Політика Бісмарка і становлення системи Бісмарка

З 1871 р. до відставки (17 березня 1890 р.) фактичним правителем Німецької Імперії був канцлер князь Отто фонБисмарк.[25]

Канцлер розумів, що Німеччина не за всієї силою оточена страшними небезпеками ззовні, що з неї програш великий війни внаслідок географічних і основи економічних умов завжди небезпечніше, ніж для будь-який іншої держави І що поразка нею може бути рівносильним знищення великодержавності.

Усе його політика була зберегти видобутого, а чи не купівля нового. Навіть як у 1875 р. він мав намір напасти на Францію, це пояснювалося страхом Бісмарка перед безсумнівною майбутньої війною. Він свідомо намагався скинути з рахунку усе, що скільки-небудь збільшувала ймовірність війни Німеччини з якоюсь великою державою чи коаліцією держав. «Жах коаліцій» — так визначалося душевного стану Бісмарка.

Бісмарк перебував у союзі з Австрією 1879 р., блок з Італією в 1882 р. (створивши цим Троїстий союз), щоб мати опору па випадок війни з Росією чи разом Францією. Однак у 1887 р. він розпочав угоди з Росією («Договірперестраховании»), у якому Німеччина й Росія зобов'язувалися не виступати друг проти друга на випадок війни кожної їх із будь-якої третьої державою.

Він всіляко заохочував завойовницьку політику Франції у Африці й Азії, по-перше, аби відволікти французів від думку про реванш — про інше завоюванніЭльзаса і Лотарингії, а по-друге, щоб цим сприяти погіршення відносин Франції з Англією і Італією. Нарешті, він дуже скупо й тому неохоче йшов створення німецьких колоній, щоб, своєю чергою, не встрявати у небезпечні сварки із великою морською державою — Англією. Ця політика стримування і обережності вимагала багатьох жертв, що дратувало правлячі кола Німеччини. Але Бісмарк, поступаючись їм, намагався все-таки поступатися якнайменше.

Безсумнівно, Бісмарк був єдиним видатним дипломатом Німецької Імперії. Він був представником прусського юнкерства і німецької буржуазії під час боротьби за Національне Об'єднання Німеччини, та був за зміцнення створеного їм держави. Він жив і діяв за доби, коли імперіалізм ще не склався.

Відмінною рисою зовнішньополітичної діяльності Бісмарка був агресивний характер. Коли Бісмарк бачив собі противника, то першим рухом канцлера було знайти найуразливіші його, щоб якнайбільше вдарити із них. Натиск і удар для Бісмарка засобом як перемагати ворога, а й добувати собі друзів. Щоб якось забезпечити вірність союзника, Бісмарк завжди тримав проти камінь за пазухою. Якщо підходящого каменю у його розпорядженні не чинився, він намагався залякати своїх друзів всілякими вдаваними неприємностями, що він нібито може коштувати їмпричинить.[26]

Якщо тиск не допомагав, або за усім своїм винахідливості Бісмарку не вдавалося відшукати ніякого кошти тиску, або шантажу, він звертався до іншого свого улюбленого прийому — до підкупу, у своїй найчастіше за чужий кошт. Поступово в нього виробились свого роду стандарти хабарів Англійців він купував сприянням в єгипетських фінансових справах, російських — наданням допомоги чи свободи дій у тому чи іншого зі східних проблем, французів — підтримкою справі захоплення найрізноманітніших колоніальних територій. Арсенал таких «подарунків» була в Бісмарка досить великий

Менш охоче застосовував Бісмарк такий дипломатичний прийом, як компроміс. То справді був на її стиль. Бісмарк був великим реалістом Він любив, коли це знадобилося, тлумачити про монархічній солідарності. Але це можна було йому підтримувати республіканців мови у Франції, а 1873 р. в Іспанії, на противагу монархістам, оскільки він вважав, що республіканські уряду у цих країнах, з погляду Німецької Імперії, будуть найзручнішими

Бісмарк б не давав простору почуттям у своїй політиці, але завжди намагався керуватися виключно розрахунком. Якщо дивне відчуття часом і заважало його логіці, то найчастіше — гнів. Гнів і ненависть були, мабуть, єдиними емоціями, що часом могли відхилити канцлера зі шляху холодної та тверезого розрахунку — і то навремя.[27]

Ще однією рисою характеру Бісмарка була виняткова активність. Перший канцлер Німецької Імперії був енергійної, надзвичайно діяльної натурою, яка буквально не знала спокою. До особливостям бісмарківської політики не належала простота, незважаючи, те що, що її мета була зазвичай виражена з граничною ясністю Бісмарк майже завжди чітко знав, чого хоче, й умів розвивати разюче напруга волі до досягнення своєї мети. Йшов вона до ній іноді напролом, але частіше — складними, часом заплутаними, темними, завжди різноманітними і неспокійними шляхами

Що ж до внутрішньої політики, тут прагнення Бісмарка було також консервативні, як і політиці зовнішньої. Спочатку, до 1878 р., він вів запеклу боротьбу проти тих наснаги в реалізації яких бачив небезпеку обману створеній ним імперії, проти сепаратистських течій й у південних католицьких країнах Німеччини, і навіть ніяких звань Пруссії вРейнланде, й у польських провінціях Пруссії — проти католицького духівництва, коли він вбачав загрозу єдності імперії. Ця боротьба сутнісно була тим, ніж її називали прибічники Бісмарка і вона сама — «>культуркампфом», боротьбою за культуру (тобто. за світську культуру проти клерикального невігластва і фанатизму). Це була перша з суті боротьба проти сепаратистських течій.

У економічному плані Бісмарк закінчував своє довге правління, дотримуючись принципу дотримання всередині імперії такого економічного рівноваги, що забезпечувало б стабільністьобщества.[28]

Та все ж, зовнішня, а чи не внутрішня політика приковувала неспокійний погляд Бісмарка. Однією з причин їхнього, що призвели безпосередньо для її відставці, були розбіжності між канцлером і кайзером у питанні про ставлення до Росії.

Генерал Вальдерзее, котрий замінив в 1888 р. старезного генерала фон Мольтке посаді начальника німецького генштабу, продовжував наполягати на превентивної війні проти Росії. Молодий кайзер схилявся цієї точки зору. Бісмарк вважав війну проти Росії згубною.

Іноді у загниваючій західній історіографії Бісмарка зображують хіба що іншому Росії. Це неправильно, він був ворогом, оскільки вбачав у ній головна перешкода для німецького перевазі Європі. Бісмарк завжди намагався шкодити Росії, прагнучи втягти їх у конфлікти з Англією, Туреччиною, але канцлер виявився досить розумний, щоб усвідомити, яка величезна сила таїться у російському народі. Всіляко завдаючи шкоди Росії, Бісмарк намагався робити це чужими руками.

Грозним застереженням звучать рядки, присвячені Бісмарком проблемі російсько-німецької війни. «Ця війну з гігантські розміри свого театру було б сповнена небезпек, — говорив Бісмарк. — Приклади Карла ХІІ і Наполеона доводять, що здатні полководці лише ніяк не виплутуються з експедицій з Росією». І Бісмарк думав, війна з Росією стала для Німеччина «великим лихом». Якби військове щастя усміхнулося Німеччині боротьби з Росією, і тоді «географічні умови зробили б нескінченно важким доведення цього остаточно».

Але Бісмарк йшов далі. Він лише усвідомлював труднощі війни з Росією, а й вважав якби навіть всупереч очікуванню Німеччини вдалося домогтися успіху в доти чисто військової точок зору цього терміну, і тоді вона досягла справжньою політичної перемоги над Росією, адже можна перемогти російський народ. Полемізуючи із прибічниками напади проти Росію, Бісмарк в 1888 р. писав: «Про це можна було б сперечатися у разі, таку війна, справді, міг призвести до того що, що Росія було б розгромлена. Але схожого результату навіть після найблискучіших перемог лежить поза будь-якого ймовірності. Навіть успішний результат війни будь-коли призведе до розкладанню основний сили Росії, що грунтується на мільйонах власне російських... Ці останні, навіть якщо їх розчленувати міжнародними трактатами, як і швидко знову з'єднаються друг з одним, як частки розрізаного шматочка ртуті Ценеразрушимое держава російської нації сильно своїм кліматом, своїми просторами і обмеженістю потреб...» Ці рядки зовсім на свідчить про симпатії канцлера до Росії. Вони свідчать про інше - Бісмарк був обережний і прозірливий.

Бісмарк великою мірою був своєрідним уособленням союзу буржуазії зюнкерством. Але в міру визрівання імперіалістичних тенденцій економіки та політики Німеччини його політика дедалі більше ставала політикою «державногокапитализма».[29]

Отже, вся політика Бісмарка була зберегти видобутого, а чи не для закупівлі нового. Він хотів напасти на Францію, це пояснювалося страхом Бісмарка перед безсумнівною майбутньої війною. Він свідомо намагався скинути з рахунку усе, що скільки-небудь збільшувала ймовірність війни Німеччини з якоюсь великою державою чи коаліцією держав. Бісмарк перебував у союзі з Австрією 1879 р., блок з Італією в 1882 р. (створивши цим Троїстий союз), щоб мати опору па випадок війни з Росією чи разом Францією. Однак у 1887 р. він розпочав угоди з Росією («Договірперестраховании»), у якому Німеччина та Росія зобов'язувалися не виступати друг проти друга на випадок війни кожної їх із будь-якої третьої державою.

Він всіляко заохочував завойовницьку політику Франції у Африці й Азії, по-перше, аби відволікти французів від думку про реванш — про інше завоюванніЭльзаса і Лотарингії, а по-друге, щоб цим сприяти погіршення відносин Франції з Англією і Італією. Відмінною рисою зовнішньополітичної діяльності Бісмарка був агресивний характер. Коли Бісмарк бачив собі противника, то першим рухом канцлера було знайти найуразливіші його, щоб якнайбільше вдарити із них.

 

Об'єднання Німеччини

Об'єднання Німеччини було необхідною умовою її економічного і політичного розвитку. Він був виправдано вже єдністю мови та культури.

Об'єднання то міг би відбутися двома шляхами. Приклад першого шляху засвідчили події 1848 року. Революційний шлях об'єднання мав призвести до виникненнявелико-германской республіки. Але не вдався. Розвиток пішло іншим шляхом.Сделавшись найсильнішим з німецьких держав, Пруссія почала читати об'єднання по-своєму, прагнучи звести будинок імперії на фундаменті прусської політичною системою.

У 1862 року, приїхавши Лондон, Бісмарк сказав британського прем'єраДизраели: «У нетривалому часу змушений прийняти керівництво політикою Пруссії. Моя перше завдання полягатиме у цьому, щоб за допомогою чи ні допомоги ландтагу реорганізувати пруську армію. Далі я скористаюся першим зручним приводом у тому, щоб оголосити війну Австрії, знищити Німецький союз, підпорядкувати своєму впливу середні й дрібні держави й створити Німеччину під керівництвом Пруссії. Я приїхав сюди потім, щоб повідомити звідси міністрамкоролеви».[30]

Цей план зараз точно виконувався. Розгром Австрії, як ми знаємо, звів зі світу Німецький союз. Натомість Пруссія створила Північнонімецький союз держав, які взяли її верховенство. Наступного, 1867 року Союз отримав вже конституційний лад. Управління їм здійснювалося «президентом» від імені прусського короля, канцлером від імені прусського першого міністра і двома палатами, у тому числі нижня — рейхстаг — обиралася загальним виборчого права. Деякі інші німецькі держави на кшталт Ганновера іНассау були просто приєднано до Пруссії.

За межами Союзу залишалися лише великі наклади і впливові південнонімецькі держави (>Вюртемберг, Баварія й ін.). Дорогою до насильницького об'єднанню у межах єдиної імперії стояла Франція: поява великої та образу сильної держави в самих її кордонів була для Франції неприйнятним.

У 1870 року Пруссія отримала нарешті можливість спровокувати війну і Франції (яку, втім, щонайменше хотів і Наполеон III). Конфлікт виник із заміщення вакантного іспанського престолу, який як Франція, і Пруссія мали намір звести своїх людей. Франція зажадала від Пруссії відмовитися від іспанських планів. Прусський король, пам'ятавИену і Тільзіт і тому який боявся війни і Франції, зайняв примирливу позицію. Бісмарк, шантажуючи загрозою відставки, вимагав «твердості».Обедая з керівними генералами прусської армії, Бісмарк запитав їх, коли краще розпочати війну і Франції — зараз чи пізніше. Ті висловилися за негайні дії.

Тоді Бісмарк, маючи доручення короля повідомити Наполеону пресі про телеграмі, складеної в поміркованих висловлюваннях, «викреслив», як він пише, «щось із телеграми... не додавши і змінивши немає нічого».

Розрахунок Бісмарка у тому, щоб образити Франції і цим змусити її до оголошенню війни. «Важливо, щоб були тими, — зізнається він у своїх мемуарах, — ким напали». Це так і сталося. Розгромивши Францію, Пруссія позбавила південнонімецькі держави свободи вибору. Мимоволі повинні були заявити про своє злагоді до складу єдиної Німецької Імперії. У 1871 року Німецька імперія отрималаконституцию.[31]

Відповідно до цієї конституції, у складі імперії входили 22 монархії (Пруссія, Баварія, Саксонія та інших.) і кілька вільних міст, зокрема Гамбург. Конституція наділяла всіх їх відомої незалежністю, але насправді то був союз, у якому був навіть формального рівності членів.

Главою імперії оголошувався король Пруссії — найбільшого із усіх німецьких держав (60% населення, більше половини території). Йому привласнювався титул імператора. Він був головою Збройних Сил імперії, він призначав всіх імперських чиновників, включаючи канцлера — главу уряду. Імператор ж призначав делегатів в верхню палату парламенту і як міг, якщо хотів, здійснювати безпосереднє керівництво міністрами.

Верхній палатою імперії був Союзний рада — бундесрат. Норми представництва в бундесраті було встановлено самої конституцією. З 58 депутатів бундесрату 17 представляли Пруссію, інші держави імперії мали він від одного до шести депутатів.

Конституція надавалабундесрату Законодавчу владу — поруч із Рейхстагом — значну частку виконавчої. Він мав постійний апарат, спеціалізований у різних сферах державної діяльності. Вирішальне впливом геть роботу бундесрату надавала, зрозуміло, Пруссія. Головою Союзного ради (бундесрату) був, за матеріальним становищем, канцлер імперії — прусський міністр, призначуваний прусськимкоролем.[32]

Для негативного рішення з будь-якій з важливих питань політики вистачило б 14 голосів, між тим як Пруссія (одна!) мала в бундесраті 17 голосів (та був 22).

Панування Пруссії було так очевидно, що дрібні держави утримувалися від делегування своїх представників ув бундесрат.

Нижню палату парламенту називалася, традиційно, Рейхстагом. Він обирався спочатку втричі, та був — з 1887 року — п'ять років. Законодавча ініціатива рейхстагу була незначною, як і та її реальне значення у системі німецьких владних структур. Коли, траплялося, рейхстаг відхиляв урядовий законопроект, уряд легко обходила ця перешкода, провівши через бундесрат кілька виправлений «указ» — з тим самим змістом, як і відхилений Рейхстагом закон.

Ніякого контролю за міністрами рейхстаг у відсутності. Кількаразові спроби рейхстагу змінити ситуацію запровадженням відповідального — парламенту — уряду паралізувалися протидією Бісмарка та її людей бундесраті.

>Рейхстаг обирався загальним чоловічим виборчого права при таємне голосування.

Як не дивно, але саме Бісмарк наполіг на загальної подачі голосів, хоча саме його неодноразово говорив, що рахує загальне виборче право «шкідливим інститутом». Бісмарк не приховував і ще, що живить глибоке зневага до громадської думки, визнаючи при цьому останнє єдине думка «освічених людей парламенті пресі», Бісмарк залишав по них декларація про деяке вплив — ітолько.[33]

Причини, які змусили Бісмарка запровадити загальне виборче право, суто політичні. Він побоювався, що цього важче буде здійснити об'єднання Німеччини. Потрібно було показати іншому європейським державам, що Німеччини «схвалено народом», і тому довелося, як він висловився, «кинути на сковорідку найбільший із тодішніх ліберальних козирів — загальне виборче право, щоб бажання в монархічній закордону сунути пальці у наше національний омлет».Досрочний розпуск рейхстагу міг стати зроблено простим постановою Союзного ради, і це не робилося.

>Имперское уряд був представлений в єдиному особі — канцлера Бісмарка. Кабінету міністрів немає. Міністри, які відають певним колом обов'язків, були стільки колегами канцлера, як його підлеглими, його заступники (у цій відомству).

Заднім числом, виправдовуючи свої методи, Бісмарк писав: «>Действительную відповідальність на ділі великої політики може нести... лише одне єдиний керівний міністр, а не анонімна колегія з мажоритарним голосуванням» (був через Рада міністрів).

Функції імперського уряду були дуже широкими. Крім політики й армії, воно відало банківським справою і патентами, кримінальним і громадянським правом, законодавством про ремеслах і профспілки, санітарної і ветеринарна служба тощо. Перед місцевих урядів доводилося переважно виконання імперських законів.

>Реакционная зі свого основному строю і духу конституція 1871 року наповнена юридичними нісенітницями інесообразностями. «Президент» імперії була пов'язанаконтрассигнатурой канцлера, якого він призначав і зміщав на власний розсуд. Конституція обмежувала влада імператораСоюзним радою, але, як прусський король міг наказати своїм представникам в бундесраті провалити будь-який неугодний закон, що стосується фінансів України й військової справи.

Сам імператор (Вільгельм 1) марив ідеєю ліквідації парламенту й загальної виборчого права. Імператор вимагав, щоб викладання історії велося немає від Греції до сучасності, а, навпаки, від сучасності поваги минулому, оскільки це, на його думку, сприяла б виробленні вірнопідданих почуттів. Французька революція, і соціалістичні руху мали трактуватися як «злочину проти бога ілюдей».[34]

З власного класовому змісту конституція 1871 року вираженням неписаного, але явного союзу, встановленого міжфеодально-юнкерским землеволодінням і швидко зростаючимпрусско-германским капіталом.

Отже, вся політика Бісмарка була зберегти видобутого, а чи не купівля нового. Він хотів напасти на Францію, це пояснювалося страхом Бісмарка перед безсумнівною майбутньої війною. Він свідомо намагався скинути з рахунку усе, що скільки-небудь збільшувала ймовірність війни Німеччини з якоюсь великою державою чи коаліцією держав. Бісмарк перебував у союзі з Австрією 1879 р., блок з Італією в 1882 р. (створивши цим Троїстий союз), щоб мати опору па випадок війни з Росією чи разом Францією. Однак у 1887 р. він розпочав угоди з Росією («Договірперестраховании»), у якому Німеччина та Росія зобов'язувалися не виступати друг проти друга на випадок війни кожної їх із будь-якої третьої державою.

Він всіляко заохочував завойовницьку політику Франції у Африці й Азії, по-перше, аби відволікти французів від думку про реванш — про інше завоюванніЭльзаса і Лотарингії, а по-друге, щоб цим сприяти погіршення відносин Франції з Англією і Італією. Відмінною рисою зовнішньополітичної діяльності Бісмарка був агресивний характер. Коли Бісмарк бачив собі противника, то першим рухом канцлера було знайти найуразливіші його, щоб якнайбільше вдарити із них.

Об'єднання Німеччини могло відбутися двома шляхами. Приклад першого шляху засвідчили події 1848 року. Революційний шлях об'єднання був замалий. Розвиток пішло іншим шляхом.Сделавшись найсильнішим з німецьких держав, Пруссія почала читати об'єднання по-своєму, прагнучи звести будинок імперії на фундаменті прусської політичною системою.

II. Укладання

Через війну виконаного курсового дослідження можна зробити такі висновки та висновок.

У 50-х і 60-ті рокиXIX-го століття Німецькі держави переживали конституційну кризу. У Німеччині активізувалася боротьба соціалістичних і комуністичних товариств, котрі обстоюють революційну перебудову німецьких держав.

Бісмарк провів військову реформу. Одночасно сформулював свою програму об'єднання Німеччини. Свою політику Бісмарк почав вкрай рішуче і безцеремонно впроваджувати.

Протистояти реакційної політиці уряду Бісмарка намагалася недавно створена партія Загального німецького робочого союзу, яку очолював соціаліст ФердинандЛассаль. У питаннях теорії та в практичної діяльностіЛассаль стояв на позиціях реформ у суспільстві виключно легальними і лише парламентськими засобами.Лассаль виявився знаряддям політичної гри Бісмарка, який розраховував використати його вплив серед робочих, щоб їх допомогою зломити опір лібералів. Пізніше оформилася ще одне партія, яка представляла інтереси робочих — соціал-демократична, яка намагалася боротися проти планів об'єднання Німеччини під керівництвом прусської монархії. Її очолювали ВільгельмЛибкнехт. Але, як очолюваніБебелем іЛибкнехтом соціал-демократична робоча партія Німеччини, ілассальянский Загальний робочий німецький союз було неможливо повісті у себе широкі народні є і завадити проведенню бісмарківської політики.

Бісмарк, домігшись створення Північнонімецького союзу, у якому керівництво незаперечно належало Пруссії, підготував Німеччину до новій світовій війні і Франції за остаточне завершення свого об'єднання.

>Франко-прусская війна стала результатом політики відживаючої своє французької Другий імперії і нового агресивного держави — Пруссії, що хоче затвердити своє панування у центрі Європи.

Усю політику Бісмарка була зберегти видобутого, а чи не для закупівлі нового. Він хотів напасти на Францію, це пояснювалося страхом Бісмарка перед безсумнівною майбутньої війною. Він свідомо намагався скинути з рахунку усе, що скільки-небудь збільшувала ймовірність війни Німеччини з якоюсь великою державою чи коаліцією держав. Бісмарк перебував у союзі з Австрією 1879 р., блок з Італією в 1882 р. (створивши цим Троїстий союз), щоб мати опору па випадок війни з Росією чи разом Францією. Однак у 1887 р. він розпочав угоди з Росією («Договірперестраховании»), у якому Німеччина й Росія зобов'язувалися не виступати друг проти друга на випадок війни кожної їх із будь-якої третьої державою.

Він всіляко заохочував завойовницьку політику Франції у Африці й Азії, по-перше, аби відволікти французів від думку про реванш — про інше завоюванніЭльзаса і Лотарингії, а по-друге, щоб цим сприяти погіршення відносин Франції з Англією і Італією. Відмінною рисою зовнішньополітичної діяльності Бісмарка був агресивний характер. Коли Бісмарк бачив собі противника, то першим рухом канцлера було знайти найуразливіші його, щоб якнайбільше вдарити із них.

Об'єднання Німеччини могло відбутися двома шляхами. Приклад першого шляху засвідчили події 1848 року. Революційний шлях об'єднання був замалий. Розвиток пішло іншим шляхом.Сделавшись найсильнішим з німецьких держав, Пруссія почала читати об'єднання по-своєму, прагнучи звести будинок імперії на фундаменті прусської політичною системою.