Загальна характеристика джерел канонічного права

Джерела канонічного права врегульовують особливий тип суспільних відносин, що пов'язані із вступом особи до певної релігійної організації, релігійною практикою та припиненням членства; накладенням на порушника канонічно-правової норми певного стягнення чи покарання; визначенням статусу корпоративних об'єднань, що виникли у певному релігійному середовищі; стосунками між релігійними організаціями різних рівнів; стосунками між релігійними громадами і державою та організаціями нерелігійного типу. Для джерел канонічного права характерним є власний предмет (відносини, пов'язані із задоволенням релігійних потреб) і методи нормативного регулювання (імперативний, диспозитивний, змішаний, а також акривія та ікономія як специфічні методи, притаманні лише канонічному праву).

Зародження церкви як спільноти віруючих обумовило виникнення на її лоні певного правопорядку. Новий Заповіт (особливо "Послання апостола Павла" та "Діяння апостолів") свідчить про існування всередині християнської громади юридично конституйованої влади, яка проголошувала та застосовувала норми, які стосувалися вчення церкви, богослужіння, моралі, дисципліни та структури

церкви. З давніх-давен старійшини релігійних общин (єпископи) судили прихожан, вирішували спори між ними та накладали певні санкції за їхні провини.

Такі книги, як "Дідахи" (І ст.), "Вчення апостолів" (III ст.), "Настанови апостолів" (IV ст.) містили багато церковних норм, які регулювали поведінку мирян та слугували джерелом для судового церковного розгляду. У III, IV століттях церковні закони стали видавати помісні церковні собори. Низку законів прийняв і перший собор церкви всесвітнього масштабу - Нікейський вселенський церковний собор 325 року.

Правовим змістом поступово наповнюється слово "канон" ("прямий прут", "правило", "норма"). Ним стали позначати закони, видані синодом, Вселенським собором або окремими єпископами. "Канонічний" - значило "законний", "справжній", "правильний".

Упродовж століть кількість канонів, виданих їхніми суб'єктами, невпинно зростала. їх періодично зводили у неофіційні збірки. Сюди поміщалися також норми, викладені у працях отців церкви; декретальних листах та рішеннях патріархів, пап і єпископів; у рескриптах та постановах римських імператорів, що стосувалися церкви.

Проте жодна з цих збірок не дозволяє вести мову про наявність у ній якоїсь узгодженої правової системи. Жодна з них не претендувала на якусь повноту чи універсальність. Нерідко вони поєднували правові норми з моральними приписами, теологічними доктринами та літургійними формулами. Все ж їх можна штучно виокремити у певні юридичні рубрики:

o Церковні фінанси та власність (наприклад, сплата десятини, благодійні відмови від власності на користь церкви, право володіння, користування і розпорядження церковним майном тощо).

o Церковна влада (наприклад, призначення на церковні посади, залагодження суперечок між священиками, дисциплінарні санкції та ін.).

o Стосунки між церквою і світською владою (наприклад, виключення духовенства з підсудності світських судів, податки з церкви на користь держави).

o Злочини та покарання (як, наприклад, перелік покаянь, що накладаються на винних при убивстві, лжесвідченні в суді, перелюбі тощо).

o Шлюбно-сімейні відносини (перешкоди до укладення шлюбу, розірвання шлюбу, законнонародженість дітей та ін.).

Церковні закони, як у католицизмі, так і у православ'ї, зазнали сильного впливу римського права. На Заході церковні приписи нерідко видавалися королями чи імператорами. Крім того, церковні закони у перше тисячоліття історії церкви несли на собі сильний відбиток Біблії. З неї церква виводила авторитет "Десяти заповідей" і багатьох моральних принципів, які формулювалися як божественні настанови. З Біблії була запозичена віра у вселенський порядок, яким керує Господь - верховний законодавець і найвищий суддя. Церква поширює вчення про божественно-заступницький характер права, його всеприсутність у божественній світобудові. Зі Старого і Нового Заповітів у церковні канони було перенесено багато норм поведінки, біблійних прикладів і метафор тощо.

Про мудрість і розсудливість старозаповітного царя Соломона свідчить така притча. Сину Давида Соломону було трохи більше 20 років, коли він став царем Ізраїлю. Дуже скоро йому довелося пройти випробування, яке виявило мудрість юного царя. До нього підійшли дві жінки зі своїми новонародженими дітьми. Одна дитина була живою, інша - мертвою. Кожна із жінок пред'являла претензії на живу дитину. Одна з них сказала: "У цієї жінки дитина померла вночі, тому що вона придушила її своїм тілом. Поки я спала, вона поклала свою мертву дитину поряд зі мною, а моє дитя взяла собі". Друга жінка категорично відповіла: "Це неправда. її дитина мертва, а моя - жива!".

Систематизація законів церкви припадає на кінець XI - початок XII ст. і мала безпосереднє відношення до так званої Папської революції в усіх її аспектах. Вже у 1050 р., на самому початку руху за реформи, було видано збірку законів та теологічних текстів під назвою "Зібрання 74 титулів". її автори намагалися знайти правове обгрунтування верховенства Папи над церквою і незалежності церкви від світської влади, звертаючись до декреталів перших пап та римських церковних соборів. Згодом появилися інші аналогічні збірки провідних реформаторів. У 1090-х роках у творах І вона Шартрського вперше було зроблено спробу дати зв'язний (систематичний) виклад всього права церкви. Цей спалах юридичної церковної науки свідчить не тільки про виникнення групи вчених-каноністів, а й про те важливе значення, яке лідери Папської революції надавали канонічному праву.

Такий розвиток подій був тісно пов'язаний з проголошенням папством свого права законотворення. Вперше Папа Григорій VII заявив про повноваження Папи "створювати нові закони згідно з потребами часу". Закони, видані Папою і названі декреталами, вважалися вже не просто доповненнями до вже існуючих законів, а були абсолютно новими за своїм змістом.