Еволюція інтелектуальної власності

1.1 Еволюція промислової власності

Одна з основних властивостей інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий прибуток, отриманий від використання інтелектуальної власності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелектуальна власність у явному вигляді може не приносити прибутку, але, створюючи додаткові труднощі для конкурентів, полегшує тим самим просування власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, вона може сприяти духовному розвитку громадян.

Однак для того щоб одержати ту чи іншу користь від права на об'єкт інтелектуальної власності (ОІВ), необхідно спочатку його створити, а для цього потрібно затратити фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо на даному підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з використанням власного ОІВ, а конкурент почав незаконно виготовляти ці ж вироби за цією самою технологією, то його вироби виявляться дешевшими, а отже і більш конкурентноздатними. Таким чином, творець об'єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному становищі.

Світова історія винахідництва сягає сивої давнини. Технічні засоби первісної людини – камінь та гілка поступово вдосконалювались. Археологами відкриті різного роду доісторичні кам'яні пастки, що використовувались для ловлі здобичі. Згодом окрім пасток та замаскованих ям з'явились аркани, стріли, списи, вогонь тощо [3].

Відомо, що близько 2200 років тому правив Єгиптом Птоломій Філадельський – військовоначальник знаменитого Олександра Македонського. У місті Олександрії, у його розкішному палаці гостей зустрічав “залізний слуга”. У нього були голова, руки, ноги, як в справжньої людини. Він кланявся гостям, супроводжував їх, відкриваючи двері багаточисельних кімнат. Джерелом руху була звичайнісінька гиря, що рухалась у нього в середині. На жаль, до нас не дійшли подробиці будови цих механізмів та ім'я того давнього талановитого винахідника.

Історія винахідництва знає різні сторони життя. Були вони і трагічними, і комічними, а в більшості повчальними.

У XVII сторіччі талановиті швейцарські винахідники батько Пьєр-Жак Дро та його син Анрі Дро виготовили та з успіхом демонстрували в Мадриді та Парижі людиноподібних ляльок, що рухались. Посилений інтерес у глядачів викликала лялька “писець”. Вона умочала гусяче перо в чорнильницю, двічі струшувала його і після невеликої паузи починала писати справжнього листа. Окрім цього вона ворушила головою і поводила очима. Всі рухи лялька отримувала від пружинного механізму, що приводився у дію кулачковим пристроєм. Однак інквізиція, звинувативши винахідників у відьмарстві кинула їх до в'язниці, де вони і загинули. Згодом на честь сім'ї Дро людиноподібні механізми дістали назву андроїдів.

Гріх сміятися над почуттями патріотизму, але погодьтесь, що дії знаменитого Луї Пастера викликають добру посмішку. Він замислив взяти реванш за поразку Франції у франко-прусській війні 1870 р. у дещо незвичайний спосіб. Отриманий ним патент № 91941 на виробництво пива кращого від німецького дійсно дозволив деякий час французьким пивоварам утримувати першість у цій суперечці.

Зовсім інша історія трапилась у XX столітті з винахідником синтетичного палива португальським інженером Вікенте і Аматом. Відмовившись поділитися своїми секретами з конкурентами, він втратив все майно і, під кінець, оббреханий злостивцями, потрапив за грати на 18 років. Але енергійний винахідник не здався. Умовивши директора, побудував у в'язниці міні-завод, який дозволив постачати дешевим паливом усіх бажаючих. Цей іграшковий заводик приніс чималі дивіденди підприємливому адміністратору в'язниці. Так, завдяки своїм знанням та невмирущому оптимізму через 7 років винахідник опинився на волі.

Гортаючи книгу з життя винахідників, не можливо обминути таку її сторінку, як промислове шпигунство. У відомій праці Ж. Берзье “Промисловий шпіонаж” наводяться різні повчальні приклади. XV століття до нашої ери. Овіяне романтизмом кохання китайської принцеси до індуського юнака спричинило до розповсюдження секрету природного шовку. Закохана принцеса таємно вивезла шовковичних хробачків у квітах, що прикрашали її розкішний капелюх і подарувала їх любому. Так світ дізнався про секрет китайського шовку, а принцеса, нажаль, навіки втратила коханого.

Інша відома історія теж більше схожа на детектив. Вона пов'язана з викраденням секретів китайського фарфору і відноситься вже до XVIII століття нашої ери. Французький єзуїт зумів таємно відвідати закрите місто Цзиндечень і описав технологічні секрети в листах до знаменитого Реомюра. У свою чергу англійський шпигун Томас Бриян викрав секрет китайського фарфору у французів.

У захоплюючій книзі винахідництва є ще одна сторінка, пов'язана з історичною справедливістю.

На питання, хто винахідник громовідводу, навіть не задумуючись, пересічний школяр відповість: Бенжамін Франклін. Але давайте звернемось до історії.

В одному з давніх єгипетських храмів біля входу були зведені високі башти. У каналах цих башт розташовані якісь дивні щогли, списані ієрогліфами. Яке ж було здивування вчених, що розшифрували написи. Ще б пак! Адже там було написано: “Ось високий пілон бога Едау; двійко щогл стоїть на своєму місці, щоб розтинати громовицю в небесах”. Отже, метод відводу блискавки був відомий єгиптянам ще за часів будівництва пірамід. Та людство забуло первісні знання. У книзі про Китай, що з'явилась в 1688 році, мандрівник, вчений-монах Габріель де Магелан (не сплутуйте з Фердінандом Магелланом) оповів про дивні речі: “на кожному розі тамтешніх будинків знаходяться роги, повернуті до неба і прикрашені драконами. Жала цих чудовиськ висунуті до неба. Крізь них проходить металевий стрижень, нижній кінець якого заховано у землю”. Однак мало минути ще 62 роки доки Франклін висловив подібну гіпотезу, а тільки через 2 роки після цього французький природознавець Дюпон реалізував цю ідею в Парижі.

А як Ви гадаєте, хто винайшов фонограф? Відповідь також відома – звичайно геніальний Томас Едісон. Але чи так це насправді? Жив у Парижі один відомий у колах богеми талановитий літератор, шансоньє і художник Шарль Кро. У свої 25 років на всесвітній виставці в Парижі у 1867 р. він продемонстрував власноручно розроблений і виготовлений автоматичний телеграф. А у 27-літньому віці, ця непересічна особа видала наукові праці: “Загальне рішення проблеми кольорової фотографії” та вдумайтесь тільки – “Огляд можливих зв'язків з планетами”. У 30 років Шарль Кро почав свою дослідницьку роботу з слухового сприйняття, що увійшла до його фундаментальної праці “Принципи механіки мозку”. І нарешті у 35 років Кро подав до Академії наук Франції опис апарата для запису і відтворення людського голосу, який назвав “палефоном”. Це сталося в квітні 1877 року, а вже у жовтні того самого року в одному популярному журналі було опубліковано докладний опис цього винаходу. До того ж апарат було перейменовано більш благозвучно в “фонограф”. А 10 грудня 1877 р. Томас Едісон одержав перший патент США на “Вдосконалення інструменту для контролю та відтворення звуків”. А далі рух подій прискорюється. 11 грудня в журналі “Rappel” з'являється замітка про апарат Кро. 17 грудня Едісон подає до Парижської академії заявку на фонограф і 15 січня 1878 року отримує патент, і дивні речі: у Французькій академії наук забули про раніше подану заявку Кро, а він сам з вражаючою байдужістю поступається своєю першістю.

Є подібні приклади і у вітчизняній історії. Взяти хоча б відомого українського фізика, подолянина Івана Пулюя. Саме йому належить першість у відкритті невідомих катодних х- променів. Про це свідчить видана ним у 1884 р. брошура “Сяюча електронна матерія і четвертий стан речовини”. Однак не потурбувавшись про утвердження свого авторства вчений поділився ідеєю з відомим сьогодні Вільгельмом Конрадом Рентгеном. А останній, якось “випадково забувши” першовідкривача в січні 1886 р виголосив публічну лекцію “Про невідомі промені”, подавши інформацію до тижневика “Pressc”. Heзважаючи на те, що в тогочасній пресі багато писалося про пріоритет І. Пулюя, в 1901 р. першу в світі Нобелівську премію все ж отримав В.Рентген.

Як бачите, саме життя підказало необхідність захисту прав винахідників. Найдавніший приклад захисту прав в галузі винахідництва навів давньогрецький історик Філарк. У грецькій колонії Сібаріус існував звичай. Кухарю, що виготовляв нову популярну страву, надавалось виключне право на її приготування протягом одного року. У часи середньовіччя право авторства оберігалось привілеями, які надавались винахіднику коронованими особами.

Мабуть, уперше на необхідність захисту прав винахідників звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Уже на початку XIV століття королівською владою там надавалися особливі привілеї особам, що займалися створенням нових виробництв. Така підтримка прийняла форму дарування особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Дане виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

Такі права закріплювалися документом, що називався патентною грамотою, що означало “відкритий лист”, оскільки він мав печатку в кінці, а не на згорнутому листі. Згодом наданням такого права стали зловживати, використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю. З'явилися протести, і питання, пов'язані з патентами, стали вирішувати в судовому порядку. Класичним прецедентом стала “Справа виробників сукна з Іпсвіча” (1615 р.), при слуханні якої було заявлено: “Але якщо людина привнесла в королівство новий винахід або нове ремесло, ризикуючи при цьому життям і майном і затративши свої засоби тощо, чи якщо людина зробила нове відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю і прихильністю у відшкодування його витрат може подарувати йому привілей користатися таким ремеслом чи промислом тільки визначений час, тому як на початку люди королівства перебувають у неведенні щодо цього ремесла і не мають ні знань, ні навичок, щоб користатися ним. Але коли термін патенту минає, король може знову подарувати його”.

Для того щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628 (1623) році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу, не мали сили всі монополії, дарування і пільги, за винятком “будь-яких патентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорівнює 14 рокам чи менше, що повинні від цього часу видаватися на виключне право на виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і першому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот І грамот на привілеї не повинен був користатися”.

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти, як вид інтелектуальної (промислової) власності використовуються дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

Іншим об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів зображувалися ремісниками на товарах, що виготовлялися ними чи ставилися скотарями як “клейма” на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на поважний вік, вони реалізували важливий елемент законодавства про товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксували зв'язок між товаром і виробником.

Термін “товарні знаки” (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше застосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 30-40-х роках XX століття було в основному завершено розвиток законодавства про торговельні марки (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і на сьогодні.

 

1.2 Еволюція авторського права і суміжних прав

У Стародавній Греції та Римі широко застосовували майновий аспект авторського права. Так, комедія Публія Теренція “Євнух” мала настільки великий успіх, що її було продано вдруге і показано як нову.

Римські автори розуміли, що оприлюднення та використання твору зачіпає як їхні інтелектуальні, так і особисті права. Авторові надавали можливість приймати рішення щодо оприлюднення свого твору, а плагіат різко засуджувала громадська думка.

Уже 2300 років тому в Афінській республіці існували право на захист цілісності твору і заборона вносити до нього зміни. Оскільки переписувачі й актори досить вільно поводилися із творами знаменитих авторів трагедій, у 330 р. до н. е. було прийнято закон, відповідно до якого оригінали творів трьох великих класиків підлягали збереженню в офіційному архіві. Актори повинні були дотримуватися офіційного тексту.

Копіювання книжок на той час здійснювали шляхом переписування рукописів, що було тривалою та трудомісткою справою. Такі книжки коштували дорого, а їхня кількість була обмеженою.

Питання інтелектуальної творчості відносили до сфери загального права власності. Автор виступав власником створеного ним рукопису або скульптури, яку він міг продавати (відчужувати), як і будь-яку іншу матеріальну цінність. Викладацька діяльність і мистецтво були основними джерелами доходу авторів. Копіювання та розповсюдження твору іншого автора можна було розглядати як найману працю.

 

1.3 Виникнення ідеї охорони авторського права

Ключовим моментом у розвитку авторського права послужив винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Це призвело до появи нових професійних категорій – друкарів і продавців книжок.

Підприємці витрачали великі грошові суми на закупівлю паперу, купівлю або виготовлення друкарських машин, найм робочої сили, що передбачало авансування коштів, які протягом певного часу можна було відшкодувати помірними надходженнями. Без будь-якої охорони від конкуренції з боку продавців незаконних примірників інвестування у друк і продаж книжок були небезпечною та ризикованою справою. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготовлювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг продажів, а отже і доход друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Наприкінці XVII ст. система привілеїв, тобто монопольних прав, надаваних королівською владою, зазнавала все більшої критики, автори все активніше заявляли про свої права.

Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято відомий Статут королеви Анни – перший закон про авторське право (копірайт¹): “Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній на час, що встановлюється відтепер”. Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий. Отже, охорона авторського права тривала 28 років від дати першої публікації.

Якщо книжки на момент прийняття закону вже було надруковано, передбачався єдиний строк охорони тривалістю 21 рік.

Закон наголошував на охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів, а практичну вигоду одержали перш за все видавці та продавці книжок.

Закон також встановив умову про реєстрацію та депонування. Опубліковані книжки потрібно було зареєструвати в Центрі кни­говидавців, а примірники – депонувати для використання університетами та бібліотеками (кількість таких примірників дорівнювала дев'яти).

У XVIII ст. судові провадження у справах про авторське право здійснювали згідно як із загальним правом, так і зі Статутом королеви Анни. Спосіб поділити сфери їхнього впливу знайшла англійська Палата лордів під час розгляду справи “Дональдсон проти Бек кета” в 1774 р. Згідно з її рішенням за загальним правом автор мав виключне право на публікацію своїх творів, але щойно книжка виходила друком, права на неї визначав виключно Статут. Регулювання використання неопублікованих творів на підставі загального права тривало до прийняття в 1911 р. Закону “Про авторське право”, який відмінив перше, і нині авторське право в Англії базується тільки на положеннях Закону.

У Франції еволюція від системних привілеїв до системи авторського права була частиною загальних змін у житті країни, які спричинила революція, що скасувала будь-які привілеї, у тому числі привілеї видавців.

У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. На відміну від англійської системи, у французькій права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор користується все від англ. copyright – право копіювати життя. Однак і в Англії і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше – як частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. відзначено, що “немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці”.

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків протягом усього життя автора і 50 років після його смерті.

Міжнародний механізм охорони авторських прав виник з підписанням у 1886 р. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Наступні перегляди Бернської конвенції, укладання нових угод і договорів вдосконалювали міжнародну систему охорони авторського права.

 

1.4Авторське право Російської імперії

У Російській імперії авторське право, яке діяло і на території нинішньої України, з'явилося у XIX ст. Книговидавничу справу до кінця XVIII ст. вважали державною монополією. За відсутності конкуренції між видавцями не було об'єктивних передумов для зародження авторського права. Автори одержували кошти для існування з інших джерел. Так, “віршування для Ломоносова було іноді розвагою, але переважно посадовою вправою” (О. С. Пушкін).

Авторське право Російської імперії було тісно пов'язане з цензурним законодавством. У 1816 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження, яке вимагало, щоб при поданні рукописів на цензуру до них додавали докази прав видавця на їх друк. Вперше захист авторських прав у Російській імперії було юридичне оформлено в 1828 р. шляхом доповнення Цензурного статуту главою “Про авторів і видавців книжок”. О. С. Пушкін відзначав, що література “ожила і набула звичайного свого напряму, тобто торговельного. Нині вона становить галузь промисловості, що керується законами”¹.

У 1830 р. було затверджене нове Положення про права авторів, перекладачів і видавців, згідно з яким охороні підлягали статті в журналах, приватні листи, хрестоматії та який надав можливість продовжувати строк охорони творів на 35 років після смерті автора. У 1845 і 1896 роках було визнано право на музичну та художню власність. У 1875 р. строк захисту авторського права після смерті автора був збільшений до 50 років. У 1877 р. норми авторського права були перенесені з Цензурного статуту до Законів цивільних (т. X, ч. 1 Зводу законів Російської імперії).

20 березня 1911 р. було прийнято Положення про авторське право, ст. 33 якого вперше закріпила право авторів на переклад їхніх творів. Законодавець відмовився від конструкції “літературна та художня власність”, замінивши її поняттям “виключні права”.

 

1.5 Авторське право СРСР

У 1925 р. в СРСР були прийняті Основи авторського права, доповнені в 1928 р. Документ визнав за авторами виключне право на їхні твори, яке за законом 1925 р. було чинним протягом 25 років від моменту першого видання або публічного виконання твору, а в 1928 р. перетворилося щодо більшості творів на довічне право автора. Основи передбачали перехід авторських прав до спадкоємців на 15 років після смерті автора. Твори використовували на основі договорів з авторами, умови яких досить детально регулював закон. Разом із тим не вважали порушенням авторського права переклад твору іншою мовою, використання чужого твору для створення нового, суттєво відмінного від першого, публічне виконання чужих опублікованих творів без дозволу автора, але з виплатою винагороди тощо.

8 грудня 1961 р. були затверджені Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, четвертий розділ яких присвячений авторському праву. Чинні до того норми авторського права були суттєво переглянуті з погляду подальшого розширення прав авторів, зміцнення їхніх позицій щодо організацій, які використовують їхні твори, скорочення переліку винятків в авторському праві.

У зв'язку із приєднанням СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право (1952) вперше було закріплено право автора на переклад твору, до 25 років збільшено строк дії авторського права після смерті автора, розширено коло суб'єктів авторського права.

31 травня 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік, які заборонили вільне оприлюднення творів у кінострічках, радіо- і телепрограмах, публічне виконання опублікованих творів без згоди автора, а також розширили коло творів, що підлягають охороні, продовжили строк дії авторського права до 50 років після смерті автора, вперше запровадили охорону суміжних прав. Через розпад СРСР Основи не набули чинності на території України.

Приклад

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

ПРАКТИЧНЕ РОБОТА № 2