Українська культура другої половини XIX - початку XX ст.

Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.
У другій половини XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об´єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет.
Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p.).
В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 pp. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, "фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там же, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ´яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в "Основі" М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Він відзначав в українцях "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".
У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.
Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об´єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.
Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою. Один з перших дослідників української культури І. Огієнко писав: "Українську інтелігенцію відірвали од народу і заборонили промовляти до нього рідною мовою".
Громадівський рух в Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. Разом зі старими членами в громадівські організації приходить молодь, переважно студентська. Ідеї, що зародилися серед молодших членів "Київської Громади", найбільше відбилися в працях М. Драгоманова, який розглядав національно-визвольний рух як головний фактор відновлення української державності. Він проголошував права людини і громадянина як необхідну умову особистої єдності і розвитку; самоврядування - як основу руху до соціальної справедливості; політичну свободу - як засіб повернення української нації до родини націй культурних. Його погляди стосувалися питань державотворення. Але, на відміну від представників російської інтелігенції, які прагнули радикальних змін в імперії, українська духовна еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху розбудови нової України.
У другій половині XIX ст. активізується процес консолідації інтелектуальної еліти східно- і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення. Тому звідси й починається український П´ємонт (рух за об´єднання нації - політичне, духовне, державне).
Справі культурно-національного відродження сприяло заснування 1868 р. у Львові громадського товариства "Просвіта" начолі з А. Вахняниним. Дуже скоро в містах і містечках Галичини з´явились його філії, що об´єднували прогресивну інтелігенцію не тільки цього регіону, а й Буковини, а згодом і Східної України. У роботі "Просвіти" брали участь В. Барвінський, Ю. Федькович, І. Франко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Л. Українка та ін. Головним завданням "Просвіти" було поширення освіти серед народу, підвищення його загальнокультурного рівня та сприяння формуванню національної свідомості. Для цього в 77 її філіях було засновано близько трьох тисяч читалень та бібліотек, здійснювалися театралізовані вистави тощо.
Вінцем об´єднання національної духовної еліти стала спільна робота інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х pp. XIX ст. Спочатку ця робота проходила під егідою Північно-Західного відділі Російського географічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з´їзди, видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались українські літературні твори. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком.

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) - науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Фінансовою основою для створення послужили двадцять тисяч австрійських крон, пожертвуваних Є. Милорадович. Фундаторами товариства також виступили О. Кониський, Д. Пильчиків, М. Жученко, С. Качала. Метою товариства було “вспомагати розвою руської (малоруської) словесності”. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу “Правда” та “Дослідження у галузі руської мови” (1880, нім. мовою) О. Огоновського. З 1885 товариство перебрало видання журналу “Зоря” (виходив до 1898), який став всеукраїнським літературним органом і поширювався (після заборони 1894 -мнелегально) у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1880-х рр. у середовищі Київської громади (серед т. зв. австрофілів на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським) визріла ідея перетворення товариства у виключно наукову установу. У Галичині цю ідею підтримала група народовців (“новоерівців”) на чолі з О. Барвінським, яка задля досягнення культурно-просвітних цілей ішла на компроміс з польськими та австрійськими урядовими колами. Відповідно до цього плану, у 1892 товариство перейменовано у НТШ. Головним завданням реорганізованого товариства було “плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам'ятки старинності і предмети наукові України-Руси”. Утворено три секції - історично-філософську, філологічну, математично-природознавчо-лікарську. Секції формували комісії. Розпочалась організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 почав виходити головний друкований орган товариства - “Записки НТШ” (ред. І тому Ю. Целевич, ІІ-IV т. О. Барвінський). Першими головами товариства були Ю. Целевич (1892-93) і О. Барвінський (1893-97).

17. СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ (1900—1917 рр.)
* Розвиток промисловості. Утворення монополій • Зростання робітничого класу. Становище пролетаріату • Зрушення в сільському господарстві. Столипінська аграрна реформа
Розвиток промисловості. Утворення монополій. Україна на початку XX ст. являла собою один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросийського значення, як Донецький вугільно-металургійний. Кри- ворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток промисловості в Росії й на Україні у цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки країни.
Україна займала друге (після Центрально-промислового району) місце в промисловому виробництві Росії. Тут було сконцентровано 20,9 % промислових підприємств країни, які виготовляли 20,7 % промислової продукції, її вартість становила 14,5 % загальної вартості всієї продукції.
В окремих районах України розвиток продуктивних сил і розвиток капіталізму відбувався набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками кріпосництва центрі. Це передусім торкалось гірничої, металургійної, кам'яновугільної та цукрової промисловості.
Водночас стан економіки України характеризувався нерівномірним розвитком її окремих регіонів. Так, на Лівобережжі більш всього збереглися залишки кріпацтва, особливо низьким був рівень заробітної плати. В південно-західних сільськогосподарських районах переважав дрібнобуржуазний уклад. Найбільш високим рівнем розвитку капіталізму виділявся Південь України. Таким чином, її становище в економічній системі Російської імперії було досить своєрідним. З одного боку, тут відносно швидкими темпами розвивалися капіталістичне сільське господарство і промисловість, а з іншого - розвиток продуктивних сил і культури гальмувався тяжким соціально- політичним і національним гнітом.
Протягом першого десятиріччя XX ст. Україна піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. В загальному обсягу продукції її народного господарства частка промисловості складала понад 48 % (загалом у Росії - 40 %). Отже, Україна перетворилася па країну із середнім рівнем розвитку капіталізму.
Незважаючи на циклічність розвитку промисловості, внаслідок припливу іноземного капіталу, зростання замовлень казни темпи росту капіталістичної індустрії в Росії і на Україні були досить високими. Починаючи з 1910 р. промислове піднесення охопило всі галузі фабрично-заводської промисловості. Особливо швидкими темпами розвивалася важка індустрія Донецько-придніпровського району, зокрема чорна металургія. Збільшився видобуток руди і вугілля.
У 1913 р. із загального видобутку залізної руди в країні (582 млн пудів) Південь дав 420 млн пудів, тобто 72,3 %. В цьому ж роді в Донецькому басейні було видобуто 1,5 млрд пудів вугілля, або 78 % загальноросійського вуглевидобутку. Донбас був єдиним районом виробництва коксу. В 1913 р. на Україні діяв 21 металургійний завод, де вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. В цей же період у регіоні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств, які виготовляли валової продукції на 239 млн крб., що складало 20,2 % всієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії. Тут випускалося понад 50 % сільськогосподарських машин і 40 % паровозів, цукрові заводи краю забезпечували понад 81 % загальноросійського виробництва цукру (108 млн пудів у 1913 р.).

18. 1. Історичні передумови, хід і наслідки революції 1905-1907 рр.

Початком революційної бурі стали події 1905 р. в Петербурзі, В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім'ями йшли до Зимового Палацу з метою передати цареві петицію про свої нужди. Страшна звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликавши глибоке обурення трудящих.

З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули велику агітаційно-пропагандистську роботу в масах – проводили нелегальні сходки, масовки, збори, закликали робітників до організації демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку. Під впливом масової агітації і звісток про події "кривавої різні” робітничий клас України активно включився у загальноросійський революційний рух. Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники різних заводів і підприємств. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму. У лютому – березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу. В деяких місцях Донбасу відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами. Всього протягом перших трьох місяців революції на Україні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик і майстерень. Слідом за робітничим класом виступило й селянство. Перший великий селянський виступ по Україні мав місце на Чернігівщині. В ніч на 22 лютого селяни Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток цукрозаводника-мільйонера Терещенка на хуторі Михайлівському. Далі селянський рух поширився на інші губернії. Всього протягом січня – березня в Україні відбулося близько 140 селянських виступів. Революційна хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція наростала з кожним днем, набуваючи всенародний характер. В умовах невпинного наростання масової боротьби трудящих, перед політичною партією пролетаріату постало невідкладне питання про вироблення своєї стратегії і тактики, які відповідали б новій обстановці і могли забезпечити успішний розвиток та перемогу революції. Це завдання виконав ІІІ з'їзд РСДРП, що відбувся у Лондоні в квітні 1905 р. В роботі з'їзду брали участь делегати від п'яти партійних організацій України: Одеської, Харківської, Катеринославської, Миколаївської й Поліської. З'їзд і конференція обговорювали одні й ті ж питання стратегії і тактики, але прийняли по них зовсім протилежні рішення, які засвідчили корінні розходження між більшовиками і меншовиками в оцінці характеру, рушійних сил і перспектив революції. Керуючись рішенням ІІІ з'їзду РСДРП, більшовики повели боротьбу за загальний розвиток революції. У багатьох містах проводилися масовки, робітничі збори, присвячені підготовці до свята 1 Травня. В результаті першотравневі політичні страйки і демонстрації відбулися в Києві, Одесі, Луганську та в інших містах. У Харкові, Катеринославі, Миколаєві демонстрації робітників закінчилися сутичками з військовими і поліцією. І хоча першотравневі виступи не набули загального характеру, вони справили велике враження на робітників. Після першотравневих страйків революційний рух почав наростати. У червні під керівництвом більшовиків у багатьох містах були проведені загальні політичні страйки. Під впливом революційних виступів робітничого класу посилилися селянські заворушення. Більшовики розгорнули агітаційну роботу серед селян, розповсюджували листівки, твори Маркса, Енгельса, Леніна, зокрема його брошуру "До сільської бідноти”, в якій викладались програмні вимоги партії з аграрного питання. Царські власті всіляко переслідували агітаторів, які поширювали революційну літературу, арештовували їх, але ніякі репресії вже не могли стримати хвилю народного гніву.