Правове регулювання надання медичної допомоги у місцях позбавлення волі

Реалізація медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях позбавлення волі — одна із складових частин відбування покарання. Його організація випливає з конституційного права громадян України на охорону здоров'я і медичну допомогу. Правове регулювання здійснюється Виправно-трудовим кодексом України, законодавством про охорону здоров'я, нормативними актами Кабінету міністрів України та Державного департаменту з питань виконання покарань.

Для медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях позбавлення волі організовані лікувально-профілактичні установи, а для лікування і утримання інфекційне хворих — виправно-трудові установи на правах лікувальних. Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідеміологічна робота в місцях позбавлення волі організовується і здійснюється згідно із законодавством про охорону здоров'я.

Порядок надання особам, позбавленим волі, медичної допомоги, організація і проведення санітарного нагляду, використання лікувальних і санітарно-профілактичних установ системи охорони здоров'я і залучення до цього їх персоналу визначається Державним департаментом з питань виконання покарань разом з Міністерством охорони здоров'я.

Медико-санітарне забезпечення засуджених здійснюється створеними в кожній виправно-трудовій установі медичними частинами, завданнями яких є надання медичної допомоги засудженим, здійснення санітарного нагляду, проведення профілактичних, протиепідеміологічних заходів. У структуру медико-санітарної частини входять, як правило, аптека, амбулаторія, стаціонар (лікарня) з діагностичною лабораторією, стоматологічний, терапевтичний та інші кабінети, інфекційний ізолятор.

Медико-санітарне обслуговування починається з моменту надходження засудженого до виправно-трудової установи. Згідно з п. 82 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, прибувши в місця позбавлення волі, засуджені проходять обов'язковий медичний огляд і з метою попередження проникнення інфекційних захворювань розміщуються у карантинному приміщенні виправно-трудової, виховно-трудової колонії на термін до 14 діб. Представник медико-санітарної служби присутній при розподілі новоприбулих по соціально-психологічним відділенням з тим, щоб було враховано стан здоров'я кожного засудженого.

У разі виявлення інфекційних захворювань серед засуджених, які перебувають у карантинному приміщенні, термін карантину продовжується. При виявленні інфекційне хворих засуджених, які перебувають поза карантинним приміщенням, їх негайно ізолюють, а У виправно-трудовій установі вводиться карантин з проведенням комплексу необхідних профілактичних заходів. Про інфекційне захворювання у виправно-трудовіи установі негайно повідомляється прокурор.

Обов'язковому медичному і бактеріологічному обстеженню з метою виявлення інфекційних захворювань піддаються засуджені, які використовуються на роботах у пральнях, перукарнях, будинках дитини при виправно-трудових установах, на харчоблоках та інших об'єктах, через які може поширитися інфекція.

Медична допомога надається засудженим як амбулаторне, так і в стаціонарах. Згідно з діючими нормативами, прийом в амбулаторії веде лікар, а в разі його відсутності — фельдшер. Дані про обстеження хворого заносяться до медичної картки. У випадках звільнення засудженого від роботи начальник медико-санітарної частини повідомляє про це начальнику виправно-трудової установи. Години прийому встановлюються (як правило, у вільний від роботи час) начальником медико-санітарної частини і затверджуються начальником виправно-трудової установи. В амбулаторії організовується щорічна диспансеризація засуджених, яка є ефективним засобом профілактики захворювань. На виробничих об'єктах, де працює не менше 300 засуджених, створюються медичні пункти, всі цехи й інші об'єкти обладнуються аптечками швидкої допомоги.

У стаціонарах медико-санітарних частин перебувають на лікуванні, як правило, ті засуджені, які не потребують тривалого або спеціального лікарняного впливу. При наявності хвороби, яка вимагає кваліфікованого лікування, засуджені розміщуються у спеціалізованих міжобласних чи обласних лікарнях Державного департаменту України з питань виконання покарань. Якщо можливість надати стаціонарну медичну допомогу відсутня, то хворих можна розмістити в лікарнях або інших лікувальних установах системи охорони здоров'я з організацією надійної охорони засудженого або залучити до роботи стаціонару в медичних санітарних частинах установ медичний персонал органів охорони здоров'я.

Крім того, засуджений має право звернутися за консультацією до системи платних медичних послуг. Оплата таких послуг і придбання ліків здійснюються самим засудженим або його родичами за власний рахунок. Консультація і лікування в таких випадках здійснюється в медико-санітарній частині за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медико-санітарної частини.

Донорство крові і її компонентів

Про донорство крові та її компонентів

Верховна Рада України; Закон від 23.06.1995 № 239/95-ВР

Цей Закон регулює відносини, пов'язані з розвитком донорства крові та її компонентів, забезпеченням комплексу соціальних, економічних, правових і медичних заходів щодо організації донорства в Україні та задоволенням потреб охорони здоров'я в донорській крові, її компонентах і препаратах.

Стаття 1. Законодавство України про донорство крові та її компонентів

Законодавство України про донорство крові та її компонентів складається з цього Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього, і визначає: основні принципи організації донорства крові та її компонентів; права та обов'язки донорів крові та (або) її компонентів (далі - донорів), закладів охорони здоров'я, підприємств, установ, організацій у зазначеній сфері; порядок затвердження та фінансування державних цільових та місцевих програм розвитку донорства крові та її компонентів; порядок діяльності установ, закладів охорони здоров'я та підприємств, що здійснюють взяття, переробку, зберігання та застосування донорської крові та її компонентів, реалізацію їх та виготовлених з них препаратів (далі - препаратів); порядок організації та здійснення контролю за якістю крові, її компонентів, препаратів, що виготовляються з них, та консервуючих розчинів; порядок забезпечення споживачів донорською кров'ю, її компонентами та препаратами; порядок обміну донорською кров'ю, її компонентами, препаратами та вивезення їх за межі України.

Стаття 2. Принципи донорства крові та її компонентів

Донорство крові та її компонентів - добровільний актволевиявлення л юдини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.

Донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає протипоказань, визначених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Особи, хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них крові та (або) її компонентів виключно для проведення наукових досліджень, виготовлення діагностикумів та інших продуктів, що не призначаються для введення реципієнтам.

Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за умови, що здоров'ю донора не буде заподіяно шкоди.

За особистим визначенням донора давання крові та (або) її компонентів може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.

За бажанням будь-якої дієздатної особи в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, за її рахунок може здійснюватися заготівля та зберігання її власної крові та (або) її компонентів, а також крові та (або) її компонентів, отриманих від інших донорів, з метою використання їх у необхідних випадках для подання медичної допомоги такій особі, членам її сім'ї або іншим особам.