Витяг з «Історії панування Яна Казимира» В.Коховського

[…] Гетьман польний обоз заклав під Батогом, неподалік Бугу, де Тимошко мав рухатися трактом; потрібно було за ним наглядати, бо на всі мерзенні справи був придатним; і татар також варто було побоюватися, бо були вражені побиттям послів, однак старий Хмельницький убезпечив гетьмана листом, написаним такого змісту:

«Син мій, Тимошко, без волі моєї іде до Валахії, але нічого не мислить поганого вчинити полякам, бо туди іде свататися, хіба що татарам, народу свавільному, не потрібно довіряти». Одні стверджували, що щиро поводиться Хмельницький, інші радили остерігатися зради, бо сина не взмозі утримати від насильницького вторгнення до Волощини, вчасно себе підстраховує. Проте не було прозірливості в наших, яка є сестрою передбачливості, бо у війську не служить таке слово, як не сподівалися. Завжди жовніру не завадить обережність: почувши це, належало гетьману відійти від шляху, згромадити військо з Задніпров’я і звідусіль, що і полковники радили і гетьман було на це погодився, проте один раз так, а інший раз інакше думав, але ж, як говориться, на згубу йому складалося, що не об’єднався з вояками.

Нурадин, напавши, багато коней на пасовиську захопив, потім стрімко влетів на військо, проте, побачивши наших у шику, стримався і старі жовніри розповідали, що орда, зіткнувшись, піде геть. Взяті до полону татари подали реляцію, що обминувши Батіг, Тимошко прямо пішов до Валахії. Коли ж тоді розпочиналася битва, хоча і нешвидко вдалися наші до ради, гетьман від полковників запитав поради. З-поміж них Пшиємський промовив: «Добре щось похвальне радити, а робити, що потрібно. Так і нам, коли не має часу, то робім, що мусимо, бо тепер є у такому становищі, що кожен б хотів бути у кращому. Уже не має часу нарікати на долю і нарікати на раду, якщо Бог хоче дати нам життя і цілісність, а відвага – перемогу. Я з молодості звик діяти, говорити багато не вмію, слова не відіб’ють від шиї татарської шаблі, а у небезпеці вдаватися до промов є безумством. Два способи бачу: або захоче нас ворог обложити, як під Збаражем, або напавши раз і вдруге на нас, відійде геть. Дай Боже, щоб ця навала виявилася мимохідь і цей молодик, захоплений любов’ю, поспішив якомога швидше з амурами до Валахії. Але, як мені здається, ця навальність не закінчиться одним моментом, ворог не швидше відійде звідсіля, поки татари не наситяться здобиччю, а козацька ребелія не зафарбує нашою кров’ю весільний банкет. Якщо затримається тут, над нами висітиме нещасний кінець, окрім втрати коней, котрі життя наше підтримують, сидіти будемо, як вовки в ямі, до того часу поки нікчемно не здамося, або один на одному неминучою смертю загинемо. Тому, гетьмане, з кіннотою відходи і цю молодь на майбутні часи для вітчизни виводь; з піхотою, з якою я залишуся, в окопах закриємося, затримуючи ворожу потугу настільки вистачить амуніції й провіанту. Так, відійшовши якнайшвидше, зібравши військо, будеш страшним для ворога, не залишиш війська, а частину залишиш і невдовзі зможеш повернутися. В твою відсутність ми будемо думати про те, аби шукати способи шкодити ворогу, якого обманювати і роздвоювати є першим військовим мистецтвом. Я спробую, на що цнота польська, і вороже шаленство стримуючи за Божою допомогою, обіцяю в окопах два місяці ґрунтовно захищатися, якщо довше витримати не зможу, тут зі славою поляжемо, а ти, будучи живим, судитимеш, чи дотримуємося клятви і гідності, чи мені не пощастить».

Всі хвалили пропозицію Пшиємського, котрий у різних битвах і фортецях був вишколеним в чужих краях, був в облозі під Бреже у Франції, також і у шведському війську служив полковником, але гетьман, на своє й інших нещастя, вперся. Жовніри, слухняні до цього часу, голосно нарікали на гетьмана: хорунжий його гусарської корогви, коли піднімав корогву, кінь під ним упав і корогва розстелилася по землі – перший поганий знак. Протрубіли до бою, виходить шиками військо у поле, не сумнівався гетьман, що табори й окопи тил йому захистять, а він виграє битву з татарами, інакше, коли ж би пропустив орду, не знищивши їх, отримав би з боку війська віковічну огиду, з глумленням з боку диких поганів. 6 000 кінноти, 3 000 піхоти було польського війська, хоча знуджені корогви, маючи ледве третю частину складу, одні з-за заслуг на депутації (?), інші в домах втраченого майна пильнували, треті не пильнували корогв, бо не отримали платні, окремі корогви лише челядь виставляли і базарними торгівцями. Окоп обширний дуже вчинили, як для свого війська тут будучого, як і з України надходячого, тут же і для козаків з Умані, котрі обіцяли прийти від Хмельницького. Саме обширні окопи зашкодили, зменшити їх не було часу, бо орда висіла над шиєю. Тому мусіли з ордою зіткнутися, Марек Собеський староста красноставський і Одживольський каштелян чернігівський атаку татар своїми дивізіями відбили, однак татари, зробивши обманний рух, почали відступати. Калиновський не дозволив далеко гнати татар, краще до окопів повернутися, звідки з гармат татар можна було вражати. Однак татари обійшли окопи, по яких стріляли з гармат, стали подалі, аби їх з гармат не вражали.

Тим часом Тимошко з козаками в тил окопів зайшов і з великою силою атакував і від гарматного пороху світу не було видно; боронився належно з піхотою Пшиємський, відважно силою своєю козаків від окопів відігнав. Гетьман не знав, що за сумяття в тилу окопів. А тут ротмістр Вінцентій Зелінський прибув до гетьмана, прохаючи допомоги. Лише мав направити, аж тут, як за змовою, татари вдарили по кінноті, а в обозі приготовлені великі скирти сіна й соломи виявилися зрадливо запаленими, а потім і намети жовнірські зайнялися. Тут від орди і козаків обширний ворожий наступ, а в обозі важка пожежа, при цьому дим закрив огляд того, де що діється, не знав гетьман, якій стороні надавати допомогу, мужньо і відважно, одначе, бився важко пораненим. Що бачачи, Марек Собеський взяв командування на себе і стримав ворожу фурію. А так як перемогти ворога не було можливим, безстрашно і сміливо бився, аж поки його перед брамою окопів Одживольського з багатьма гідними полковниками, ворог не поклав трупом. Ще наші не впали б у відчай під час оборони, коли б могли до окопів повернутися, бо сильною пожежею у середині окопів було втрачено піхоту, валів захищати не було кому, а козаки відчайдушно лізли на вали, поляків до окопів ввійти не допускали. Був серед козаків Золотаренко, головний для поляків ворог, з-за чого його Хмельницький більше за інших полковників поважав. Той, коли побачив в окопах вогонь, заохочував козаків різними способами, аби лізли на вали, примовляючи: перестаньте стріляти, не мордуйтеся, рубаючи поляків, голими руками їх візьмемо, загнавши їх у вогонь, передушаться самі. Старайтеся помститися за кривду свою берестецьку, оточивши їх у їхньому вогні, тиранів спаліть, нагнавши у їх же власні окопи, як у замкнутій в’язниці обложіть.

Бачачи остаточну згубу, гетьман двічі поранений, накинувся на ворога, не даючи себе живим взяти, був розсічений. Мужній і неустрашимого серця, був рицарем суворим у командуванні, але кохався наполягати на своїй думці, хтивий до помсти, не зважав, як передбачати майбутні справи. Козаки його вважали невблаганним, потрібно було страх прикривати ласкавістю. Такою ж смертю на місці бою поліг Марек Собеський, староста красноставський, прекрасний кавалер, у військових акціях вишколений. Самуель Калиновський обозний коронний, син гетьмана польного, дякуючи швидкості коня, вирвався з ворожих рук, блукаючи по лісах, був убитий заюшеним хлопством, інші вважали, що захоплений ордою. Зигмунд Пшиємський писар польний, генерал коронної артилерії був порубаний […].

Програна битва під Батовим у велику гордість козаків піднесла. Золотаренко, тріумфуючи, промовляв: «здохлий пес не кусає». Потім не задовольняючись побитими поляками, разом з іншим полковником козацьким Височаном намовили нурадин султана, щоб захоплених до полону поляків усіх наказав витяти […]. Проте цієї жорстокості був автором старий Хмельницький, котрий Тимошка з козаками, котрі у трьох милях від нього були, наздогнавши, навчав, як мав, перемігши поляків, з ними вчинити […].

(Kochowski W. Historya panowania Jana Kazimierza. – Poznań, 1840. – T. I. – S. 144-149)

№ 11