Уривок із виступу райхскомісара Е. Коха про поводження з населенням на Україні (1 квітня 1943 р.) (Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів. – С. 608-609).

... Військовий радник д-р Клаассен, який брав участь у зборах НСДАП у Києві 5 березня 1943 р., передав зміст виступу райхскомісара Коха... У ході свого виступу райхскомісар висловлювався щодо поводження з населенням ось таким чином:

1. Ми панівний народ (Неrrеnvolк) і повинні керувати суворо, але справедливо...

2. Я зможу витиснути з цієї країни все до останньої краплі. Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення, а щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати... Але деякі починають хвилюватися, що населення, може, не отримує достатньої їжі. Населення не повинно цього вимагати. Треба думати про те, без чого мусили обходитися наші герої Сталінграда... Ми не прийшли сюди, щоб роздавати манну небесну, а щоб створити передумови для перемоги.

3. Ми панівний народ, а це означає, що расово найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший порівняно з тутешнім населенням... (...)

 

Лист Е. Коха до А. Розенберга стосовно опору в Райхскомісаріаті Україна (25 червня 1943 р.) (Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж-Нью-Йорк-Львів. – С. 614-615).

Райхсміністру Альфреду Розенбергу

Об’єкт: ситуація з бандами.

Північну частину генеральних округ Луцька і Житомира в основному контролюють бандити. На Волині ми змушені були в ці останні дні покинути територію між лініями залізниць Брест-Пінськ-Лунінець, Ленінець-Сарни, Сарни-Ковель і Ковель-Брест, за винятком районного центру Камінь-Каширський. Йдеться про територію у 17400 кв. км. Територія, що далі на північ, практично також не в наших руках. (...)

У генеральній окрузі Житомир і в поліській частині генеральної округи Луцьк йдеться лише про радянські банди. У південній частині Волині переважають українські національні банди з центрами в Костополі-Сарнах і Горохові-Крем’янці. (...)

Також українські національні банди мають своє суворе й уміле керівництво і подиву гідне озброєння; треба припускати, що ці банди почали методично збирати зброю і боєприпаси зразу після першого приходу німецьких військ, і що, крім того, їм допомогли запастися зброєю радянські війська через добре законспірованих посередників[3] (...).

Об’єкти, на які нападають банди — це важливі для доступу в країну і постачання фронту залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні, склади хліба і сіна, а також доступні їм промислові підприємства. Звичайно, напади банд спрямовуються також проти кожного німця, який з’являється у зоні, що ними контролюється. Втрати у генеральній окрузі Луцьк, наприклад, з 9 по 15червня 1943 р., тобто за один тиждень і в одній окрузі: 25 чоловік, 3 цивільних члени адміністрації, один член організації Тодт. (...)

 

Із свідчень колишнього в'язня Сирецького концтабору В. Давидова про місця розстрілу радянських військовополонених в окупованому німцями Києві (1941-1943 рр.) (Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Укладання, коментарі В. Ю. Короля. – К.: Академія, 2001. – С. 354).

...Трупів в цьому ярубуло десятки тисяч. Було близько двох великих ярів, де знаходилося приблизно 50 000 трупів євреїв, потім в Бабиному яру, за півкілометра, була яма розстріляних, вірніше протитанковий рів. Там були вбиті командири Червоної Армії, вірніше комсостав. Можна було це бачити по знаках розпізнавання, шпалах.

В цій ямі було приблизно 20 000 чоловік. Були люди у формі льотчиків, в комбінезонах. Видно було, що багато із розстріляних були пораненими, бо було видно милиці і пов’язки на руках і ногах.

 

Із свідчень радянських громадян Кац М., Холоденко Т., Тарасова А. та інших про нацистський окупаційний режим у Києві (Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Укладання, коментарі В. Ю. Короля. – К.: Академія, 2001. – С. 355-356).

Спеціальних шибениць в Києві немає. Людей вішають на стовпах. На бульварі Шевченка повісили трьох молодих робітників, які працювали на кабельному заводі. Перед повішенням вони заявили катам: „Сьогодні нас вішають, а завтра вас, ми гинемо за Батьківщину...”

Велика кількість полонених помирає від голоду. В таборі на Керосинній дійшло до того, що полонені чекали, поки захолоне труп, а потім починали його їсти...

10 січня 1942 р. біля сінного базару гнали 100 чоловік моряків. Був мороз 37 градусів. Вони йшли по снігу босі в одних трусах, руки у них були сковані назад залізними цепами і на тілі видно було криваві синьці. Вони йшли бадьоро і співали „раскинулось море широко”. Всі ці моряки були розстріляні.

 

Архівна довідка про діяльність з’єднання партизанських загонів ім. М. Хрущова під командуванням Івана Хитриченка (1943 р.) (Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Укладання, коментарі В. Ю. Короля. – К.: Академія, 2001. – С. 361).

Базою організації з’єднання ім. Хрущова був Розважівський партизанський загін, організований 5 березня 1943 р. С. Л. Лишевським. 10-15 липня 1943 р. С. Ковпак призначив командиром з’єднання І. О. Хитриченка і комісаром І. Ф. Чепурного[4]. До складу з’єднання входило 13 загонів: ім. Леніна, Суворова, Котовського, Чорнобильський партизанський загін, Іванківський і Фастівський партизанські загони та інші.

Командир з’єднання — І. О. Хитриченко, 1903 р. народження. В 1941 р. потрапив у полон, втік з нього. Проживав на нелегальному становищі в Києві, підтримував зв’язки з підпільниками, а з лютого 1943 р. — учасник партизанського руху на Київщині.

На початок жовтня 1943 р. з’єднання під командуванням І. Хитриченка нараховувало 244 командири і 2602 бійці. З них — 484 були членами партії, 835 — комсомольцями, 1527 — позапартійними. У з'єднанні бу­ло 1744 українці, 758 росіян, 51 білорус, решта — представники інших національностей.

За час своєї діяльності бійці з’єднання знищили 5166 солдатів і 67 офіцерів ворога, організували, тобто пустили під укіс, 52 ешелони з живою силою і технікою німців, підірвали 27 залізничних мостів, 70 шосейних мостів, 25 заводів, знищили 232 автомашини ворога. Крім того, було розгромлено 43 сільських управи.

 

Із спогадів письменника В. Астата’єва про форсування радянськими військами Дніпра (1943 р.) (Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Укладання, коментарі В. Ю. Короля. – К.: Академія, 2001. – С. 362).

Найстрашнішими виявилися кулемети, легкі в перенесенні, швидкострільні, зі стрічкою в п’ятсот патронів. Вони всі заздалегідь пристріляні й тепер, наче з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів, ріку, в якій кишіло месиво з людей, старі й молоді, свідомі й несвідомі, добровольці й воєнкомами мобілізовані, штрафники й гвардійці, росіяни і неросіяни — всі вони кричали одні й ті самі слова: „Мамо! Божечко! Боже!” і „Караул!”, „Поможіть”... А кулемети сікли і сікли, поливали різнобарвними смертоносними цівками. Хапаючись один за одного, поранені й не зачеплені кулями люди йшли під воду, ріка бурилася пухирями, здригаючись від людських судорог, пінилась червоними бурунами.

 

Статистичні відомості про злочини нацистів на окупованій території СРСР та інших країн щодо радянських громадян (Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Укладання, коментарі В. Ю. Короля. – К.: Академія, 2001. – С. 363).

 

Німецькі імперіалісти керувалися у своїй окупаційній політиці на Сході принципом: „Чим більше загине людей, тим легше буде проводити колонізацію...”

Ця політика приносила диявольські плоди: до початку 1942 р. з 9,9 млн. радянських полонених у живих залишилося за даними чиновника Міністерства праці фашистської Німеччини Е. Мансфельда, 1,1 млн. З 5,75 млн. радянських військовополонених до 1 травня 1944 р. у таборах померло 1,981 млн. осіб, 1,030 млн. було „вбито при спробі втечі” або передано гестапо для „ліквідації”, 280 тис. загинуло в пересильних пунктах і таборах. Таким чином, за вельми неповними даними, близько 3,3 млн. радянських військовополонених до середини 1944 р. було по-звірячому замордовано і вбито у фашистському табірному пеклі. Точних же відомостей про те, скільки радянського цивільного населення загинуло в період фашистської окупації, немає. Але треба думати, що ці жертви обчислюються не одним мільйоном осіб. Якщо до війни на окупованій ворогом радянській території проживало 88 млн. осіб, то після війни це населення скоротилося до 55 млн. осіб, тобто на 33 млн., в тому числі міське з 25 до 10 млн., сільське з 63 до 45 млн. осіб.

Таким був „Генеральний план „Ост” у дії.