Психологія відродження і просвітництва

Міфологічний етап

На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших людей до їх класового розшарування, увага зосереджується на ситуативному компоненті вчинку. Це сукупність істотних відношень людини до зовнішнього світу, які на цьому етапі розвитку культури складаються незалежно від її намірів. Насамперед їх характеризує значення, що його людина надає тій ситуації, в якій перебуває, та своїм власним станам. Ситуація значень виразно заявляє про себе в пам'ятках первісної культури Уже першим її виявом є роздвоєння довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм) — культ неживих предметів — фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов'язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм (від лат. anima — душа, дух) — світогляд первісної людини, за яким душа існує в усіх природних тілах і явищах. При цьому вона здійснює мандри з одного тіла в інше. І якщо внаслідок цього тіло змінює свої форми, то душа залишається незмінною. Проте вона сприймається за аналогією з тілом — розглядається як його двійник. Пізніше схожість душі і тіла втрачається, кроком до чого стає пов'язування душі з диханням людини. Герої казок різних народів, готуючись до битви, виймають душу зі свого тіла, щоб стати непереможними та невразливими.

Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов учинок неможливий, адже поведінка людини залежить від ситуації, в якій вона перебуває. Людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує фаталізм (від лат. fatalis — наперед визначений долею) — усвідомлення власної безпорадності. Шукаючи опори буття, вона обирає собі фетиші. На цій підставі виникає магія (від гр. — ворожба) —сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного результату.

 

 

Філософський етап.

Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу. Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може відсто­ронюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у мисли­телів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.

У психології Давнього Китаю ситуацію тлумачать як традицію (від лат. traditio — передача) — стійкі форми поведінки, успадковані від попе­редніх поколінь. Вона перебуває у конфлікті з учинком, що виникає на ґрунті традиції, але може заперечувати її. Цей конфлікт знаходить своє розв'язання у вченнях про дао (кит. «закон») — засаду буття, що спрямовує поведінку людини (Лаоцзи, Кун Фуцзи).

У психології Давньої Індії ситуативний компонент вчинку набуває вигляду страждання — переживання людиною життєвих труднощів. Учи­нок, у зв'язку з цим, є актом звільнення від страждань та поєднання з першоосновою буття. Пошукам способів такого звільнення присвячено вчення про карму (санскр. — діяння, відплата) — силу, що закріплює вплив учинків на характер теперішнього і наступного існування людини

Давньогрецька (антична) психологія, перебуваючи у межах розуміння конфліктності ситуації, протиставляє внутрішнє, ідеальне, та зовнішнє, матеріальне. Відтепер через усю історію психології проходить боротьба двох протилежних напрямків філософської думки — ідеалізму, що визнає первинність ідеї, душі, та матеріалізму, який стверджує вторинність цих явищ щодо матеріальної першооснови. В давньогрецькій психології взаємо­відношення ідеального і матеріального нерідко ілюструється на прикладі двох світів — мікрокосмосу і макрокосмосу.

^ Душа, з матеріалістичних позицій, — це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів — атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі (Демокріт). Вона невіддільна від тіла, є його формою і способом організації, має складну будову (Арістотель). З ідеалістичних позицій душа характеризується як ув'язнена тілом, та все ж безсмертна, у своїх досконалих виявах злита з ідеальною вищою істотою (Платон

Антична психологія також протиставляла людей, як смертних істот, богам — безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності (лат. collisio, від collido — стикаюсь) ситуації, що стало головним змістом психології середніх віків (V — середина XVII ст.).

^ Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнсько­го, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло. Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, — несумісним з Божою сутніс­тю. Предметом аналізу стають віра, надія, любов — переживання людиною кояізійності свого буття.

^ Психологія західноєвропейського Відродження розв'язує проблему титанізму — підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макро­космосом. Усвідомлення себе титаном — величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків — зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. Individuum — неподільне) — неповторності властивостей титана

У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. — душа і логос — учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ — душу людини.

Психологія бароко, вдивляючись у мотивацію вчинків, бачить у людині тіло і душу, свідоме і несвідоме, набуте і вроджене, почуття і волю, інтуїцію і мислення, чуттєве і раціональне. Людина постає перед нею стражденною істотою, яка, перебуваючи під тиском і зовніш­нього, і внутрішнього, здійснює акти самопізнання, все глибше прони­каючи у власну сутність.

 

3.Психологія середньовіччя (Августин, Авіценна, Аверроес, Р.Гокленіус, О.Гассман). Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнського, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло. Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, — несумісним з Божою сутністю. Предметом аналізу стають віра, надія, любов — переживання людиною колізійності свого буття. Перед лицем всевидющого Бога людині лишається вірою заслужити його милість.. З'являється вчення про внутрішній досвід — збагачення людської душі шляхом її самовдосконалення (Августин). Активно дискутується проблема свободи волі — здатності людини діяти самостійно, приймаючи власні рішення. Свобода волі або ж визнається (Фома Аквінський), або заперечується (Еріугена).

Отже, і в середньовічній психології людина залишається на рівні ситуативних вчинкових відношень, не підносячись до розуміння власної активності як джерела життя. Проте усвідомлення колізійності ситуації, в якій вона перебуває, зумовлює перехід до пізнання внутрішнього світу людини, а отже, до мотивації вчинку.

Римський ідеаліст Августин (354 – 430 рр. до н.е.) проповідував, що все знання споконвічно закладене в душі, що живе і рухається всередині Бога. Знання не набувається, а „витягається” з душі завдяки спрямованості волі (вияв волюнтаризму й інтроспекціонізму).

Авіценна (980 – 1037 рр. до н.е). розділів психологію на дві частини: природно-наукову (медичну) і метафізичну (філософську)

 

Відродження

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ ст. Серед видатних особистостей цього періоду були Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.), Ф. Бекон (1561 – 1626 рр.), Р. Декарт (1596 – 1650 рр.), Спіноза (1632 – 1677 рр.), Ж.Ламетрі (1709 – 1751 рр.), К.Гельвецій (1715 – 1771 рр.), Д.Дідро (1713 – 1784 рр.), А.Гольбах (1723 – 1789 рр.), Дж.Локк (1632 – 1704 рр.), Л.Готфрід (1646 – 1716 рр.), Г.С.Сковорода (1722 – 1794 рр.) та ін.

Спираючись на погляди своїх попередників, філософи вважали людину спроможною підкоряти собі природу завдяки розуму, який ставить її над іншими істотами й дозволяє пізнати закони природи.

Психологія західноєвропейського Відродження розв'язує проблему титанізму — підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. Усвідомлення себе титаном — величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків — зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. individuum — неподільне) — неповторності властивостей титана (Піко делла Мірандола, Еразм Роттердамський, Макіавеллі), що знайшло яскраве відображення у мистецтві Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження пронизує гуманізм (від лат. humanus — людяний) — ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.

У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. vfvXTi — душа і vyoC, — учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ — душу людини.

У межах мотиваційного визначення вчинку формується також уявлення про несвідоме — надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат. intueri — пильно дивлюся) — здатність до безпосереднього осягнення істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито визначається відчуттями — відображенням якостей навколишнього світу. Як чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно протиставляється раціональному (лат. rationalis — розумний), здобутому теоретичним пізнанням — мисленням

Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворив у нетеологічне поняття про свідомість як безпосереднє знання суб’єкта про психічні акти. Існує суттєва різниця між тілом і душею. Він наголошував на провідній ролі свідомості і мислення. Філософствування як мислення, має починатися із самого себе. Філософ є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядається як два самостійних та антагоністичних начала.

Один з титанів цього періоду Леонардо да Вінчі (XV - XVI ст.), Вважав, що людина може втілювати свої духовні сили в реальні цінності, перетворювати природу своєю творчістю. Іспанський лікар Х. Вівес в книзі "Про душу і життя" писав, що природа людини їм пізнається шляхом спостереження і досвідом; на природу дитини можна впливати, якщо правильно його виховувати. Інший іспанський лікар, Х. Уарте, у книзі "Дослідження здібностей до наук" вперше в історії психології поставив завдання вивчити індивідуальні відмінності між людьми з метою визначення їх придатності до різних професій.

 

Наувовий етап

Етап наукової психології започатковується у другій половині XIX ст. У цей час психологія виборює право на самостійне — вже поза межами філосо­фії — існування. У другій половині ХІХ століття (1879 рік) німецький вчений Вільгельм Вундт у Лейпцігському університеті створив лабораторію і започаткував психологічні дослідження, названі “експериментальною інтроспекцією”. Цим самим ознаменувалося наукове відмежування психології від філософії.

Складається сукупність наукових теорій, представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацьовують методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких досліджується психологічна проблематика. В останній чверті XX ст. починає складатись психологічна практика: психологія заявляє про себе як наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує різні форми психологічної допомоги. В. А. Роменець, послідовно дотримуючись культурологічного підходу у тлу­маченні історії психології, і цей етап розглядає в контексті здобутків світової культури. Проте наш виклад обмежується лише теоріями, які безпосередньо визначають обличчя психологічної науки у XIX та XXст.

Науковий етап розвитку психології відображається у багатьох наукових концепціях, зокрема у таких, як:

Психоаналіз.

Дослідження в галузі психопатології та психіатрії зумовили по­требу вивчення ролі і дій неусвідомлюваних чинників, що визнача­ють потреби й потяги особистості, її поведінку. Так утворився пси­хоаналітичний напрям у психології (3. Фрейд).

Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією 3. Фрейда про перева­жання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктив­них потягів.

У структурі особистості 3. Фрейд виокремлює три компоненти:

1) ід (воно) — осередок сліпих інстинктів, сексуальних або агре­сивних потягів, що мусять негайно вдовольнитися, незалежно від відношення людини з оточенням

его (я) — регулятор, який сприймає інформацію оточення і стан власного організму, зберігає її в пам'яті і організує дії в інтере­сах самозбереження;

супер-его (над-я) — сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, засвоєних особистістю здебільшого неусвідомлено, впро­довж виховання.

2. Біхевіоризм.

Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх ре­акцій організму на стимули, що впливають на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного до­бирання фізичних рухів як реакцій на стимули.

Цей вид активності людини описувався поняттями: стимул-ре-акція, утворення навичок, інтеграція навичок, проміжна змінна, потенціал збудження і гальмування, намір, очікування, знання тощо, а розв'язання завдань здійснюється єдиним способом — ме­тодом «проб і помилок», «сліпим» добиранням виконаних нав­мання рухів.

Головне в поведінці — це навички. Мислення зводить їх до мови та мовних навичок. Провідний метод навчання — дресиру­вання

Міфологічний етап

На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи перших людей до їх класового розшарування, увага зосереджується на ситуативному компоненті вчинку. Це сукупність істотних відношень людини до зовнішнього світу, які на цьому етапі розвитку культури складаються незалежно від її намірів. Насамперед їх характеризує значення, що його людина надає тій ситуації, в якій перебуває, та своїм власним станам. Ситуація значень виразно заявляє про себе в пам'ятках первісної культури Уже першим її виявом є роздвоєння довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально існують) та душу (те, що спричинює зміни як у світі, так і в самій людині). На цій підставі виникає фетишизм) — культ неживих предметів — фетишів, які наділяються надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов'язує з ними можливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм (від лат. anima — душа, дух) — світогляд первісної людини, за яким душа існує в усіх природних тілах і явищах. При цьому вона здійснює мандри з одного тіла в інше. І якщо внаслідок цього тіло змінює свої форми, то душа залишається незмінною. Проте вона сприймається за аналогією з тілом — розглядається як його двійник. Пізніше схожість душі і тіла втрачається, кроком до чого стає пов'язування душі з диханням людини. Герої казок різних народів, готуючись до битви, виймають душу зі свого тіла, щоб стати непереможними та невразливими.

Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов учинок неможливий, адже поведінка людини залежить від ситуації, в якій вона перебуває. Людина відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує фаталізм (від лат. fatalis — наперед визначений долею) — усвідомлення власної безпорадності. Шукаючи опори буття, вона обирає собі фетиші. На цій підставі виникає магія (від гр. — ворожба) —сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного результату.

 

 

Філософський етап.

Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу. Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може відсто­ронюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у мисли­телів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.

У психології Давнього Китаю ситуацію тлумачать як традицію (від лат. traditio — передача) — стійкі форми поведінки, успадковані від попе­редніх поколінь. Вона перебуває у конфлікті з учинком, що виникає на ґрунті традиції, але може заперечувати її. Цей конфлікт знаходить своє розв'язання у вченнях про дао (кит. «закон») — засаду буття, що спрямовує поведінку людини (Лаоцзи, Кун Фуцзи).

У психології Давньої Індії ситуативний компонент вчинку набуває вигляду страждання — переживання людиною життєвих труднощів. Учи­нок, у зв'язку з цим, є актом звільнення від страждань та поєднання з першоосновою буття. Пошукам способів такого звільнення присвячено вчення про карму (санскр. — діяння, відплата) — силу, що закріплює вплив учинків на характер теперішнього і наступного існування людини

Давньогрецька (антична) психологія, перебуваючи у межах розуміння конфліктності ситуації, протиставляє внутрішнє, ідеальне, та зовнішнє, матеріальне. Відтепер через усю історію психології проходить боротьба двох протилежних напрямків філософської думки — ідеалізму, що визнає первинність ідеї, душі, та матеріалізму, який стверджує вторинність цих явищ щодо матеріальної першооснови. В давньогрецькій психології взаємо­відношення ідеального і матеріального нерідко ілюструється на прикладі двох світів — мікрокосмосу і макрокосмосу.

^ Душа, з матеріалістичних позицій, — це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів — атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі (Демокріт). Вона невіддільна від тіла, є його формою і способом організації, має складну будову (Арістотель). З ідеалістичних позицій душа характеризується як ув'язнена тілом, та все ж безсмертна, у своїх досконалих виявах злита з ідеальною вищою істотою (Платон

Антична психологія також протиставляла людей, як смертних істот, богам — безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності (лат. collisio, від collido — стикаюсь) ситуації, що стало головним змістом психології середніх віків (V — середина XVII ст.).

^ Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнсько­го, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло. Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, — несумісним з Божою сутніс­тю. Предметом аналізу стають віра, надія, любов — переживання людиною кояізійності свого буття.

^ Психологія західноєвропейського Відродження розв'язує проблему титанізму — підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макро­космосом. Усвідомлення себе титаном — величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків — зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. Individuum — неподільне) — неповторності властивостей титана

У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. — душа і логос — учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ — душу людини.

Психологія бароко, вдивляючись у мотивацію вчинків, бачить у людині тіло і душу, свідоме і несвідоме, набуте і вроджене, почуття і волю, інтуїцію і мислення, чуттєве і раціональне. Людина постає перед нею стражденною істотою, яка, перебуваючи під тиском і зовніш­нього, і внутрішнього, здійснює акти самопізнання, все глибше прони­каючи у власну сутність.

 

3.Психологія середньовіччя (Августин, Авіценна, Аверроес, Р.Гокленіус, О.Гассман). Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнського, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло. Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, — несумісним з Божою сутністю. Предметом аналізу стають віра, надія, любов — переживання людиною колізійності свого буття. Перед лицем всевидющого Бога людині лишається вірою заслужити його милість.. З'являється вчення про внутрішній досвід — збагачення людської душі шляхом її самовдосконалення (Августин). Активно дискутується проблема свободи волі — здатності людини діяти самостійно, приймаючи власні рішення. Свобода волі або ж визнається (Фома Аквінський), або заперечується (Еріугена).

Отже, і в середньовічній психології людина залишається на рівні ситуативних вчинкових відношень, не підносячись до розуміння власної активності як джерела життя. Проте усвідомлення колізійності ситуації, в якій вона перебуває, зумовлює перехід до пізнання внутрішнього світу людини, а отже, до мотивації вчинку.

Римський ідеаліст Августин (354 – 430 рр. до н.е.) проповідував, що все знання споконвічно закладене в душі, що живе і рухається всередині Бога. Знання не набувається, а „витягається” з душі завдяки спрямованості волі (вияв волюнтаризму й інтроспекціонізму).

Авіценна (980 – 1037 рр. до н.е). розділів психологію на дві частини: природно-наукову (медичну) і метафізичну (філософську)

 

Психологія відродження і просвітництва

Відродження

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ ст. Серед видатних особистостей цього періоду були Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.), Ф. Бекон (1561 – 1626 рр.), Р. Декарт (1596 – 1650 рр.), Спіноза (1632 – 1677 рр.), Ж.Ламетрі (1709 – 1751 рр.), К.Гельвецій (1715 – 1771 рр.), Д.Дідро (1713 – 1784 рр.), А.Гольбах (1723 – 1789 рр.), Дж.Локк (1632 – 1704 рр.), Л.Готфрід (1646 – 1716 рр.), Г.С.Сковорода (1722 – 1794 рр.) та ін.

Спираючись на погляди своїх попередників, філософи вважали людину спроможною підкоряти собі природу завдяки розуму, який ставить її над іншими істотами й дозволяє пізнати закони природи.

Психологія західноєвропейського Відродження розв'язує проблему титанізму — підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. Усвідомлення себе титаном — величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків — зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. individuum — неподільне) — неповторності властивостей титана (Піко делла Мірандола, Еразм Роттердамський, Макіавеллі), що знайшло яскраве відображення у мистецтві Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження пронизує гуманізм (від лат. humanus — людяний) — ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.

У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. vfvXTi — душа і vyoC, — учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ — душу людини.

У межах мотиваційного визначення вчинку формується також уявлення про несвідоме — надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат. intueri — пильно дивлюся) — здатність до безпосереднього осягнення істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито визначається відчуттями — відображенням якостей навколишнього світу. Як чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно протиставляється раціональному (лат. rationalis — розумний), здобутому теоретичним пізнанням — мисленням

Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворив у нетеологічне поняття про свідомість як безпосереднє знання суб’єкта про психічні акти. Існує суттєва різниця між тілом і душею. Він наголошував на провідній ролі свідомості і мислення. Філософствування як мислення, має починатися із самого себе. Філософ є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядається як два самостійних та антагоністичних начала.

Один з титанів цього періоду Леонардо да Вінчі (XV - XVI ст.), Вважав, що людина може втілювати свої духовні сили в реальні цінності, перетворювати природу своєю творчістю. Іспанський лікар Х. Вівес в книзі "Про душу і життя" писав, що природа людини їм пізнається шляхом спостереження і досвідом; на природу дитини можна впливати, якщо правильно його виховувати. Інший іспанський лікар, Х. Уарте, у книзі "Дослідження здібностей до наук" вперше в історії психології поставив завдання вивчити індивідуальні відмінності між людьми з метою визначення їх придатності до різних професій.