ТОП 10:

Волинь за правління Любарта.



Волинь за правління Любарта.

Любарт Ґедиміновіч (? - 1385) — син великого князя литовського Ґедиміна. Прийняв православну віру й одружився з дочкою галицкого і володимиро-волинського князя Андрія Юрійовича Ганною-Бучою. Завдяки цьому династичному шлюбу по смерті братів Андрія та Лева Юрійовичів одержав Східну Волинь із Луцьком як зять померлого, і переселився в ці землі.

Після смерті Юрія ІІ Болеслава Любарт став першим претендентом на Галицьке князівство. (Він був дядьком Болеслава за жіночою лінією.) Але, як уже говорилося, польський король Казимир III Великий негайно зайняв Перемишльськую землю, а потім оволодів і Львовом.

Із цього моменту в Любарта Ґедиміновича зав’язалася майже сорокорічна суперечка з Казимиром за спадщину галицько-волинських князів. Боротьба велася з перемінним успіхом. За «Вічним миром» 1366 р. Любартові залишався лише Луцьк. Решту земель Волині отримав Олександр Коріятович як намісник польського короля.

Але Любарт не змирився. Скориставшись смертю Казимира та присутністю на його похороні Олександра Коріятовича, він легко захопив Володимир і зруйнував польський замок. У 1382 р. після запеклої боротьби Любарт повернув собі й Галичину. Але вже після смерті Любарта Галичину знову здобули поляки.

Незважаючи на тяжкі війни й великі невдачі, доба Любарта мала особливе значення для Волині. Він разом із Кейстутом був найміцнішим із литовських удільних князів, і вони вдвох були постійними радниками Ольґерда. «Любарт,— писав М. Грушевський,— зберіг для Волині виняткове становище: вона була “зовсім осібним світом”, не схожим на Велике князівство Литовське». Любарт дбав про розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, зводив церкви, побудував місто Любар. А найголовніше — за його князювання Волинь залишалася руською (українською) землею за суттю.

Висновки

Після того як у Галицько-Волинському князівстві перервалася династія Романовичів, воно почало швидко занепадати. Головними причинами цього були боярське свавілля й агресія сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви. Отруєння Юрія ІІ Болеслава не дало утвердитися новій династії. Зі смертю князя між Польщею, Угорщиною та Литвою розгорілася запекла боротьба за галицько-волинську спадщину. Зрештою Галичину загарбала Польща, а Волинь — Литва. У складі Литви Волинь під владою князя Любарта зберігала свій руський (український) характер, у той час як у Галичині він нещадно нищився.

1325-1385 рр.— правління Любарта Ґедиміновича на Волині.

1340-1344 рр.— правління боярина Дмитра Дядька в Галичині.

1349 р.- захоплення Галичини польським королем Казимиром ІІІ.

1366 р.- «Вічний мир» між Литвою й Польщею. Поділ галицько-волинської спадщини між двома державами: Галичина — Польщі, Волинь — Литві

1372-1378, 1385-1387 рр.— правління Владислава Опольського в Галичині.

1385 р.- Кревська унія.

1387 р.- Остаточне встановлення польської влади в Галичині.

Литовсько-Руська держава

Вітовт

Проте Кревською унією були невдоволені деякі литовські князі, на чолі яких став Вітовт. Вони виступили за збереження самостійності Литви. Їхня збройна боротьба змусила Яґайла в 1392 р. визнати Вітовта намісником Литви, і він фактично став литовським князем. Кревська унія була скасована.

Але київський князь Володимир, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріятович відмовилися визнати владу Вітовта. Спалахнула збройна боротьба, під час якої Вітовт розпочав ліквідацію удільних князівств. До кінця 90-х рр. ХІV ст. всі найбільші удільні князівства були ліквідовані. Князі були замінені на намісників Вітовта. Завдяки таким діям Вітовт сприяв централізації і зміцненню незалежності Великого князівства Литовського.

Владу Вітовта підтримувала українська знать, що була проти покатоличення і бачила в ньому того правителя, який може протистояти зазіханням Москви і нападам монголо-татар.

Проте планам Вітовта з перетворення Великого князівства Литовського на самостійну могутню державу не судилося здійснитися. Улітку 1399 р. в битві на річці Ворскла він зазнав цілковитої поразки від татар і був змушений шукати порозуміння з Яґайлом. Ця битва мала ще один трагічний наслідок для українських земель: під час неї полягло понад 500 нащадків Рюриковичів, що значно послабило українську знать.

 

18 січня 1401 р. у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Усі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти під владу польського короля. Ця унія зумовила появу нового противника зближення Литви та Польщі — молодшого брата Яґайла Свидриґайла Ольґердовича, який фактично втрачав права наслідувати великокняжий престол.

 

Уклавши Віленську унію, Вітовт із новим завзяттям узявся за зміцнення свого князівства. Він досяг успіху у війні з Москвою, приєднавши до себе частину її володінь. У Новгороді Вітовт привів до влади своїх прихильників, а Рязанське і Тверське князівства визнали свою васальну залежність від нього. Упорядкувавши таким чином свої східні кордони, Вітовт разом із Польщею взяв активну участь в боротьбі з Тевтонським орденом, яка завершилася Ґрюнвальдською битвою (1410 р.).

 

Після перемоги над Тевтонським орденом, що став васалом Польщі, знову з’явилися сподівання на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розклад сил був закріплений Городельською унією 1413 р. Ця унія визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. Також унія підтверджувала привілейоване становище католиків: тільки вони могли обіймати вищі посади в державі. Ці пункти унії викликали обурення православної знаті й спричинили внутрішній конфлікт у Литві, що вибухнув уже після смерті Вітовта.

 

Нові перемоги дали можливість Вітовту надалі розширювати межі своєї держави. Домовившись із володарем Золотої Орди Тохтамишем, він розпочав освоєння чорноморського узбережжя між Дніпром і Дністром. Починають зводитися фортеці в Хаджибеї (зараз Одеса), Каравулі, Білгороді (Акерман, зараз Білгород-Дністровський), Чорногороді, Дашеві (зараз Очаків). Він також сприяє утворенню незалежного Кримського ханства.

Щоб усунути будь-який вплив Москви у своїх володіннях, Вітовт намагався домогтися незалежності православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. було створено окрему київську митрополію на чолі з Григорієм Цимблаком. Також у церковній політиці Вітовт домагався укладення унії між католиками і православними на основі збереження останньою всіх обрядів і традицій. Проте довести цю справу до кінця Вітовт не зміг.

Могутність Вітовта спонукала європейських володарів до укладення союзу з ним. У 1429 р. імператор Священної Римської імперії запропонував коронувати Вітовта, що було підтримано й іншими європейськими правителями. Коронація була призначена на 8 вересня 1430 р.

 

«Велике князівство Руське». Вількомирська битва та її наслідки.

По смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидриґайла Ольґердовича (1430-1432 рр.).

Ці дії поставили під загрозу подальше існування польсько-литовської унії. Польща відразу розпочала війну. Її військо вдерлося на Волинь і Поділля, однак запеклий опір населення, а також союз, укладений Свидриґайлом із Тевтонським орденом і гуситами, завадили полякам оволодіти цими землями. Проте утриматися при владі Свидриґайло не зміг.

Литовська католицька знать, що боялася втратити свої привілеї, учинила заколот і посадила на великокняжий престол брата Вітовта Сиґізмунда Кейстутовича. Свидриґайло ледь урятувався втечею. Сиґізмунд відразу відновив Віленську унію 1401 р., але поширити владу на все Велике князівство Литовське не зміг.

Берестейщина, Підляшшя, Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля визнали своїм володарем Свидриґайла й об’єдналися у «Велике князівство Руське».

Спираючись на підтримку цих земель, Свидриґайло розпочав успішний наступ проти Сиґізмунда. Занепокоєні таким розвитком подій, Сиґізмунд і Яґайло внесли деякі корективи до угоди про унію. У 1432 і 1434 рр. були видані акти, які зрівнювали в правах католицьку і православну знать. Але православним надалі заборонялося обіймати найвищі посади в державі. Ці поступки дещо зменшили кількість прихильників Свидриґайла, який і без того своєю непослідовністю, схильністю до інтриг, безпринципністю, надмірною підозрілістю й жорстокістю відштовхував від себе значну кількість противників Сиґізмунда.

Серед фактів, які підтверджують негативні риси Свидриґайла, красномовними є такі. Так, Свидриґайло заарештував князя Федька Несвітського, який удало вів боротьбу з поляками на Поділлі, підозрюючи його в зазіханнях на князівську владу.

Найбільше підірвало авторитет Свидриґайла серед православної знаті спалення ним православного митрополита Герасима, якого підозрювали у зв’язках із Москвою.

Вирішальною в боротьбі за великокняжий престол стала битва, що сталася 1 вересня 1435 р. на річці Швянті неподалік від міста Вількомир (зараз місто Укмерге в Литві). У цій битві Свидриґайло та його прихильники зазнали цілковитої поразки, й ідея створення незалежного «Великого князівства Руського» так і не була втілена в життя.

До кінця 1438 р. Сиґізмунд оволодів усією територією Великого князівства Литовського.

Сиґізмунд виявився мудрим політиком. Він не став переслідувати своїх противників, зберіг життя Свидриґайлові.

Здобувши перемогу завдяки Польщі, Сиґізмунда незабаром стала обтяжувати її зверхність, і він розпочинає політику, спрямовану на зміцнення незалежності Великого князівства Литовського.

У своїй політиці Сиґізмунд спирався на дрібних землевласників, рицарів, а не на удільних князів, владу яких він обмежував. Це викликало змову серед українських і білоруських князів, які вбили Сиґізмунда. Провідну роль у цій змові відігравали волинські князі Іван та Олександр Чорторийські, проте їхня спроба повернути на великокняжий престол Свидриґайла не мала успіху, оскільки той уже не мав ніякого авторитету серед населення.

Новим великим князем литовська знать обрала молодшого сина Яґайла — Казимира, проте реальна влада зосередилася в руках литовської знаті на чолі з Яном Гаштольдом. У відповідь на українських землях спалахнуло повстання, яке вдалося приборкати завдяки поступкам православній знаті.

Проголошення великим князем Казимира, а не правлячого польського короля Владислава ІІІ означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Хоча в 1447 р. Казимир став польським королем після загибелі Владислава ІІІ у битві з турками під Варною, Велике князівство Литовське зберегло свою незалежність. Крім того, прийнятий у тому ж році «Віленський привілей» надавав додаткові права католицькій і православній знаті. Зокрема, як і англійська Хартія вольностей 1215 р., він гарантував недоторканність особи від арешту й ув’язнення без вироку суду.

 

Волинь за правління Любарта.

Любарт Ґедиміновіч (? - 1385) — син великого князя литовського Ґедиміна. Прийняв православну віру й одружився з дочкою галицкого і володимиро-волинського князя Андрія Юрійовича Ганною-Бучою. Завдяки цьому династичному шлюбу по смерті братів Андрія та Лева Юрійовичів одержав Східну Волинь із Луцьком як зять померлого, і переселився в ці землі.

Після смерті Юрія ІІ Болеслава Любарт став першим претендентом на Галицьке князівство. (Він був дядьком Болеслава за жіночою лінією.) Але, як уже говорилося, польський король Казимир III Великий негайно зайняв Перемишльськую землю, а потім оволодів і Львовом.

Із цього моменту в Любарта Ґедиміновича зав’язалася майже сорокорічна суперечка з Казимиром за спадщину галицько-волинських князів. Боротьба велася з перемінним успіхом. За «Вічним миром» 1366 р. Любартові залишався лише Луцьк. Решту земель Волині отримав Олександр Коріятович як намісник польського короля.

Але Любарт не змирився. Скориставшись смертю Казимира та присутністю на його похороні Олександра Коріятовича, він легко захопив Володимир і зруйнував польський замок. У 1382 р. після запеклої боротьби Любарт повернув собі й Галичину. Але вже після смерті Любарта Галичину знову здобули поляки.

Незважаючи на тяжкі війни й великі невдачі, доба Любарта мала особливе значення для Волині. Він разом із Кейстутом був найміцнішим із литовських удільних князів, і вони вдвох були постійними радниками Ольґерда. «Любарт,— писав М. Грушевський,— зберіг для Волині виняткове становище: вона була “зовсім осібним світом”, не схожим на Велике князівство Литовське». Любарт дбав про розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, зводив церкви, побудував місто Любар. А найголовніше — за його князювання Волинь залишалася руською (українською) землею за суттю.

Висновки

Після того як у Галицько-Волинському князівстві перервалася династія Романовичів, воно почало швидко занепадати. Головними причинами цього були боярське свавілля й агресія сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви. Отруєння Юрія ІІ Болеслава не дало утвердитися новій династії. Зі смертю князя між Польщею, Угорщиною та Литвою розгорілася запекла боротьба за галицько-волинську спадщину. Зрештою Галичину загарбала Польща, а Волинь — Литва. У складі Литви Волинь під владою князя Любарта зберігала свій руський (український) характер, у той час як у Галичині він нещадно нищився.

1325-1385 рр.— правління Любарта Ґедиміновича на Волині.

1340-1344 рр.— правління боярина Дмитра Дядька в Галичині.

1349 р.- захоплення Галичини польським королем Казимиром ІІІ.

1366 р.- «Вічний мир» між Литвою й Польщею. Поділ галицько-волинської спадщини між двома державами: Галичина — Польщі, Волинь — Литві

1372-1378, 1385-1387 рр.— правління Владислава Опольського в Галичині.

1385 р.- Кревська унія.

1387 р.- Остаточне встановлення польської влади в Галичині.

Литовсько-Руська держава







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-09; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.169.76 (0.008 с.)