Ідеологія централізованої держави Ніколо Макіавеллі

Найбільш відомими творами Макіавеллі (1469-1527) були:"Нотатки про перші десять книг Тита Лівія", "Правитель", "Флорентійський літопис". Центральним місцем у філософії Макіавеллі е ідея постійного всесвітнього кола як результату впливу "фортуни", що забезпечує природний плин процесів. Необхідність ним розуміється не фаталістичне — людина може свідомо використовувати фортуну і досягати успіху, усе залежить від здатності людини використати її чи протистояти їй.

Розвиваючи своє вчення про фортуну, Макіавеллі розробляє систему понять, придатних для суспільного використання знання про події у суспільному житті. Насамперед він відокремлює політику від теологічних та релігійних уявлень. Політика розглядається ним як автономна система людської діяльності, яка визнається уособленням свободи людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог, не абстрактна мораль, а природні закони життя та людська психіка. Дослідження Макіавеллі історичної та політичної практики призводить до виявлення того, що політична діяльність має розгалужену систему мотивів: реальні інтереси, жадоба влади, корисливість, бажання збагатіти та ін.

Макіавеллі висуває цілу низку конкретних пропозицій для тих, хто стає "на шлях долі", щоб такі люди були саме правителями нового типу — абсолютним володарем, деспотом. Така людина не повинна бути обмежена жодними апріорними схемами, релігією, моральними принципами та своїм власним словом. Тільки спираючись на детальний аналіз фактів, можна керувати державою. Одна мораль придатна для правителя — хто сильніший, той має рацію. Лише таким шляхом можна опанувати стихією людських вчинків, які випливають із психологічно обумовлених бажань. Правитель не може покладатися на випадок, божественне провидіння, він повинен сам стояти обличчям до дійсності, розраховувати тільки на власні сили під час формування своєї долі.

Мораль сили Макіавелпі часто визнається зразком політичного цинізму, аморальності в політиці. Саме до його філософії правління часто використовують тезу "мета виправдовує засоби досягнення її".

Розвиток філософії в Україні періоду бароко

Братські школи та Києво-Могилянська Академія

Відновлена (за зразком Київської академії Святого Кирила — "Кирилівська академія" XII століття) в 1632 p. видатним науковим і політичним діячем України Петром Могилою на основі об'єднання шкіл Київського братства та Києво-Печерської лаври, яка упродовж двох століть виконувала роль центру науки, освіти, мистецтва, осередку духовності українського народу та всієї Східної Європи. Задумана як загальноосвітня вища школа, Київська академія навчала граматики, поетики, риторики, філософії, геометрії, арифметики, музики ("сім вільних наук"), слов'янської, української, грецької, латинської, польської мов. Незважаючи на протидію російського царату, в академії велася робота над формуванням і розповсюдженням української літературної мови. Про це свідчать праці випусників XVIII ст. — Г.Граб'янки, Г.Кониського, Ф.Прокоповича, М.Довгалевського, М.Козачинського, Г.Сковороди та інших.

Важливе місце в академії займала математика. У другій половині XVIII ст. було створено клас чистої математики, де вивчали алгебру і геометрію, а також клас змішаної математики, де викладали архітектуру, астрономію, механіку, гідравліку, математичну хронологію і математичну логіку.

В академії вперше для східних слов'ян почалося систематичне викладання філософії. Філософські курси Київської академії відображають становлення нової антифеодальної культури, перехідний характер такого філософствування втілився у системах, що мають елементи філософії Середньовіччя та Нового часу.

В боротьбі проти розповсюдження в Україні теологічних вчень католицтва академіки створювали свої теологічні вчення для обгрунтування православ'я. Звернення до схоластичної проблематики закладало грунт для переосмислення досягнень Середньовіччя на підставі нових ідей. В Україні схоластика розповсюджувалася на початку XVII ст. у середовищі братчиків із братських шкіл. На початку XVIII ст., за свідченням Ф.Прокоповича, схоластичні мудрування розглядаються як пройдений етап у житті академії. Серед вчених, які багато в чому відійшли від схоластики, слід виділити Хр.Чарнуцького, А.Дубнєвича, І.Левицького, Ф.Лопатинського.

Філософське надбання Арістотеля визнається вихідним у лекційних курсах академії. Широко використовувалася спадщина Платона, неоплатоніків: Амонія Саккаса, Порфирія, Плотіна, Прокла, Августина. Значною популярністю серед академіків користувалися стоїки, особливо їх концепція про двонатурність сущого. Постійно робилися звернення до середньовічних філософів — Авіцени, Авероеса, Дунса Скотта, Вільяма Оккама.

Філософський гуманізм Івана Вишенського

Вишенський Іван (між 1550 — після 1620) — український письменник, теолог, політичний діяч, філософ.

Народився в с.Судова Вишня на Галиччині. Біографічні дані про Вишенського маловідомі. Молодим він деякий час проживав у Луцьку, в кінці 1580-х — на початку 90-х років переселився на Афон, прийняв чернецтво. Вишенський підтримував зв'язки з Львівським братством. Свою літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. У 1590 роках були написані найвизначніші з них, скеровані проти Берестейської унії.

В 1600 році на Афоні Вишенський склав збірку — "Книжку", куди ввійшли "Извещеніе краткое", "Порада", "Загадка философомь латинскимь" та ін. Ця збірка не була надрукована і твори поширювалися в рукописах.

Твори Вишенського вирізняються в українській полемічній літературі XXVI-XVII ст. не лише винятковим літературним талантом автора, а й його своєрідною світоглядною позицією. Вишенський не обмежувався полемікою з католицтвом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній православний церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства як здійснення царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї як поганські. В своїх творах Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духівництва, протиставляючи їм "бідних підданих" і простих ченців; зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом.

Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надало творам Вишенського яскравості та ефектності.

Стиль Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів, українських і польських, "наближається до кращих взірців барокового стилю". Опубліковані в 60 - 80-х роках XIX ст. твори Вишенського вивчали І.Франко, А.Кримський, М.Грушевський, Д.Чижевський.

Дотримуючись уявлення про особу як творця власного мікрокосму, обґрунтовує гуманістичну ідею визнання суспільства однією з умов реалізації природних властивостей людини.

Lll.Висновки

Епоха Відродження відрізняється, в першу чергу, пробудженням допитливості розуму, що звертається до вивчення явищ природи, по-друге — знайомством зі справжніми творами грецьких мислителів, по-третє — реакцією проти церковного гніту. Думка, методично не підготовлена до розв'язання питань, що вимагають точності експериментального дослідження, втрачається у фантастичних образах і створює низку псевдонаук —алхімія, магія, хіромантія, які тільки наприкінці ΧVII століття втрачають ґрунт, коли в кінці XVI століття починають торжествувати істинні принципизнання. Філософське мислення цього періоду є антропоцентричним, в центрі його уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно - космічному житті, а в середні віки на ідеї спасіння. Саме людина в епоху Відродження усвідомлюється не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

 

Використана література

1.Ресурси інтернету

2. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія. — третє, стереотипне. — Київ: Академвидав, 2009. — ISBN 978-966-8226-85-4

3. Кралюк П. М. Філософська думка на українських землях: історія та специфіка

4. С.І. Присухін. Філософія: навч. посіб. - К.: 2008. ISBN 978-966-483-185-4