Вопрос 4. Объекты права собственности.

Порівняно з об’єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК) об’єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об’єктом права власності є майно, склад якого гл. 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не може перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб’єктів права власності, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмеження можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними нормативно-правовими актами.

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не обмежуються. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності, та земель сільськогосподарського призначення, які згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об’єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об’єктів права власності пов’язувалося або з результатами людської праці, або з поняттям товару, котрим є матеріальні предмети торгових угод, на відміну від інших об’єктів, особливо цінних паперів.

Із цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об’єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром, — наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Разом з тим товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власності — людський організм, який буває об’єктом донорства та трансплантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більше мертве тіло, а також предмети недосяжні.

Майновий стан власника буде об’єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й активами (правами вимоги) і пасивами (борги). Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звернуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об’єктів права власності є тотожною характеристиці об’єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут буде наведена лише специфіка регулювання окремих об’єктів права власності.

Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ» та ін.

Складовими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природні ресурси у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

У ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими природними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (гл. 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Специфічність цього об’єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розумінні — це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні — це земельні ділянки, право власності на які може належати всім суб’єктам цивільного права (юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, державами і міжнародними організаціями (ч. 2, ч. 3 ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється також на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об’єкти, що знаходяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний у глибину та висоту, а лише в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. 3 ст. 373 ЦК).

У ЦК окремо не встановлюються підстави набуття права власності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються підстави

припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення права власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об’єкта) у ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням можливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об’єктів права власності — житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Житло є узагальнюючим поняттям певної групи об’єктів нерухомості, що може бути об’єктом цивільних правовідносин.

Видами житла є житловий будинок, квартира та ін. Житловий будинок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, скажімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами (тобто законом висуваються головним чином вимоги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по-третє, призначена для постійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий будинок річчю, що має такі складові, як: земельна ділянка разом із розташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. При цьому, якщо в договорі (або правочині) про відчуження встановлюється як предмет житловий будинок, то вважають, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об’єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє собою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання. Утім у квартирі є й приміщення нежитлового характеру, — балкон або веранда, кухня тощо, які є її необхідними частинами і атрибутами.

Слід розрізняти право власності на такі об’єкти, як квартири і житловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що в багатоповерховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення — дахи, під’їзди, східці, коридори тощо, які йменуються допоміжними. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, сантехнічне та ін.) за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Усі означені об’єкти складають єдине невід’ємне ціле з житловим будинком і квартирами. Ці приміщення належать на праві спільної власності всім користувачам та власникам квартир багатоквартирного житлового будинку і являють собою загальне неподільне майно. При цьому допоміжні приміщення слід відрізняти від нежитлових приміщень, які розташовані в багатоквартирному житловому будинку і не призначені для його обслуговування, а можуть використовуватися для розташування в них крамниць, перукарень, офісів тощо. Ці приміщення можуть перебувати на праві комунальної або приватної власності. Змішувати правовий режим нежитлових та допоміжних приміщень недопустимо.

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об’єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб’єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об’єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом із квартирами та іншими приміщеннями — східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). Поступово відбувається зміна «наповненості» цього об’єкта, оскільки з викупом власності квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залишатися власником будинку.

Об’єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність державних органів, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об’єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготовлення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечують економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обумовлюється те, що до складу її об’єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб’єктів права власності.

Особливістю об’єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом має два різновиди, а саме: закріплене за державними юридичними особами на особливих майнових правах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідносинах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакрiпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскільки власність на них є матеріальною основою суверенітету), а також кошти державного і місцевих бюджетів, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що в державній власності сьогодні перебувають також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господарських товариств. Право на ці об’єкти держава здійснює відповідно до Закону «Про управління об’єктами державної власності».

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступовому переході об’єктів права державної власності до недержавних власників. Засоби цього переходу є не тільки традицiйними для цивільного права, а й мають свою специфiку. Одним із них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельних ділянок.

Об’єкти права комунальної власності. Згідно зі ст. 142 Конституції, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування. Це обумовлено перш за все тим, що ефективне функціонування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні громади і створювані ними органи, скільки від наявності в їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об’єкти, що, як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного права. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об’єктами комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних місцевих рад і створюваних ними органів, кошти місцевих бюджетів, житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров’я, культури, торгівлі, побутового обслуговування, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

 

Вопрос 5. Содержание права собственности.

З’ясування змісту права власностi полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб’єкту права власностi, та по-друге, обов’язкiв, що покладаються законом як на третiх осiб, так i на самого власника.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб’єктивного цивiльного права. Це право володіння, користування і розпоряджання.

Право володiння — право фактичного, фiзичного та господарського панування особи над рiччю, яке полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність власника слід відрізняти від володіння, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Останнє може мати місце як у відносних (зобов’язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що існує в зобов’язальних правовідносинах, є володіння наймача (ст. 759 ЦК), користувача за договором позички (ст. 827 ЦК), зберігача (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння як речове право на чужу річ передбачається гл. 30 ЦК та існує в абсолютних правовідносинах.

Отже, право володiння, як правило, спирається на інше право — або право власності, або виникає з договору (найму, зберiгання і т. iн.). Проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли особа тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (добросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна назвати правом на річ, але воно може перетворитись на право власності за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Таким чином, слід розрізняти володiння: а) як правомочність власника; б) як речове право на чуже майно, тобто насамперед фактичне володіння; в) як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння майном. Володіння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування — право на здобутття з речi її корисних властивостей, привласнення плодiв та прибуткiв, що приносяться рiччю. Воно часто невiддiльне вiд правомочностi володiння, бо для користування рiччю необхiдно якнайменше нею володіти. З передачею правомочностi користування передається i правомочнiсть володiння. Але остання може бути передана iншiй особi й без передачi правомочностi користування (наприклад, при передачi рухомих речей у заставу, здаванні майна на зберігання і т. iн.). Здiйснення власником своєї правомочностi користування за допомогою iнших осiб не означає передачi ним анi правомочності володiння, анi правомочності користування, якi здiйснює сам власник за допомогою iнших осiб.

Право на плоди та доходи, що приносяться рiччю в процесi її використання, належить власникові речi, якщо iнше не встановлено договором власника з iншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так, власнику належить право на плоди та доходи вiд речi, що знаходиться у зберiгача, а згiдно з Законом України «Про оренду державного і комунального майна», власником продукції, що виробляється на орендованому майнi, прибуткiв та iн. є орендар.

Право розпоряджання — право власника визначити юридичну долю майна — встановити рiзнi конкретнi правовiдносини з третiми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власностi. Поширеним засобом здiйснення власником своєї правомочностi по розпоряджанню є вiдчуження майна, що йому належить, пiд яким розумiється вчинення рiзного роду правочинів (продажу, дарування тощо).

Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, здійснює тільки власник. Винятки становлять випадки примусового вилучення і продажу майна на задоволення вимог кредиторiв (зокрема, за договором застави). Однак здійснення розпоряджання невласником не означає передачi йому власником своєї правомочностi, а випливає з того права, яке надається на підставі закону чи договору з власником (наприклад, іпотеки).

Правомочностi користування та розпоряджання майном тісно пов’язанi мiж собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим i розпоряджається ним, оскільки у процесi його використання може вiдбуватися змiна його юридичного становища.

Спiрним є питання про знищення майна власником: це правомочнiсть користування чи розпоряджання? При вирішеннi цього питання слiд виходити з того, що врештi-решт усяке використання майна призводить до його знищення — споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, обладнання, інших основних фондiв). Знищення власником майна iншим шляхом, окрiм використання, вiдбувається рiдко (забiй тварин, знищення непотрiбної речi). По сутi, зі знищенням майна припиняється саме право власності на нього у зв’язку з відсутністю об’єкта.

Таким чином, суб’єктивне право власностi характеризується за допомогою вiдомої «трiади» правомочностей по володінню, користуванню та розпоряджанню, які становлять його зміст. При цьому слiд прислухатися до висловлювань римських юристiв про те, що у зв’язку з широтою права власностi правомочностi власника можуть бути й iншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонено. Так, в англо-саксонському правi нараховується 10–12 правомочностей власника.

Дедалі частіше розглядають управління як правомочність власника. Узагалі управління розуміється досить широко і насамперед його пов’язують із виробничими або суто організаційними відносинами, розуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління). Натомість у континентальному праві, і зокрема в Україні, йдеться й про управління майном, наприклад, підопічного (ст. 72 ЦК), спадщиною (ст. 1285 ЦК), за договором (ст. 1029 ЦК) та ін., що робить термін «управління» цивілістичним. Щодо управління власником своїм майном, то лунають пропозиції його вважати: а) або складовою права власника на розпоряджання; б) або способом реалізації власником трьох інших правомочностей; в) або окремою його правомочністю, яка не збігається ані з розпоряджанням, ані з іншими його правомочностями як нарізно, так і в сукупності. На користь третьої позиції висловлюються найпереконливіші аргументи.

Обов’язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов’язків. У цьому випадку зазвичай говорять про обмеження права власності. Окремим обов’язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК).