Гіпотеза про інцест та Едіпів комплекс.

Едіпів комплекс – потяг малолітніх дітей до батьків протилежної статі. У віці 5-6 р. хлопчики починають відчувати сексуальний потяг до осіб протилежної статі, тобто до матері. Батько стає для них ворогом, конкурентом. Причина ворожості до батька – бунт проти його патріархальних порядків і страх бути кастрованим батьком через ревність до матері. Цей страх змушує хлопчика відкинути потяг до матері і переключити його на інших жінок. Хлопчик приймає норми, принципи та порядки батька і вони стають його «Над-Я». Проте у випадках зрушення син не відмовляється від сексуальних уз із матір’ю і в подальшому житті відчуває потяг до жінок, які по відношенню до нього виконують саме ту функцію, яку раніше виконувала мати. Страх перед батьком залишається назавжди.

Такі чоловіки зазвичай ніжні, велелюбні, досить самозакохані. Ці люди з дитинства характеризуються нарцисизмом і почуттям власної виключності. Коли ж такий чоловік сам стає батьком, то не бачить потреби доводити свої переваги на ділі, бо мати чи її заміна люблять його сліпо і беззастережно. Ці люди надзвичайно ревниві (їм хочеться зберегти своє виняткове становище) і одночасно вони дуже невпевнені в собі і тривожні коли треба вирішувати конкретні справи.

Інцестуозне тяжіння до смерті та мертвого – це пристрасть, яка суперечить всім іншим потягам. Він виникає в самій глибині несвідомого. Людина з даним комплексом буде компенсувати його менш деструктивними проявами по відношенню до інших людей, наприклад садистське підпорядкуванн іншої людини, або, навпаки, завоювання безмежного захоплення собою.

Симптоматика некрофілії.

- для встановлення некрофільського типу характеру недостатньо виявів 1-2 рис;

- некрофілія це злоякісна форма анального характеру, а біофілія – це повністю розвинута форма «генітального» характеру;

- з іншого боку для встановлення некрофілії не обов’язково мати всі ознаки характерні їй;

- немає жорсткого кордону між непрофільською і біофільською спрямованістю: Кожен індивід це складна сукупність, комбінація ознак, що знаходяться в конкретному поєднанні. Проте можна виявити переважну схильність до того чи іншого типу;

- некрофіли є небезпечними для суспільства – це ненависники, расисти, палії війни, вбивці, різники і т.д.

Праця Сартра «Буття і ніщо»

Основний філософський трактат Сартра “Буття і ніщо. Дослід феноменологічної онтології” (1943) присвячений дослідженню питань: що таке буття? які фундаментальні буттєві відносини між свідомістю і світом? які онтологічні структури свідомості (суб’єктивності), що роблять можливими ці відносини

У пошуках відповідей на ці питання Сартр виходить з ідеї світу як феномену. Світ, що безпосередньо виявляється людиною в її життєвому досвіді, є, за Сартром, складне утворення, попередньо (на дорефлексивному рівні) завжди структурованою екзистенцією.

У ньому свідомість людини є “завжди вже здійсненою”, завжди вже здійсненою такою що вже кристалізувала і проробила свою роботу у вигляді “тотальностей”. Намагаючись прочитати її, Сартр вичленовує в світі як феномені, “синтетично організованої тотальності”, “конкретному” три складових його регіони. Буття-в-собі (перший регіон) – будь-яка фактична даність живій свідомості і “є те, що воно є”. Це – сирі обставини виникнення свідомості в їх непереборній випадковості, будь-які емпіричні умови, в яких відкриває себе індивідуальна свідомість і які складають його фактичність (епоха, географічна, соціальна, класова, національна приналежність людини, його минуле, оточення, місце, психіка, характер, нахили, фізіологічна конституція і ін.). Другий регіон – жива свідомість (буття-для-себе). Його онтологічний статус полягає в тому, що, будучи виявленням і розкриттям даного, свідомість є “ніщо” (neant), порожнечею, запереченням.

Свобода, таким чином, протиставляється випадковості (даного як “існування без підстави”). Вона визначається як автономія (своєзаконність), зусилля людини самовизначитися в тому, що їй просто дано, даючи самій собі цю даність, тобто постійно відновляючи її у просторі своєї власної інтерпретації, вступаючи в певні відношення з нею, надаючи їй певний зміст своїм вибором. Це дозволяє Сартру трактувати індивіда як автора всіх значень свого досвіду і всіх своїх поводжень. Будучи самосвідомою, сартрівска людина вільна і тотально відповідальна за світ і за себе у ньому. Момент самовизначення людини в бутті, можливий тільки в силу того, що свідомість є для-себе, виявляється в Сартра точкою розриву природного, каузального ланцюга в бутті, появою в ньому “тріщини”, “дірки” і можливістю встановлення в універсумі морального – вільного, контрфактуального – порядку.

“Буття і ніщо” досліджує ситуацію як нерозривний синтез свідомості і даного, свободи і фактичності. Те що задається в перспективі живої діяльності і ризикованої (негарантованої) відкритості, буття в онтології Сартра трактується як “індивідуальна авантюра”, подія фактичної артикуляції існуючого проектом (“ще не існуючим”).

Буття це те, на що людина наважується, вона скомпрометована ним: між ними стосунки співучасництва. Свобода в кожній людині, цей синонім свідомості в Сартра, оголошується підставою (внутрішньою структурою) буття, світу, історії, “безосновною”, відкритою підставою всіх зв’язків і відносин у світі.

У “Бутті і ніщо” Сартр розглядає проблему часу. Він зазна-чає, що темпоральність – це організована структура, тотальність, в яку входять три елементи: минуле, теперішнє, майбутнє. Темпоральний феномен потрібно розглядати у його тотальності. Минуле – це завжди зростаюча тотальність у-собі, якою ми є. Однак, оскільки ми не мертві, ми не є цим у-собі в модусі тотожності. Завдяки смерті для-себе назавжди перетворюється на у-собі настільки, наскільки воно цілком проникло у минуле. Сартр згадує слова Мальро “Смерть перетворює життя на долю”. У змісті минулого як такого я нічого не можу ані відняти, ані додати. Минуле, яким я був, є тим, чим воно є; – це якесь у-собі як речі світу. І цей буттєвий зв’язок, який я маю підтримувати з минулим, – це зв’язок типу в-собі. Тобто це – ототожнення із собою. Але, з другого боку, я не є своїм минулим. Я не є ним, оскільки я ним був. Минуле, зазначає Сартр, є тією онтологічною структурою, яка зобов’язує мене бути тим, чим я є поза собою.

 

 

 

Екзистенціалізм Сартра

Ім'я Сартра нерозривно пов'язане з поняттям екзистенціалізму. З усіх філософів, входять до цього напрямку, лише він упевнено себе називав екзистенціалістом. Екзистенціалізм- це філософія існування.

Ставлення Сартра до екзистенціалізму ясно викладені у праці «Екзистенціалізм- це гуманізм». У цьому вся праці він захищає даний філософський напрям від звинувачень пессимистичности,нигилизации традиційних цінностей, пасивності. Сартр порівнює позиції класичних философов-рационалистов XVIII-XIX століть (Декарт, Ляйбніц, пізніше Вольтер, Кант) відносини із своїми. Якщо есенція передує екзистенції, то Бог творить людину, закладаючи в нього певне поняття, завдяки чому людина і існує. Сартр порівнює творіння людини виготовлення ножа: «Отже, поняття "людина" в божественному розумі аналогічно поняттю "ніж" в розумі ремісника. І бог творить людину, відповідаючи технікою і задумом, точно як і, як ремісник виготовляє ніж у відповідність до його визначення і технікою виробництва. Скасування Бога у філософів – атеїстів не вплинув цю концепцію, перейменувавши «Божий задум» в «людську природу», однакову в усіх.

Для атеїстичного екзистенціалізму характерний зворотний погляд. Спочатку людина існує, і на початку це існування не визначено поняттям, оскільки власна сутність реалізується людиною лише в процесі існування, з власної волі. «Для екзистенціаліста людина тому не піддається визначенню, що спочатку нічого собою технічно нескладне. Людиною він працює лише згодом, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама.» Під словами «робить себе сама» мається на увазі наявність в людини бажань, і волі, що розвиваються за ходом існування, з допомогою яких людина змінюється. Це в Сартра називається суб'єктивністю. Людина для Сартра це проект, який переживається суб'єктивно, тим він височить над іншої природою.

Проте в суб'єктивізму є ще одне значення. Людина відповідальна як за себе так і за решту людей. Він може вийти за межі своєї свідомості, своєї суб'єктивності. Це Сартр називає глибоким змістом екзистенціалізму. Людина, роблячи власний вибір, робить її за всіх людей відразу, вибирає для людства благо, оскільки він неспроможна вибрати зло. Своїми діями, на думку Сартра, ми творимо образ ідеального чоловіка й стверджуємо певні цінності.

Далі Жан-Поль Сартр розкриває поняття «тривога», «відчуженість», «розпач». Отже, Сартр стверджує: «Экзистенциалист охоче заявляє, що людина – це тривога.» Тривога людини виникає саме тому, що він своєю дією стверджує ідеал і цінність, виступає «законодавцем». Сартр вважає, що людина має відчувати це почуття, і якщо не відчуває- отже вона втікає від відповідальності. Але такі роздуми не повинні відговорити людину від дії, потрібно приймати на себе відповідальність.

Перейдемо до занедбаності. Про занедбаності разом із Сартром саме сповідував і інший атеїстичний екзистенціаліст- Мартін Гайдеґґер. Він характеризував занедбаність в смерті - страхом, перед «ніщо».

У Сартра відчуженість- це усвідомлення своєї самотності у світі, за відсутності Бога. Це з іншої сторони і є свобода. Сартр наводить цитату з Достоєвського «Якщо Бога немає, усе дозволено». Людина немає виправдань, посібників, які первинні, а які – вторинні, власне навіть цінностей він не бачить. Тому його доводиться щоразу створювати свій власний ідеал й має бути відповідальним за свій вибір. Так відчуженість приходить разом із тривогою.

Наступне поняття яка- це розпач. За словами Сартра розпач приходить до людини в останній момент,коли він усвідомлює, що може справді розраховувати лише на свої сили.

Далі автор обгрунтовує гуманність екзистенціалізму. Головний його аргумент- те, що це вчення не розглядає людини, як об'єкт, тоді як матеріалісти ставить її з неживими предметами. Суб'єктивність, яку можна опанувати за істину.

Далі йде розмірковування про свободу. Сартр стверджує, що воля людини повністю залежить від волі іншох людини. Якщо індивід хоче свободи собі, він має бажати її й ж для решти.

Наприкінці своєї праці Сартр пояснює гуманізм. Він засуджує той гуманізм, що ставить людину, як мету і найвищу цінність. Жан-Поль стверджує, що не можна високо оцінювати все людство по видатним досягненням малої його частину. На його думку, затвердити цінність дозволить лише нелюдина.

 

 

Праця Камю «Міф про Сізіфа»

“МІФ ПРО СІЗІФА”. Філософське есе “Міф про Сізіфа” було надруковане в 1942 році. Назва есе відсилає читача до відомого античного міфу про Сізіфа, приреченого богами на жорстоку кару: Сізіф мусив підіймати на гору важкий камінь і щоразу, коли він досягав вершини, камінь зривався донизу, і Сізіф змушений був усе починати спочатку. Абсурдність праці Сізіфа і має на увазі Камю, і тому додає своїй філософській праці підзаголовок “Есе про абсурд”. Абсурдність Сізіфової праці стає для Камю узагальненим філософським символом, який він поширює на характеристику буття людини у цілому. Життя людини, за цією концепцією, не має розумної мети, не виправдане жодними з тих аргументів, що ми їх вкладаємо у звичне, але надумане, з точки зору Камю, поняття “сенс буття”. Поняття еволюції, цивілізації, долі, божественного задуму виявляються фікцією, за якою немає нічого, - лише людина, яка тільки і може, що усвідомити власну безпорадність, нікчемність і безглуздість свого існування. Як пояснює О.Яковлев, “французький мислитель, намагається проаналізувати свідомість людини, яка позбавилась релігії, віри в бога, а саме такою є доля сучасної людини, з погляду Камю. Ця свідомість перебуває на тій межі, коли віри у людини вже немає, а нової точки опори ще немає. Людині, що перебуває у такому стані, дуже важко змиритися з думкою про безглуздість пошуків зовнішнього опертя, з тим, що вона повинна розраховувати лише на себе. Цю “розірвану” свідомість - усвідомлення абсурду - Камю й виклав у “Міфі про Сізіфа”. Якщо бога не існує, то чи варте життя того, аби його проживати? - формулює мислитель своє головне питання”.

 

Філософський песимізм, виявлений у цій праці, великою мірою був обумовлений тим історичним контекстом, у якому вона писалася. Франція була окупована. Сили її захисників були зламані, а німецькі війська продовжували тріумфально просуватися Європою, практично не зустрічаючи на свому шляху опору. Легкість, з якою столітні культурні та матеріальні надбання європейської цивілізації падали до ніг і паплюжились новітнім нацистським дикунством, навіювала закономірні думки про хиткість і оманливість тих життєвих засад, на яких вони були зведені і які ще вчора здавалися непорушними.

 

Реальність видавалася повним абсурдом і це породжувало небезпечну ілюзію вседозволеності. Саме на цю ілюзію, як на найбільш слабку ланку в філософських аргументах “Сізіфа”, майже відразу вкаже й сам Камю. “Почуття абсурду, коли його намагаються перетворити на керівництво до дії, • робить вбивство щонайменше байдужим, а отже, припустимим. Якщо немає у що вірити, якщо ні в чому немає сенсу і не можна стверджувати цінність чого б то не було, тоді усе дозволено і усе припустиме. Можна розтоплювати печі крематоріїв, а можна й займатися лікуванням хворих. Злодійство чи доброчесність - усе абсолютна випадковість і примха”.

 

В цей час у Франції вже починає набирати сили рух Опору, до якого приєднується й Камю і який стає для нього символом хоча б часткової - в конкретноісторичній (але не метафізичній) площині - виправданості сенсу людського буття. Цю думку Камю висловлює в своїх “Листах німецькому другові”, які писалися безпосередньо услід за “Міфом про Сізіфа”: “Я продовжую вважати, що у цьому світі не існує вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в ньому усе ж має сенс, і це людина, оскільки лише вона одна шукає цього сенсу. В цьому світі є принаймні одна правда - правда людини… її і потрібно врятувати… А це’означає не калічити її, це означає прагнути до справедливості, яка зрозуміла лише їй одній”.