Внутрішня і зовнішня політика Німеччини на початку XX ст.

Наприкінці ХІХ ст. після вступу на престол кайзера Вільгельма ІІ зовнішня політика Німеччини різко активізується, змінюється її спрямованість. Бурхливий розвиток промисловості, яка переросла можливості внутрішнього ринку, змушував правлячі кола країни підтримувати німецьку торговельну експансію в Європі, шукати «нових незалежних місць» для збуту товарів. Ставши на шлях колоніальних загарбань пізніше за інші країни, Німеччина значно поступалася їм у розмірах захоплених територій. Німецькі колонії були в дванадцять разів менші за англійські, а до того ж бідні на сировинні ресурси. Імперське керівництво гостро потерпало від такої «несправедливості» і, активізуючи колоніальну політику, уперше порушило питання про переділ уже поділеного європейськими країнами світу. «Минули вже ті часи, – заявляв у рейхстазі майбутній канцлер Бернгард фон Бюлов, – коли інші народи ділили між собою землі і води... Ми вимагаємо і для себе місця під сонцем».

Перехід Німеччини до «світової політики» відбився в її претензіях на панування в Європі, бажанні закріпитися на Близькому, Середньому і Далекому Сході, прагненні до переділу сфер впливу в Африці. Головним напрямком німецької експансії став Близький Схід. У 1899 р. кайзер домігся від турецького султана згоди на будівництво трансконтинентальної залізниці, яка мала з’єднати Берлін і Багдад, після чого розпочалося активне проникнення німецького капіталу на Балкани, до Анатолії і Месопотамії.

Просування німців на Схід і неприховані територіальні претензії Німеччини призвели до різкого загострення її відносин з найбільшою колоніальною державою світу – Англією. До початку XX ст. англо-німецькі суперечності стають головними в системі міжнародних відносин.

Економічне, політичне і колоніальне суперництво двох країн доповнилося гонкою військово-морських озброєнь. Розгорнувши в 1898 р. будівництво потужного військового флоту, Німеччина кинула виклик «володарці морів», загрожуючи її посередницькій торгівлі та зв’язкам з колоніями. Плекаючи загарбницькі плани і готуючись до війни за переділ світу, правлячі кола імперії вжили заходів для консолідації своїх сил напередодні майбутньої сутички. Ініціатором «політики згуртування» двох найвпливовіших сил суспільства – юнкерів і великої буржуазії – виступили військові, магнати важкої індустрії, а практично її втілив у життя новий канцлер Б. фон Бюлов (1900–1909).

Державна підтримка промисловців і зниження в інтересах експортерів увізних мит у 90-ті роки ХІХ ст. викликали сильне незадоволення земле власників – юнкерів, тому що ринок країни було знову відкрито для дешевої російської пшениці. Намагаючись заручитися підтримкою юнкерів, фон Бюлов провів у 1902 р. через рейхстаг новий митний тариф, який майже вдвічі підвищив мита на ввезене зерно. Після запровадження тарифу в 1904 р. чистий прибуток поміщиків тільки за рік склав 1,5 млрд марок.

У 1906 р. Німеччина пережила сильну урядову кризу, пов’язану з появою в пресі інформації про звірства німецьких колонізаторів у Південно-Західній Африці. Обурення громадськості підтримали преса та парламентська опозиція, і рейхстаг відхилив затвердження асигнувань на придушення повсталих африканських племен гереро і готтентотів. Однак на виборах 1907 р., роздувши націоналістичну пропаганду, фон Бюлов спромігся згуртувати в єдиний блок консервативні і ліберальні партії країни та забезпечити своїм прихильникам більшість депутатських мандатів. Голосами цього «бюловського» блоку було виділено кошти на завершення колоніальної війни, нові асигнування на будівництво флоту.

У 1908 р. рейхстаг прийняв закон «Про молодь і збори», який забороняв молодим людям до 18 років брати участь у політичній діяльності. У 1909 р. фон Бюлова на посту рейхсканцлера замінив Т. фон Бетман-Гольвег, який раніше очолював Міністерство внутрішніх справ Пруссії. Спираючись на «чорно-блакитний» блок прусських консерваторів і клерикалів, канцлер цілком підтримував курс Вільгельма II на підготовку війни і перешкоджав будь-яким спробам реформ у країні.

За п’ять років перед війною (1909–1914) військові витрати Німеччини збільшилися на 33 % і становили половину всього державного бюджету.

У 1913 р. її армія нараховувала 666 тис. чол. Завдяки зусиллям Вільгельма II імперський флот став другим за чисельністю після британського. На початок 1914 р. Німеччина мала 232 нових військових кораблі. Одночасно велася активна пропагандистська підготовка до війни, у країні діяли численні флотські і військові союзи, колоніальні товариства, «Пангерманський союз» та ін.