Способи виникнення та припинення права власності

Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі певних юридичних фактів, які називають підставами набуття права власності. Поряд із підставами існують і способи набуття права власності. Вказані поняття не слід ототожнювати: підставами набуття права власності (які йменуються ще титулами власності) є наприклад, договір купівлі-продажу, заповіт, рішення суду; способами набуття права власності є передання речі, державна реєстрація правочину або права тощо. Для договорів, які потребують нотаріального посвідчення та у певних випадках державної реєстрації, факт їх укладення служить не тільки підставою, а й способом набуття права власності.

Виникнення та припинення цивільних прав та обов'язків відбувається відповідно до вимог закону та за наявності відповідного юридичного факту або сукупності певних фактів.

Саме такі юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення та припинення права власності, називаються підставами набуття та припинення права власності.

Для виникнення права власності необхідна наявність:

1) насамперед об'єкта право набуття - речі;

2) суб'єкта цього права і особи, яка бажає його набути, котрі становлять коло учасників правовідносин щодо право набуття;

3) волі (та волевиявлення) зазначених осіб щодо набуття та припинення права власності;

4) законодавчого закріплення (врегулювання) цих складових юридичного складу право набуття.

Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності традиційно поділяють на первинні та похідні. [2 c. 106]

При розмежуванні первинних і похідних підстав виникнення права власності в одних випадках перевагу віддають критерію волі, в інших - правонаступництву.

Прихильники критерію волі до первинних відносять такі підстави, за яких право власності виникає незалежно від волі попередніх власників, а до похідних - за яких воно виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника.

Якщо за основу розмежування беруть критерій правонаступництва, первинними вважають підстави, за яких правонаступництво відсутнє, а похідними - способи, засновані на правонаступництві.

Таким чином, спосіб буде первинним, якщо право власності суб'єкта встановлюється вперше або самостійно, незалежно від іншої особи, тобто на об'єкти, що не є власністю іншої особи, або незважаючи на волю попереднього власника (конфіскація майна, примусове вилучення). Похідним можна вважати спосіб, за якого право власності нового власника виникає на підставі волевиявлення попереднього власника та за згодою самого набувача.

В юридичній літературі висловлювалася думка, що такий поділ не має практичного значення, оскільки законодавство України з поділом на первинні та похідні способи виникнення права власності не пов'язує будь-яких правових наслідків. Крім того, сама позиція, яку відстоюють автори такого поділу, викликає багато непорозумінь. Адже важко знайти річ, яка нікому не належить. Якщо держава дозволяє збирати гриби чи ягоди в лісі, ловити рибу в річках, полювати на диких звірів, то це не означає, що ці об'єкти нікому не належать. У законодавчому дозволі саме і виявляється воля власника. Це підтверджується ст. 13 і ч. 3 ст. 41 Конституції України, де зазначено, що кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб.

Подібне можна сказати й про знахідку. Той, хто знайшов річ, стає її власником не тому, що вона нікому не належить, а тому, що власник не може її відшукати або не шукав її взагалі. Іншими словами, відмовився від неї, що рівнозначно волевиявленню. [2 c. 108]

До первинних способів відносять також набуття права власності на створену нову річ, перероблену чужу та створену нову річ з чужих матеріалів (специфікація). У цьому разі, хоча і йдеться про створення нового об'єкта, але стверджувати, що він виник з нічого, не можна. Адже річ створюється з певної сировини. Цю сировину потрібно придбати, що пов'язано з волевиявленням як тієї особи, якій вона належала, так і тієї, яка її придбала.

Підстави набуття права власності, що залежать від волевиявлення попередніх власників, не є суто специфічними для виникнення права власності. Таким способом можуть виникати й інші права. Адже за заповітом до спадкоємця переходять не лише права власника, а й інші майнові права. Крім того, у багатьох випадках однієї лише волі зацікавлених осіб для передачі права власності недостатньо. Потрібно виконати умови, передбачені в законі або іншому законодавчому акті. Так, для передачі речі, обмеженої в обігу, потрібна не лише воля її власника, а й дозвіл компетентного органу держави.

Глава 24 ЦК України не містить вичерпного переліку підстав набуття права власності. Проте ЦК України виділяє окремі підстави виникнення права власності, що виникають як з правочинів (ст. 328), так і з інших юридичних фактів та дій: новостворена річ (ст. 331), перероблена річ (ст. 332), загальнодоступні дари природи (ст. 333), безхазяйна річ (ст. 335), рухома річ, від якої власник відмовився (ст. 336), знахідка (ст. 337), безоглядна домашня тварина (ст. 340), скарб (ст. 343), майно за набувальною давністю (ст. 344), приватизація (345).

Первинні способи набуття права власності.

Виготовлення (створення) - така підстава набуття права власності, що передбачає собою діяльність з виробництва речі, якої раніше не існувало, тобто право власності набувається на дану річ вперше. Відповідно до ст. 331 ЦК України, право власності на новостворену рухому річ виникає з моменту її створення, а на нерухому річ - з моменту державної реєстрації c [2 c.106-107]. Проте необхідно звернути увагу на те, що до завершення будівництва (створення майна) та в разі необхідності прийняття нерухомого майна в експлуатацію та для державної реєстрації особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Особливим різновидом створення майна можна вважати самочинне будівництво, тобто коли право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути, за рішенням суду, визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Переробка (специфікація) - передбачає набуття права власності на новостворену річ, що створюється в результаті праці однієї особи з матеріалу (речі) іншої особи. Проте ч. 2 ст. 332 ЦК України встановлює і деякі обмеження щодо набуття права власності на новостворену річ, а саме особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість, а право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 332).

Крім того, якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Привласнення плодів і доходів - спосіб набуття права власності, за якого особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, виловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Набуття права власності на безхазяйну річ можливе в тих випадках, коли майно в силу тих чи інших юридичних фактів виявляється безхазяйним (безсуб'єктним). Річ визнається безхазяйною у випадках, коли вона не має власника; власник невідомий; власник відмовився від права власності на неї. Згідно зі ст. 335 ЦК України, безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. [2 c.108] Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона, за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана, за рішенням суду, у комунальну власність. Також безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, набуття права власності на знахідку, на бездоглядну домашню тварину та на скарб.

Знахідкою традиційно вважають виявлення речей та іншого рухомого майна, власник яких невідомий. Важливими ознаками знахідки є те, що річ вже вибула з володіння власника або іншої уповноваженої на володіння особи попри їх волю.

Згідно зі ст. 337 ЦК України, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. До особи, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. [2 c. 108-109]

У тих випадках, коли особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення. [2 c. 108]

Крім того, законодавством установлена відповідальність особи, яка знайшла загублену річ, за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності

ЦК України встановлює спеціальний порядок набуття права власності на знахідку. Так, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої права на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Крім того, особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо) та вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

Правила знахідки розповсюджуються так само і на затримання бездоглядної домашньої тварини. Правові наслідки такого затримання схожі на ті, що настають у випадку знахідки.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності (ч. 1 ст. 343 ЦК України). [2 c.110]

Як правило, особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо ж скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

Проте ці правила не поширюються на випадки, коли особа виявила скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.[2 c.110]

Спеціальне положення визначає скарб, що становить культурну цінність відповідно до закону. Право власності на такий скарб набуває держава, а особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Якщо ж скарб, що становить культурну цінність, був виявлений у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

Набуття права власності за надувальною давністю відбувається тоді, коли особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України. [2 c.111]

Обов'язковими умовами набуття права власності за набувальною давністю є:

- добровільне заволодіння чужим майном;

- встановлений ЦК України строк володіння чужим майном: п'ять років - для рухомого майна, десять років - для нерухомості;

- володіння чужим майном має здійснюватись відкрито;

- безперервність володіння чужим майном.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду, а на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації,- з моменту такої реєстрації. Щодо набуття права власності на рухомі речі, право власності на які не піддягає державній реєстрації, то на такі речі право власності за набувальною давністю виникає автоматично.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Приватизація державного майна та майна, що є в комунальній власності, це відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, і майна, яке належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Тобто фактично приватизація - це відмова держави чи територіальної громади від права власності на належне їм майно та набуття фізичною чи юридичною особою права власності на це майно. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Вторинними (похідними) способами набутим права власності на річ є: набуття права власності за договором, в порядку спадкування та правонаступництва при реорганізації юридичної особи.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом Передаванням майна вважається також вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки та вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документу на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна піддягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Виникненням права власності в порядку спадкування є перехід прав на річ від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) за заповітом або за прямою вказівкою закону.

Набуття права власності в порядку правонаступництва при реорганізації юридичної особи відбувається при перетворенні юридичної особи. При цьому до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи

Право власності як речове право має безстроковий характер. Проте це не позбавляє можливості припинення такого права. Власник, реалізуючи правомочність розпорядження, вправі самостійно припинити своє право власності або може бути примусово позбавлений права власності незважаючи на свою волю. Крім того, право власності може бути припинено при знищенні речі або вилученні її з обігу.

Підстави припинення права власності слід відрізняти від способів такого припинення. Якщо підстави - це певні юридичні акти, з якими закон пов'язує припинення права власності майна у його власника, то порядок передбачає комплекс організаційно-правових заходів, спрямованих на досягнення такого правового результату

Відповідно до ст. 346 ЦК України, право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розташоване; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника. Право власності може бути припинене і в інших випадках, встановлених законом. [2 c.112]

 

Підстави припинення права власності залежно від волі власника можна поділити на такі групи:

-з волі власника;

-незалежно від волі власника.

Право власності з волі власника припиняється здебільшого на підставі правочинів, при знищенні речі власником або відмові від права власності.

Незалежно від волі власника право власності може припинитись з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі) або внаслідок волевиявлення інших суб'єктів (реквізиція, конфіскація).

Відчуження власником свого майна є найбільш типовою підставою припинення права власності і відбувається за волевиявленням власника шляхом реалізації правомочності розпорядження речі. При цьому особливістю цього юридичного факту (правочину) є те, що припинення права власності в однієї особи є підставою для виникнення права власності в іншої.

Відмова власника від права власності полягає у тому, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (ч. 1 ст. 347 ЦК України).[2 c.112]

Момент припинення права власності за такої підстави поділяється:

-у разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову;

-у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Підстави припинення права власності на майно, яке не може їй належати, визначені ст. 348 ЦК України.[2 c.112-113] Так, якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Те саме стосується і випадку, коли майно не відчужене власником у встановлені законом строки, то це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Якщо ж з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає також відчуженню протягом строку, встановленого законом.

Право власності на майно припиняється в разі його знищення. У випадку знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Проте, незважаючи на формальну вимогу до власника щодо проведення державної реєстрації припинення права власності фактично, таке право припиняється з моменту знищення речі. [2 c.113]

Припинення права власності на земельну ділянку та нерухоме майно для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності.

Перш за все необхідно визначитися з поняттями суспільна потреба та суспільна необхідність:

-суспільна необхідність - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку;

-суспільна потреба - обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади потреба у земельних ділянках, у тому числі тих, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, викуп яких здійснюється в порядку, встановленому законом.

Викуп земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна для суспільних потреб означає передачу земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за їх згодою у державну чи комунальну власність для задоволення суспільних потреб шляхом укладення договору купівлі-продажу чи іншого правочину у порядку, встановленому законом. При цьому власнику має бути відшкодована вартість земельної ділянки (її частини), житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, з урахуванням збитків, завданих власнику внаслідок викупу земельної ділянки, у тому числі збитків, що будуть завдані власнику у зв'язку з достроковим припиненням його зобов'язань перед третіми особами, зокрема упущена вигода.

Відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності передбачає перехід права власності на земельні ділянки, інші об'єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за плату в державну чи комунальну власність шляхом їх викупу чи примусового відчуження для потреб держави, територіальної громади, суспільства в цілому. А примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності, перехід права власності на земельні ділянки, інші об'єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду.

При цьому Законом України від 17.11.2009 р. "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" встановлені принципи відчуження об'єктів права приватної власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності:

-фізичні або юридичні особи не можуть бути протиправно позбавлені права приватної власності на земельні ділянки, інші об'єкти нерухомого майна, що на них розміщені;

-викуп чи примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розмішені, допускається на підставі та в порядку, встановлених законом;

-викуп земельних ділянок для суспільних потреб, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може здійснюватися за умови відшкодування їх вартості відповідно до закону. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом;

-викуп земельних ділянок для суспільних потреб, примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності здійснюються, як виняток, з дотриманням вимог екологічної безпеки, із забезпеченням подальшого раціонального використання земельних ділянок, у разі якщо об'єкти, визначені у законі (захисні гідротехнічні споруди: нафтові і газові свердловини та виробничі споруди, необхідні для їх експлуатації; споруди для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів; захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва; об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення тощо), можна розмістити виключно на земельних ділянках, що відчужуються, або якщо розміщення таких об'єктів на інших земельних ділянках безпосередньо завдасть значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки відповідній територіальній громаді, суспільству або державі в цілому;

-викуплена або примусово відчужена земельна ділянка не може бути передана в користування або у власність фізичній чи юридичній особі для цілей, не пов'язаних із забезпеченням суспільних потреб або суспільної необхідності, визначених у рішенні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про відчуження зазначеної земельної ділянки;

-примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності здійснюється за умови надання її власнику відповідно іншої рівноцінної земельної ділянки, якщо інше не погоджено з власником відчужуваної земельної ділянки;

-примусове відчуження житлового будинку (частини будинку, жилого приміщення) у зв'язку з викупом або примусовим відчуженням земельної ділянки здійснюється за умови надання його власник}' (власникам) у власність іншого благоустроєного житлового будинку (частини будинку, жилого приміщення) з дотриманням вимог, передбачених житловим законодавством, якщо інше не погоджено з власником (власниками) відчужуваного житлового будинку (частини будинку, жилого приміщення).

Викупання культурної спадщини можливий, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки культурної спадщини їй загрожує пошкодження або знищення. При цьому обов'язковою умовою є відповідне попередження власника пам'ятки відповідним органом охорони культурної спадщини. Якщо ж власник пам'ятки культурної спадщини не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки культурної спадщини позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження. Викуплена пам'ятка культурної спадщини переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки культурної спадщини визначається за згодою сторін, а в разі спору - судом.

Звернення стягнення на майно за зобов'язанням власника (боржника) здійснюється на підставі рішення суду або іншого юрисдикційного органу відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження".

Примусове звернення стягнення на майно можливе у випадках:

-невиконання власником зобов'язань майнового характеру _(сплати боргу, штрафу, комунальних платежів, аліментів тощо);

-невиконання власником обов'язку щодо передачі кредитору у власність річ, визначену індивідуальними ознаками.

При цьому необхідно зазначити, що моментом припинення права власності на річ буде не винесення судом або іншим юрисдикційним органом відповідного рішення, а складання відповідного процесуального документу, що передбачає припинення права власності (протокол проведення прилюдних торгів, акт державного виконавця про передачу майна кредитору (стягувачу) тощо).

Згідно із ст. 353 ЦК України, у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). [2 c.114] В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена у суд. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Під конфіскацією розуміють позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкцію за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Ст. 354 ЦК України передбачено, що до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, установлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.[2 c. 115]

Положення ст. 354 ЦК не суперечать ст. 41 Конституції України, оскільки конфіскацією завжди є санкцією за правопорушення. Безпосередні підстави конфіскації передбачені нормами кримінального, адміністративного та цивільного права.[1 c.11]