Підприємництво в ринковій економіці

1. Підприємництво та його види. Основні форми підприємств.

2. Кошти підприємств, їх кругообіг і обіг. Основний і оборотний капітал.

3. Витрати виробництва і дохід підприємства.

Підприємництво (підприємницька діяльність) – це ініціативна діяльність громадян і їх об’єднань, спрямована на одержання прибутку.

Підприємницька діяльність охоплює такі основні сфери: виробничу, фінансову, посередницьку та страхову. Відповідно до мети, виду діяльності та його масштабів створюються різні форми підприємств.

Підприємство – це виробнича одиниця, яка включає землю і капітал, виконує одну або декілька специфічних функцій, пов’язаних з виробництвом (розподілом) товарів і послуг.

Фірма – це ділова і правова одиниця, яка володіє підприємством і веде на ньому господарську діяльність.

Галузь – це група фірм, що виробляють однакові або подібні продукти.

За правовими формами організації підприємства поділяються на: 1) одноосібна власність; 2) партнерство; 3) корпорації.

Одноосібна власність – це самостійне ведення бізнесу, у власних інтересах, засноване на власному устаткуванні і особистому контролю за його використанням.

Партнерство – це вид підприємства, коли двоє або більше осіб домовляються про володіння та управління підприємством, об’єднавши свої фінансові ресурси та ділові вміння і навички, з метою забезпечення своїх економічних інтересів.

Корпорація – це правова форма бізнесу, юридично відокремлена від конкретних осіб, які нею володіють (акціонерні товариства).

Із врахуванням юридичної відповідальності підприємства поділяються на: підприємства з повною, обмеженою і додатковою відповідальністю.

Підприємство з повною відповідальністю – це підприємство, засновники якого несуть відповідальність перед кредиторами як майном підприємства, так і особистим майном.

На підприємствах з обмеженою відповідальністю засновники несуть відповідальність за борги лише майном підприємства.

На підприємствах з додатковою відповідальністю засновники підприємства відповідають перед кредиторами майном підприємства і частково особистим майном (командитне товариство).

З організаційної точки зору розрізняють наступні конкретні види підприємств: приватні, кооперативи, ТзОВ, малі підприємства, спільні підприємства, державні тощо.

Для того, щоб функціонувало те чи інше підприємство, воно повинно володіти певними коштами (капіталом). Кошти підприємств здійснюють кругообіг і обіг.

Кругообіг коштів підприємств (капіталу) – це проходження ними трьох стадій (двох стадій обігу і стадії виробництва), перетворення його з однієї форми в іншу (грошову, продуктивну і товарну) і повернення у вихідну.

Безперервне повторення кругообігу капіталу називається обігом капіталу.

В залежності від особливостей функціонування капіталу у виробництві і способу переносу його вартості на вироблений продукт, він поділяється на основний і обіговий.

Обіговий капітал – це частка продуктивного капіталу, який приймає участь в одному кругообігу, переносить свою вартість повністю на вироблений продукт. Він включає сировину, матеріали, комплектуючі.

Основний капітал – це частка продуктивного капіталу, яка приймає участь у багатьох кругообігах і переносить свою вартість на вироблений продукт по частинах, в міру зношування. Вартість зносу основного капіталу компенсується амортизаційними відрахуваннями. Основний капітал включає будівлі, споруди, механізми, обладнання.

У процесі виробництва будь-яка фірма несе певні витрати. Розрізняють витрати виробництва економічні і бухгалтерські (зовнішні).

Економічні – це всі платежі, які повинні зробити фірми для забезпечення виробничого процесу. Економічні витрати включають:

· внутрішні (неявні, неоплачувані, імпліцентні) витрати, тобто витрати, які несе підприємство, використовуючи власні виробничі ресурси;

· зовнішні (явні) витрати, тобто платежі, які здійснює підприємство постачальникам ресурсів.

Зовнішні витрати виробництва в короткотерміновому періоді поділяються на: постійні, змінні, валові.

Постійні витрати – це витрати, величина яких не залежить від кількості виробленої продукції, вони мають місце і при нульовому обсязі виробництва. До них відносяться оплата праці керівників, платежі за оренду приміщень та землі, охорону підприємства та ін.

Змінні витрати змінюються залежно від обсягу виробництва. Вони включають затрати на сировину, паливо, комплектуючі, оплату праці робітників та ін.

Валові (загальні) витрати дорівнюють сумі постійних і змінних витрат.

Крім цього, розрізняють середні, граничні і незворотні витрати виробництва.

Середні витрати (собівартість) – це витрати виробництва в розрахунку на одиницю продукції.

Граничні витрати – це додаткові витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції.

Незворотні витрати – це разові витрати, які несе фірма і які неможливо повернути.

Витрати виробництва поділяють на короткострокові і довгострокові, які здійснюються у відповідні періоди.

Короткостроковий період – це проміжок часу, протягом якого підприємство (фірма) не може замінити устаткування, але він достатній для зміни кількості праці, сировини, матеріалів.

В короткостроковому періоді фірма несе постійні, змінні та валові витрати.

Довгостроковий період дозволяє підприємству змінити всі використовувані ресурси на більш продуктивні. Тривалість його залежить від специфіки виробництва, вартості обладнання та ін.

Підприємницька діяльність базується на економічному інтересі, тобто здійснюється з метою отримання доходу. Розрізняють наступні види доходу:

· валовий дохід – це загальна сума виторгу, яку отримує фірма від реалізації виробленої продукції і наданих послуг;

· економічний прибуток – різниця між валовим доходом і економічними витратами виробництва;

· балансовий (бухгалтерський) прибуток – різниця між валовим доходом і валовими витратами;

· нормальний прибуток – це мінімальний дохід, який повинен отримати власник підприємства, щоб не припиняти підприємницьку діяльність. Цей прибуток дозволяє підприємству покривати всі витрати (явні і неявні);

· граничний дохід – це дохід, отриманий від реалізації додаткової (останньої) одиниці продукції.

Тема 7

Визначення ціни і обсягу ВИРОБНИЦТВА фірмою

В різних моделях ринку

1. Чотири моделі ринку (ринкових ситуацій), їх загальна характеристика.

2. Чиста і монополістична конкуренція. Поведінка фірми. Правило MR = MС.

3. Олігополія та монополія. Поведінка фірми.

Середовище, в якому здійснюється підприємницька діяльність, називається “ ринковою структурою ” або моделлю ринку. В залежності від конкурентного середовища вирізняють чотири моделі ринку: чиста (досконала) конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія та чиста монополія

Таблиця 1

Загальна характеристика ринкових структур

Чиста конкуренція характеризується такими ознаками, як: присутність на ринку великої кількості підприємств, де жодне із них не володіє значною часткою ринку; ні одна окрема фірма не може впливати на ринкову ціну, яка формується як рівноважна під впливом ринкових попиту та пропозиції; продукція цих фірм є однорідною; вхід на ринок і вихід з нього відбувається без будь-яких перешкод; споживачі і виробники мають однаковий доступ до ринкової інформації.

У короткотерміновому періоді фірма максимізує свої прибутки або мінімізує збитки, вибираючи такий обсяг виробництва, за якого граничні витрати дорівнюють ціні. Фірма припинить своє функціонування, якщо мінімальні середні змінні витрати виробництва будуть вищими за ринкову ціну.

Основним правилом, при якому фірма отримає максимальний прибуток чи мінімальні збитки є рівняння MR = MC (граничний дохід рівний граничним витратам). Це рівняння називається правилом визначення обсягу виробництва.

Чиста монополія – це ринкова модель, коли лише одна фірма є єдиним виробником продукту, для якого немає близьких замінників, заблокований вступ нових фірм в галузь і тому окрема фірма може диктувати ціну на ринку.

Основними бор¢єрами для входження в галузь нових фірм є: масштаби виробництва; легальні бар¢єри - законодавчі норми (патенти, ліцензії, товарні марки); власність на найважливіші види ресурсів. Розрізняють: закриті монополії, тобто юридично захищені; природні, захищені ефектом економії на масштабах виробництва; відкриті монополії, не захищені юридично від конкурентів.

Монополія отримує максимальний прибуток, виробляючи такий обсяг продукції, за якого граничні витрати (МС) та граничний дохід (MR) будуть рівними. Бар¢єри для вступу в галузь можуть дозволити монополістові отримувати економічний прибуток у довготривалому періоді. Для збільшення прибутку монополія використовує практику цінової дискримінації. Цінова дискримінація має місце тоді, коли продавець встановлює для різних покупців різні ціни, величина яких не базується на відмінностях у витратах виробництва. Умовами для цінової дискримінації є: монопольна влада; поділ покупців на основі різної еластичності попиту; неспроможність покупців перепродувати товар.

Монополістична конкуренція – це ринкова структура, у якій функціонує досить багато фірм, що обмежує контроль кожної з них над ціною, фірми незалежні між собою і фактично неможлива їх змова; виробляються диференційовані продукти, тому має місце цінова і нецінова конкуренція; входження у галузь відносно легке.

У короткостроковому періоді фірми можуть отримувати економічні прибутки або зазнавати збитки. Для монополістичної конкуренції особливе значення має нецінова конкуренція та диференціація продукції.

Диференціація продукту є засобом нейтралізації тенденції до зниження економічного прибутку у довгостроковому періоді. Вона здійснюється за рахунок:

· відмінності у якості виробленої продукції;

· відмінності у обслуговуванні та умовах продажу;

· різниці у місці розташування підприємства;

· поглиблення післяпродажного обслуговування.

Олігополія – це ринкова ситуація, де панують декілька фірм, які є взаємозалежними, поведінка кожної з них прямо впливає на конкурентів і навпаки; продукція може бути як однорідною, так і диференційованою; вступ у галузь нових виробників дещо обмежений з фінансової сторони, що дає можливість фірмам отримувати значні прибутки як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.

Для олігополістичного ринку характерними є чотири моделі ціноутворення:

Модель ламаної кривої попиту базується на припущенні: коли олігополіст знизить ціну – конкуренти наслідуватимуть його, але якщо він підвищить ціну – вони це можуть проігнорувати. Ця модель узгоджується із негнучкістю цін, що прослідковується у деяких олігопольних галузях.

Лідерство в цінах має місце тоді, коли одна фірма, як правило найбільша або найефективніша, визначає ціну, а фірми-конкуренти встановлюють ідентичні або близькі ціни.

Зменшити ризик та збільшити прибутки олігополія зможе шляхом таємної змови, яка може бути у різних формах, найпростішою із яких є картель.

Ціноутворення за принципом “ витрати плюс ” означає, що фірма встановлює ціну на основі середніх загальних витрат виробництва плюс відсоток прибутку.

Таємна змова – відбувається тоді, коли фірми досягають таємної угоди (змови) про обсяг виробництва, ціни та реалізацію продукції. Олігополія не сприяє ні розподільній, ні виробничій ефективності.

Тема 8

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии