Відновлення козаччини на правобережній України в середині 80х рр. 17 ст. С.Палій

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави - Поль­ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайсь­кого договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, - писав козацький літописець Са-мійло Величко, - бачив я багато городів і замків безлюд­них, і пусті вали., що стали пристанищем і житлом тіль­ки для диких звірів. Бачив я там. багато кісток люд­ських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі

мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі клі­матичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща по­рушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозво­ляв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуслав-ський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польщею та Туреччи­ною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію право­бережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фас­товом 1700 р., а потім і до вибуху повстання під прово­дом С. Палія (1702-1704).

Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович (?-1710) - козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684-1704, 1709-1710). Народився в містечку Борзна (Чер­нігівщина). Навчався в Київській колегії. У 1684 р. отримав «при-повідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козаць­кого полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спро­би польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688-1704 рр. Палій вів пере­говори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річ­чю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702-1704 рр. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобе­режжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазе­пи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання при­душено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705-1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повер­нув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і за­лишається його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе­режжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхет­ських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ське воєводства. Відновивши свою владу над землями Пра­вобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього зба­гачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх воло­дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги раном, протягом року контролювали землі Брацлавщи-ни, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося навіть захо­пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­силлями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей на­родний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанува­ла у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на вза­єминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприйма­лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізні­ше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­лення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київ­щини. Застосування польських військ з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками - це далеко не всі фор­ми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним з натхненників бороть­би за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­тво. Діючи через дипломатичні канали, російська цари­ця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'яз­ ки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці правос­лавної релігії.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах ка­толиків та православних і перейшла до активних дій. Ство­ривши збройні союзи - конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захис­ту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхні­ми святинями, руйнуючи православні монастирі та церк­ви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщи­ною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних маг­натів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російсь­ких збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширен­ня чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польсь­кою шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобе­режжі.

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були за­порожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань - міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу роз­ростання гайдамацького руху як у західному, так і в схід­ному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­гійне протистояння. Важливою складовою цього руху бу­ла антифеодальна боротьба, і тому попадання на російсь­кий ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину мог­ли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила ро­сійсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслі­дуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили ту­рецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдав­ського господаря. Причому Туреччина загрожувала на­віть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду сто­совно гайдамацького руху - після зближення з Поль­щею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схопле­ні М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але оста­точно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Поль­ща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здер­то смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків - підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонс­трації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому час­тина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польсь­кій території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудо­во розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців заш­кодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, ро­сійський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до.Сибіру.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб дес­табілізації та ослаблення Польщі, з іншого - не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську те­риторію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобереж­ними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, По­ділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Неза­баром на інкорпорованих землях було утворено Київсь­ку, Подільську та Волинську губернії.

Безумовно, об'єднання в межах однієї держави біль­шості українських земель (майже 80%), етнічне возз'єд­нання лівобережних та правобережних українців, понов­лення позицій у суспільстві православної церкви сприя­ли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Пра­вобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапи­ло під владу іншого, що не могло забезпечити повноцін­ний, динамічний розвиток краю.

Отже, після поразки Української революції Правобе­режжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав - Польщі, Росії та Туреччини. Встанов­лення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим кра­єм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило ре­лігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобереж­них земель, зростання соціального напруження та виник­нення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми інозем­ного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.