Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

1. Представництво у цивільному процесі— це правовідношення, в силу якого представник здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах особи, яка бере участь у справі, з метою захисту її прав.

Представників в процесі можуть мати: сторони, треті особи (з самостійними вимогами чи без таких), особи, які відповідно до закону захищають права чи інтереси інших осіб.

Процесуальний інститут представництва є відносно самостійним щодо представництва, яке є в цивільному праві. Процесуальне представництво, зокрема, відрізняється наступним:

а) процесуальне представництво здійснюється в межах цивільної справи, що розглядається судом;

б) метою процесуального представництва є надання особі, яка бере участь у справі, допомоги у захисті прав та інтересів та реалізації її процесуальних прав;

в) допускається так зване “подвійне представництво”, коли, наприклад, законний представник доручає ведення справи договірно­му;

г) в процесі поряд із представником може брати участь, а іноді повинен довіритель (у справах щодо усиновлення – ст.223 Сімейного кодексу України);

д) повноваження представника визначають­ся процесуальним законом, але можуть бути обмежені довіреністю.

Тобто цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного функціями і змістом правовідносин, підставами їх виникнення.

2. ЦПК України відносить представника до числа осіб, що беруть участь у справі, і цим підтверджує, що він наділений юридичною заінтересованістю і є само­стійною процесуальною фігурою.

3. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Процесуальний представник не заступає сторону у ци­вільному судочинстві (за винятком законних представни­ків — батьків, опікунів, піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інте­ресів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управ­ління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати у цій справі представника.

Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їхніми батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальни­ками не позбавляє таких громадян права мати субпредставника (договірного представника), оскільки вони самі є законними представниками зазначе­них осіб (ч. 5 ст. 39 ЦПК України).

3. Частина 3 коментованої статті передбачає, що юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у процесі у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням.

Представляти інтереси юридичних осіб у цивільному процесі можуть також і представники.

Слід зазначити, що повноваження керівників організацій, підприємств, установ, котрі виступають як одноособові органи юридичної особи, стверджуються документами, що посвідчують їх службове становище, і обов’язково повинні бути представленні до суду, оскільки є підставою для допуску їх до участі у процесі.

Стаття 92 ЦК у частині 1 зазначає, що юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Тому набувати цивільних процесуальних прав та обов”язків вони можуть також через свої органи. Дане правило свідчить про те, що органи юридичних осіб не є судовими представниками, здійснювані ними дії є діями самої юридичної особи, оскільки орган юридичної особи і сама юридична особа становлять єдиний суб”єкт права.

4. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад при представництві держави у Європейському Суді з прав людини участь у справі приймає Міністерство юстиції України.

 

 

2. Види представництва:

За ступенем обов’язковості представництво в цивільному процесі можна умовно поділити на два види:

1. обов’язкове – виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акту;

2. факультативне – виникає на підставі цивільно-правової угоди.

За підставами виникнення розрізняють законне та договірне представництво:

1. договірне – підставою його виникнення є волевиявлення сторін, при якому представника і особу, чиї інтереси він представляє, пов'язує договір доручення або трудовий договір (таке представництво здійснюється адвокатами, юрисконсультами по справах своїх організацій тощо);

2. законне представництво – підстави його виникнення передбачені законом (наприклад, ст. 172 СК передбачає, що повнолітні мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники).

За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представництво, його можна поділити на такі види:

1. представництво фізичних осіб – підставою такого представництво є закон або цивільно-правова угода;

2. представництво юридичних осіб – таке представництво базується, як правило на трудовій угоді.