність»?

8. Що таке суб’єкт і об’єкт власності?

9. Назвіть суб’єктів і об’єкти державної власності.

10. Що таке відносини власності і яка їхня структура?

11. Розкрийте зміст поняття «право власності»?

12. Що є первинним у взаємовідносинах: власність як економічна чи як юридична категорія?

13. Які особливості корпоративної форми власності?

14. Розкрийте специфіку інтелектуальної власності.

15. Розкрийте зміст новітніх тенденцій у розвитку відносин власності та їхні причини.

16. Що означає поняття «людина економічна»?

17. Яке місце займає людина в економічної системі?

Література

1. Закон України «Про власність». — К.: Парламентське вид-во, 1998.

Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін: Навч. посіб. —? К.: Заповіт, 1996. — 240 с.
Базилевич ВД. Інтелектуальна власність: Підручник. — К.: Знан­ня, 2006. — Розд. 2, 3.
Грішнова ОА. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник. — К.: Знання, 2004. — 535 с.

5. Гэлбрейт Дж.К. Новое индустриальное общество. — М., 1969.

Иноземцев ВА. Современное постиндустриальное общество: приро­да, противоречия, перспективы: Учеб. пособие. — М.: Логос, 2000.
Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. — 5-те вид., випр. — К.: Знання-Прес, 2004. — Розд. 4, 5.
Право власності в Україні / За ред. O.B. Дзери, Н.С. Кузнецової. — К.: Юрінкомінтер, 2000.

9. Рибалкін В. Теорія власності. — К.: Логос, 2000.

10. Самуельсон П. Економіка: Підручник. — Л.: Світ, 1993. — С. 37—45.

11. Філіпенко A.C. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посіб. — К.: Знання, 2000. — 174 с.

12. Лукінов 1.1. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя) / HAH України; Ін-т економіки. —К., 1997. — 455 с.

13. Ч у хно А А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх зна­чення для України. — К.: Логос, 2003.

Глава 4. ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК

Подібно до живих організмів суспільства пе­реживають кризи, моменти безумства, ре­волюції, зміну форм свого життя; вони народжуються, розвиваються, умирають, переходять від здоров’я до хвороби, а від хво­роби — до здоров’я, …вони мають дитин­ство, юність, зрілість, дряхлість і смерть.

Поль-Анрі Гольбах

§ 1. Сутність і закономірності еволюційного переходу економічної системи до наступного типу

У процесі свого розвитку будь-яка система проходить де­кілька стадій:

— становлення (висхідний розвиток нової системи);

— зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливо­стей системи та властивих їй суперечностей функціонування);

— занепад старої системи і зародження елементів нової (низ­хідний розвиток старої системи).

Стадія становлення означає низхідний рух старої системи та висхідний рух нової системи.

Трансформаційна економіка є особливим станом еволю­ційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.

Принципи трансформації:

— урівноваженість як необхідна передумова успішного роз­витку та самооновлення;

— багатовимірність системних перетворень та складний механізм їхньої взаємодії;

— динамічність узгодження складових елементів системи на принципах самоорганізації;
Рис. 4.1. Загальні закономірності трансформаційних пере­творень

— суперечливе поєднання тенденцій світового еволюційного розвитку і національних особливостей трансформаційних пере­творень.

§ 2. Перехідні економічні системи: зміст і основні риси

Перехідні (трансформаційні) економічні системи — це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елемен­ти нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку.

Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами ци- вілізаційного і формаційного процесів.

Аспект цивілізаційного процесу:

— від неоліту до бронзового віку;

— від бронзового до залізного віку;

— від залізного до передіндустріального віку;

— від передіндустріального до індустріального віку;

— від індустріального до постіндустріального (інформацій­ного) віку.

Аспект формаційного процесу:

— від первісного до рабовласницького ладу;

— від рабовласництва до феодалізму;

— від феодалізму до капіталізму;

— від капіталізму до соціалізму;

— від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо).

У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економіч ної формації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої.

Закономірності трансформації в межах ринкової системи

1. Поглиблення суспільного характеру виробництва:

— розвиток економічної системи визначається ступенем роз­витку ринку;

— виникнення монополій усуває обмеженість вільного кон­курентного ринку;

— розподіл функцій та сфер діяльності між державою, мо­нополіями і немонополізованим сектором зменшує рівень непе- редбачуваності в суспільстві, забезпечує певну узгодженість між цими секторами та в них самих, формує систему економічних зв’язків як єдине ціле.

2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають нових та відповідної адапованості існуючих госпо­дарських форм. Це виявляється втому, що, наприклад, економіч­на система вільної конкуренції є формою пристосування до про­стої кооперації, мануфактурного та машинного виробництва, монополія є формою адаптації до умов НТР (необхідність вико­ристання нових джерел енергії, нових методів виплавки чавуну, сталі, алюмінію, застосування двигунів внутрішнього згоряння, концентрації та централізації капіталу. Цю функцію виконали монополістичні союзи). Автоматизований технологічний спосіб виробництва потребує впровадження змішаної економічної сис­теми, яка б органічно поєднувала процеси усуспільнення та інди­відуалізації, існування дрібних та великих підприємств, госпо­дарств, заснованих на різних формах власності тощо.

3. Кожна наступна форма соціально-економічного розвит­ку породжуєнові фактори економічного зростання, не відки- даючи при цьому надбань попередніх. За вільної конкуренції ‘головним фактором економічного зростання є гонитва за над­прибутком, одержаним завдяки впровадженню науково-техні- чному прогресу.

Монополія породжує нові переваги великих підприємств над дрібними в застосуванні досягнень НТП, економії на управлінні та ін., а також можливість упорядковувати, узгоджувати та пе­редбачувати результати діяльності.

Державно-монополістичний капіталізм створює можли­вості державного впливу на відтворювальний процес у масшта­бах суспільства.

Змішана економіка забезпечує спеціалізацію і розподіл функцій між дрібними та крупними підприємствами, передба­чає обрання форми власності й форми господарювання за еконо­мічною доцільностю.

Формування специфічної ієрархїі суб’єктів господарюван­ня. Головним суб’єктом системи вільної конкуренції є дрібний товаровиробник;

— періоду крупного машинного виробництва — власник капіталу;

— за монополії— об’єднання капіталістів;

— в умовах державно-монополістичного капіталізму — дер­жава.

Змішана економіка докорінно змінює місце і роль наймано­го робітника, який дедалі частіше стає співвласником капіта­лу та учасником управлінського процесу в межах корпорацій (наймані менеджери) й учасником процесу регулювання еконо­міки як цілого (наймані державні службовці).

Зміст перехідної економіки — формування нових еле­ментів та системоу творення їх, яке дає можливість зай­няти новому панівне місце в ієрархії підсистем та систе­ми як цілого.
д.
97

Нестійкість перехідної економіки пояснюється тим, що на відм 111 у під стабільної економічної системи, в якій зміни стосують-
Рис. 4.2. Риси перехідної економіки

ся переважно механізму функціонування системи, в перехідних системах змінюється сам механізм розвитку. Останнє порушує її стійкість, оскільки спричиняє розбалансованість попередньої системи.

Невизначеність як риса перехідної економіки пояснюється, насамперед, здатністю елементів системи до самоорганізації. Суб’єкти економіки ставлять перед собою мету — побудувати економічну систему певного типу і розробляють механізми та засоби досягнення мети, але зазвичай теоретично сформульова­на і практично реалізована мета не співпадає повністю. По-пер- ше, тому що завжди в процесі становлення виникають неперед- бачувані заздалегідь моменти. По-друге, з причини здатності системи до самоорганізації, що сама по собі передбачає багато- варіантність розвитку.

Багатоваріантність самоорганізації системи, різно­манітність устремлінь, цілей, бажань стосовно майбутнього су­спільного устрою зумовлюють альтернативний характер роз­витку перехідних економік. Устремління щодо трансформації старої системи можуть бути успішними (реалізована мета близь­ка до поставленої) і безуспішними (система повертається в мо­дифікованому вигляді до попереднього стану або ж гине).

Перехід до нової економічної системи — це співіснування і боротьба старого й нового. Становлення нової системи породжує відповідні нові економічні форми. Наприклад, грошова рента в умовах феодалізму або індикативне планування та державне регулювання в умовах капіталізму.

Суперечності перехідних економік є суперечностями роз­витку, а не функціонування. Це суперечності між старим та новим у надрах самої економічної системи; між економікою і політикою, між економікою та ідеологією; політикою та ідеоло­гією; між соціальними верствами, що традиційно склалися, і тими, що зароджуються, тощо.

Загострення цих суперечностей часто супроводжується ба­жаннями та закликами повернутися до попереднього стану (фізіократи, соціалісти-утопісти, сучасні ультраліві).

Історичність перехідної економіки зумовлена характером умов переходу, природними, економічними, регіональними, політичними, ідеологічними та соціальними особливостями країн, які формують специфіку моделей переходу.

§ 3. Криза і розпад командно-адміністративної системи та необхідність переходу економіки постсоціалістичних країн до ринкових відносин

Усі досоціалістичні економічні системи спочатку виникали в процесі еволюційного розвитку, і лише потім наука вдавалась до спроб теоретично осмислити їх.

Відмінністю соціалізму є те, що він спочатку виник як тео­рія (рис. 4.3), і лише згодом була зроблена спроба реалізувати цю теорію на практиці шляхом революційних перетворень.