Підстави та наслідки визнання договорів недійсними і неукладеними.

Підстави та наслідки визнання договорів недійсними і неукладеними.

 

1. Поняття, функції договору у господарській діяльності

При аналізі господарського зобов'язання необхідно враховувати, що поняття «зобов'язання» є загальноправовим. Його не можна розглядати лише як цивільно-правовий інститут. Ще Покровський і Гірке наполягали на тому, що «поняттю зобов'язання передувало більш широке поняття відповідальності і боргу (Вспиіа)», що підсилення майнового змісту зобов'язання потягнуло відповідні «теоретичні перебільшення». Із сучасних дослідників можна відзначити висновки О.А. Беляневич, яка аргументовано спростовує поширене судження про походження поняття договору із актів регулювання майнових відносин в Давньому Римі, і звертає увагу на більш ранні джерела із міждержавних, податкових і інших відносин. Поняття зобов'язання застосовується сьогодні в різних галузях права: існують господарські, цивільні, податкові, бюджетні, нарешті, міжнародні зобов'язання та ін.

З врахуванням специфіки галузі права, в якій застосовується конструкція зобов'язання, воно обростає специфічними ознаками, модифікується для того, щоб задовольняти тим вимогам, які висувають об'єктивні закони розвитку суспільства і економіки. Разом з тим, суть зобов'язальних відносин, сформульована Ф.К. Савіньї більш ніж 150 років тому, не змінюється: «Зобов'язання полягає в пануванні над іншою особою, але не над всією особою (оскільки це призвело б до знищення особистості), а тільки над окремими її діями, які можуть бути представлені виділеними із свободи цієї особи і підкорені нашій волі». Причому, поняття зобов'язання не можна плутати з поняттям обов'язку. Зобов'язання характеризується активним обов'язком, тобто таким, що існує/в зв'язку з правами іншої сторони. Саме тому зобов'язання називаються правовідносинами, причому відносного характеру, оскільки вони завжди обмежені за кількістю осіб.

У загальному виді зобов'язання можна визначити як відносні правовідносини, в силу яких один із суб'єктів зобов'язаний вчини­ти визначені дії, а інший суб'єкт вправі вимагати від зобов'язаної сторони виконання цих дій.

Найбільш повно інститут зобов'язань опрацьований у цивільному праві. Однак господарські зобов'язання, загальне регулювання яких здійснене в розділі IV ГК України, набули самостійного значення. Положення цивільного законодавства (книга 5 ЦК України) можуть застосовуватися до зобов'язань у сфері господарювання лише в тій частині «горизонтальних» (приватно-господарських) відносин, яка не врегульована нормами ГК, — інакше залишились би нереалізо­ваними приписи ч. 2 ст. 9 ЦК України про закріплення в окремих законах особливостей регулювання господарських відносин. Тому в цій частині цивільно-правове зобов'язання співвідноситься з гос­подарським зобов'язанням як загальне із спеціальним. Відносно ж господарських зобов'язань, які виникають у сфері «вертикальних» (господарсько-управлінських) відносин, то вони виходять за межі цивільно-правових зобов'язань. Тут ГК є основним актом регулю­вання.

Господарським зобов'язанням є зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в т.ч. боржник) зобов'язаний здійснити певні дії господарського або управлінсько-господарського характеру, на користь іншого суб'єкта (наприклад поставити товар, сплатити кошти, ви­конати роботи тощо), або утриматись від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в т.ч. кредитор) має право вима­гати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку(ст. 173 ГК України).

Внутрішньогосподарські зобов'язання — господарські правовідносини, пов'язані з рухом майна і такі, що виникають між конкретними підрозділами підприємства в процесі внутрішньовиробничого кооперування, організованого на госпрозрахункових засадах.

Не дивлячись на те, що подібна класифікація отримала визнання в науці господарського права ще в 1970 р., вона майже в незмінному виді знайшла відображення в ГК України, що підкреслює її концептуальну вірність. Зокрема, ч. 2 ст. 173 ГК основними видами господарських зобов'язань називає майново-господарські і організаційно-господарські зобов'язання. Перед характеристикою цих основних видів господарських зобов'язань слід класифікувати господарські зобов'язання за іншими критеріями.

Так, за підставами виникнення їх поділяють на договірні зобов'язання, що виникають із договорів, та позадоговірні зобов'язання, що виникають із спричинення шкоди, безпідставного набуття (збереження) майна і із інших позадоговірних юридичних фактів.

За співвідношенням прав і обов'язків господарські зобов'язання поділяються на:

а) односторонні зобов'язання, що передбачають наявність у однієї із сторін тільки прав, а у іншої (зобов'язаної) сторони — тільки обов'язків. Наприклад, зобов'язання із бепідставного набуття (збереження) майна;

б) взаємні зобов'язання, що передбачають наявність у контр-агентів взаємних прав та обов'язків (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки).

Залежно від конкретизації предмета виконання договору зобов'язання можуть бути однооб'єктними и альтернативними:

В однооб'єктних зобов'язаннях предмет договору є чітко визначеним і не підлягає заміні. Наприклад, за договором підряду на капітальне будівництво генеральний підрядник не може замість капітальної будівлі надати замовнику будівельні матеріали на ту ж суму.

В альтернативних зобов'язаннях боржник має право вибору із декількох дій, передбачених законом або договором. Зокрема, в договорах, що укладаються сільгоспвиробниками, їм надається вибір: провести розрахунок у грошовій формі або частиною врожаю.

За характером взаємозв'язку зобов'язань розрізняють:

а) головні — самостійні зобов'язання, які не залежать від виникнення або припинення інших зобов'язань;

б) акцесорні (додаткові) — супроводжують головні зобов'язання частіше за все у виді забезпечувальних заходів (порука, гарантія, неустойка, інші способи забезпечення виконання зобов'язань), тому автоматично припиняються з припиненням головних зобов'язань.

За сукупністю прав і обов'язків суб'єктів зобов'язання можна виділити прості зобов'язання, в яких сторони пов'язані одним правом і одним обов'язком, і складні, в яких суб'єкти наділені двома і більше правами і обов'язками.

За суб'єктним складом розрізняють двосторонні і багатосторонні зобов'язання. У двосторонньому господарському зобов'язанні беруть участь дві осоои. Однак такий суб'єктний склад не завжди задовольняє складним і багатогранним господарським відносинам. Часто в одному зобов'язанні беруть участь декілька кредиторів та боржників. В цьому випадку говорять про зобов'язання з множинністю осіб (багатостороннє зобов'язання). Подібна ситуація можлива, наприклад, в угоді про заміну сторони в зобов'язанні.

Господарське зобов'язання - це врегульоване правом господарське відношення, в силу якого одна сторона уповноважена вимагати від іншої сторони здійснення господарських функцій - передачі майна, виконання робіт, надання послуг, а друга сторона зобов'язана виконати вимоги щодо предмета зобов'язання і має право вимагати за це винагороди.

Об'єкт зобов'язань - це те, на що спрямовані права і обов'язки суб'єктів. Так кредитор вправі вимагати від боржника вчинення певних дій. Боржник же зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послуги.

За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу майна у власність (господарське відання, оперативне управління), на передачу майна у строкове оплатне користування, на виконання робіт, на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.

Відповідно до ч. 1 ст. 180 ГК зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань. При цьому закон розрізняє два види умов: а) умови, погоджені сторонами; б) умови, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Порядок укладення договору

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода.

Так, згідно з ч. З ст. 180 ГК при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Отже, предмет, ціна і строк дії договору визнані законом як істотні умови будь-якого господарського договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у ст. 15 ГК, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг (ч. 4 ст. 180 ГК).

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч.5ст. 180 ГК).

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору визнається час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Укладання господарського договору - це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

 

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

 

У ГК вперше в нормативному порядку узагальнено і сформульовано загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання.

 

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

 

а) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

 

б) примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

 

в) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

 

г) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

 

Як встановлено ч. 7 ст. 179 ГК, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

 

Встановлюючи правила укладання господарських договорів, ГК виділяє загальний для всіх видів договорів порядок їх укладання (ст. 181 ГК) і особливості укладання господарських договорів залежно від їх виду, підстав, місця укладання тощо (статті 182-187 ГК).

 

Порядок (процедура) укладання господарського договору поділяється на ряд стадій, на кожній з яких відповідна сторона має вчинити певні дії, встановлені законом.

1-ша стадія - надсилання пропозиції укласти договір (оферта). Згідно з ч. 1 ст. 641 ЦК пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору, відтак проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін (ч. 2 ст. 181 ГК). ГК не випадково зазначає саме на проект договору, оскільки згідно з ч. 2 ст. 641 ЦК реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Га стадія - прийняття пропозиції укласти договір (акцепт). Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК (вчиняє підпис і скріплює його печаткою) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцяти-денний строк після одержання договору.

 

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК. а саме ч. 2 ст. 642 ЦК, згідно з якою, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія е прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

 

 

Підстави та наслідки визнання договорів недійсними і неукладеними.

 

1. Поняття, функції договору у господарській діяльності

При аналізі господарського зобов'язання необхідно враховувати, що поняття «зобов'язання» є загальноправовим. Його не можна розглядати лише як цивільно-правовий інститут. Ще Покровський і Гірке наполягали на тому, що «поняттю зобов'язання передувало більш широке поняття відповідальності і боргу (Вспиіа)», що підсилення майнового змісту зобов'язання потягнуло відповідні «теоретичні перебільшення». Із сучасних дослідників можна відзначити висновки О.А. Беляневич, яка аргументовано спростовує поширене судження про походження поняття договору із актів регулювання майнових відносин в Давньому Римі, і звертає увагу на більш ранні джерела із міждержавних, податкових і інших відносин. Поняття зобов'язання застосовується сьогодні в різних галузях права: існують господарські, цивільні, податкові, бюджетні, нарешті, міжнародні зобов'язання та ін.

З врахуванням специфіки галузі права, в якій застосовується конструкція зобов'язання, воно обростає специфічними ознаками, модифікується для того, щоб задовольняти тим вимогам, які висувають об'єктивні закони розвитку суспільства і економіки. Разом з тим, суть зобов'язальних відносин, сформульована Ф.К. Савіньї більш ніж 150 років тому, не змінюється: «Зобов'язання полягає в пануванні над іншою особою, але не над всією особою (оскільки це призвело б до знищення особистості), а тільки над окремими її діями, які можуть бути представлені виділеними із свободи цієї особи і підкорені нашій волі». Причому, поняття зобов'язання не можна плутати з поняттям обов'язку. Зобов'язання характеризується активним обов'язком, тобто таким, що існує/в зв'язку з правами іншої сторони. Саме тому зобов'язання називаються правовідносинами, причому відносного характеру, оскільки вони завжди обмежені за кількістю осіб.

У загальному виді зобов'язання можна визначити як відносні правовідносини, в силу яких один із суб'єктів зобов'язаний вчини­ти визначені дії, а інший суб'єкт вправі вимагати від зобов'язаної сторони виконання цих дій.

Найбільш повно інститут зобов'язань опрацьований у цивільному праві. Однак господарські зобов'язання, загальне регулювання яких здійснене в розділі IV ГК України, набули самостійного значення. Положення цивільного законодавства (книга 5 ЦК України) можуть застосовуватися до зобов'язань у сфері господарювання лише в тій частині «горизонтальних» (приватно-господарських) відносин, яка не врегульована нормами ГК, — інакше залишились би нереалізо­ваними приписи ч. 2 ст. 9 ЦК України про закріплення в окремих законах особливостей регулювання господарських відносин. Тому в цій частині цивільно-правове зобов'язання співвідноситься з гос­подарським зобов'язанням як загальне із спеціальним. Відносно ж господарських зобов'язань, які виникають у сфері «вертикальних» (господарсько-управлінських) відносин, то вони виходять за межі цивільно-правових зобов'язань. Тут ГК є основним актом регулю­вання.

Господарським зобов'язанням є зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в т.ч. боржник) зобов'язаний здійснити певні дії господарського або управлінсько-господарського характеру, на користь іншого суб'єкта (наприклад поставити товар, сплатити кошти, ви­конати роботи тощо), або утриматись від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в т.ч. кредитор) має право вима­гати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку(ст. 173 ГК України).