Організація управління Галичиною у складі Польського корлівства (1349-1569).

Органи урядової адміністрації у Галичині і Буковині в складі Австрії

У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, яке очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпорядковувались лише вищестоящим властям.

Акти центральних органів державної влади та управління і власні рішення галичанське намісництво проводило через безліч різних установ, насамперед через управління жандармерії — політичну поліцію. Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підлеглі наміснику, — у особі повітових старост. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ.

Повітові старости були наділені широкими повноваженнями, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли використовувати й військові частини, розташовані на території повіту. Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

Органи крайового і місцевого самоврядування у складі Австро-Угорщини

В Галичині і Буковині поряд з урядовими органами існували також установи крайового та місцевого самоврядування. Антидемо-кратичність австрійської моделі виявлялася у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 p. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення впливу на Галичину і Буковину створив відповідні крайові сейми. Безпосереднє керівництво сеймом та головування на його засіданнях було передано найважливішому урядовцю — крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися імператором. Пост маршалка галича-нського сейму посідав один з представників польських магнатів, його заступником був, звичайно, львівський уніатський митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювався одним з румунських магнатів, а заступником призначався буковинський православний митрополит. Уся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі. Отже, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини.

В галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством органами повітів, міст та сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сейму. Безпосередній нагляд за повітовими, міськими та сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим та розпорядчим органом сейму.

У 1862 p. було видано державний закон про місцеве самоврядування. На його підставі у 1866 p. було прийнято галичанський крайовий закон про громади. Згідно з цим актом створювалися повітові громади (гмини), які територіальне збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади виступали повітова рада як керівний і повітовий комітат, і як виконавчий орган. Головою повітового комітату, звичайно, був повітовий староста (на свою посаду він заступав тільки після затвердження імператором). Повітові органи самоврядування перебували під повним контролем органів урядової адміністрації.

 

Галицьке намісництво: склад, компетенція і діяльність.

У 1849 р. на базі губернського правління в Галичині було утворено намісництво на чолі з намісником, якого призначав імператор і який представляв його в крайовому сеймі. На відміну від попереднього губернського правління намісник був єдиноначальним главою краю, підлеглим безпосередньо міністру внутрішніх справ Австрії. Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польські магнати, які вороже ставились до українського населення краю.

Галицьке намісництво поділялося на департаменти, кількість яких протягом другої половини ХІХ ст. коливалася від 8 до 17. На початку ХХ ст. їх кількість зросла і в 1908 р. воно налічувало 24, в 1910 р. – 25, а в 1912 р. – 37 департаментів. При галицькому намісництві існувало чимало інших установ, які були йому безпосередньо підлеглі і через які воно впроваджувало в життя як закони і розпорядження центральних органів державної влади і управління, так і свої директиви. До них належали: командування жандармерії, крайова шкільна рада, крайова фінансова дирекція, крайова комісія у справі стягнення податків від продажу спиртних напоїв, дисциплінарна комісія, крайова рада охорони здоров’я, крайова аграрна комісія та ін.

У роки Першої світової війни з метою відбудови зруйнованого народного господарства розпорядженням Галицького намісництва від 25 травня 1916 р. був створений як його складова частина Крайовий центр для господарської відбудови Галичини, а для працевлаштування інвалідів і допомоги дітям, батьки яких загинули на фронті, – Крайова комісія опіки над інвалідами. Для допомоги Центру створено дорадчий орган – Прибічну раду для господарської відбудови Галичини.

До компетенції Галицького намісництва входило підтримання встановленого правопорядку, поліцейського нагляду, питання освіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва. Закон 1868 р. уточняв, що до компетенції намісництва належать усі ті справи, які у вищій інстанції входять у коло діяльності міністерства внутрішніх справ, освіти, землеробства і частково – міністерства крайової оборони. Не підлягали наміснику справи спільних для Австро-Угорської монархії міністерств (військового, закордонних справ і фінансів), а з австрійських міністерств – фінансові, торгові і судові справи.

Влада намісника поширювалася на всю територію краю. Проте іноді деяким повітовим старостам доручалося здійснювати нагляд за сусідніми повітами. Галицьке намісництво припинило свою діяльність в жовтні 1918 р. в зв’язку з розпадом багатонаціональної Австро-Угорщини.

 

Зібрання малоросійських прав 1807 р. Структура та характеристика.

«Зібрання малоросійських прав» стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку ХІХ ст. у Чер-нігівській та Полтавській губерніях. Джерелами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського та магдебурзького права. Останнім указом Миколи І 1831 р. було скасоване по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. «Зібрання» поділялося на 3 частини:

1)правові норми, що визначали правоздатність та дієздатність особи, порядок взяття шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей;

2)право зобов’язань, зокрема з питань осудності, виявлення волі, договорів та зобов`язань, які з них випливають;

3)Правові норми, що регулювали майнові відносини.

Офіційного затвердження «Зібрання» не отримало і лише частково увійшло до «Зводу законів Російської імперії».

Судові органи ЗУНР.

Судоустрій і судочинство спочатку залишалися без змін. Судді й допоміжний персонал мали присягнути на вірність укр. народові. Звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антиукр. дія-тю. У 1919 тер. держ. поділена на 12 судових округів і 130 судових повітів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суддів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17 євреїв). Через нестачу кадрів термін стажування суддів скорочувався з 3 до 2р. За воєнного часу тимчасово припинялася ді-ть суду присяжних, запроваджувалися принципи гласності, змагальності, права звинуваченого на захист, здійснювався перехід його на укр. мову.

Продовженням судової реформи - спеціалізація І судової ланки й створення судових установ ІІ та ІІІ інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. Для кримінальних справ в повітах утворювалися трибунали (з1 або 3 призначуваних Секретарством юстиції суддів), ІІ - Вищий суд і ІІІ (останньою) - Найвищий державний суд. До їх обрання зазначені функції покладалися на створені у 03.1919 р. при Станіславському окружному суді Окремий судовий Сенат ІІ інстанції та Окремий судовий Сенат ІІІ інстанції. До їх обрання функції ІІ і ІІІ судової інстанції виконували Окремий судовий Сенат ІІ інстанції та Окремий судовий Сенат ІІІ інстанції, створені 8.03.1919 при окружному суді у Станіславі.

З 30.11.1918р. на тер. ЗУНР при кожній військовій команді запроваджувалися польові суди, діяльність яких поширювалася на військовослужбовців і цивільних осіб, що вчинили злочини проти безпеки, цілісності держави, її обороноздатності тощо. Смертні вироки затверджувалися урядом республіки.

16.11.1918р. створено військову юстицію. Структура військових судів: Військові окружні суди (у трьох областях) - І інстанція. Суди колегіальні (з 3 суддів); Найвищий військовий трибунал; Верховний військовий суд - найвища інстанція військової юстиції.

Створено військову прокуратуру, оч. ген. військовий прокурор. У 3 військових обл. існ. військові прокуратури, в округах - військові офіцери. Створені Державна прокураторія на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військова юстиція.Створені також прокуратура на чолі з Генеральним державним прокурором, нотаріальна служба.

Важливого значення надавалося в ЗУНР створенню органів охорони громадського порядку. 6.11.1918- УНРада - рішення про створ. Корпусу укр. держ. жандармерії. Корпус оч. Команда укр. держ. жандармерії на чолі з головним комендантом. На місцях утворювалися окружні та повітові команди жандармерії на чолі з окружними і повітовими комендантами. Низова ланка жандармерії - сільські і міські станиці, оч. жандармські сільські і міські коменданти. На місцях продовжувала діяти і народна міліція. Вона формувалася на громадських засадах шляхом виборів.

 

Липня 1990 року.

У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.

Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів:

I. Самовизначення української нації,II. Народовладдя,IIІ. Державна влада,IV. Громадянство.,V. Територіальне верховенство,VI. Економічна самостійність,VII. Екологічна безпека,VIII. Культурний розвиток,IX. Зовнішня і внутрішня безпека,X. Міжнародні відносини

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей надкласовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;

— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.

Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

 

Організація управління Галичиною у складі Польського корлівства (1349-1569).

Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави. Кролівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства. Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости. У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

 

21. Кревська, Городельська, Люблінська і Берестейська унії. Їх причини і наслідки.
Наприкінці 14ст.міжнародна обстановка змусила Литву і Польщу обєднатися. Причини:
1. Наступ Тевтонського ордену;
2. Претензії Московського князівства на руські землі;
3. Необхідність протистояти нападам татар;
4. Прагнення польських феодалів отримати укр. землі, а литовських – здобути економ. Та пол. Привілеї польських магнатів.
Кревська унія 1385р.
1. Великий князь Ягайло одружувався із польськ. Королевою Ядвігою і отримував титул польськ. Короля.
2. Польща і Литва обєднувалися в одну державу.
3. Улитві поширювалося католицтво.
Значення унії:допомогла розбити Тевтонський орден 1410р.;спричинила роздавання укр. земель польськ. Феодалам;поширення католицизму у Литві та Україні.
Наступною поступкою Польщі стало підписання Городельської унії 1413р.:
1. Скасовано Кревську унію, підтверджено існування ВКЛ;
2. Державний устрій ВКЛ мав реформуватися за польськ. Взірцем;
3. Литовці-католики урівнювалися в правах з поляками-католиками;
4. Польща і ВКЛ в майбутньому мають створити єдину держави.
Причини обєднання ВКЛ і Польщі 1569р.:
1. Ослаблення Литви внаслідок московсько-литовських війн;
2. Прагнення Польщі отримати укр. землі;
3. Прагнення укр., білорусів і лит. Шляхти мати рівні права з польськ. Власниками.
Люблінська унія:
1.Польща і Литва обєднувалися в єдину держ Річ Посполиту;
2. Державу очолив король польськ. І вел. Князь литовськ.;
3. Король обирався польсько-литовським сеймом;
4. Створено єдині органи управління;
5. Єдина монета;
6. Польська шляхта отримала право на землеволодіння в Литві а поляки – в Польщі;
7. Спільна зовн. Пол.;
8. Укр. землі переходили під владу Польщі – 6 воєводств.
Берестейська унія 1596р.:
1. Правосл. І кат. Церква – греко-католицька;
2. Уніатська церква зберігала правосл. Обряди, церковно-словянську мову, право на одруження духовенства;
3. Вона визнавала зверхність папи римського;
4. Ун. Дух. Зрівнювалося в правах із католицьким;
5. Шляхта та міщани зрівнювались в правах із католиками(ті що перейшли в нію).

 

22. Утворення Речі Посполитої:причини і умови.
У 16 ст. на політичній арені з’являється нова сила – шляхетство, інтереси якого були спрямовані на об’єднання Польщі і Литви. Щляхта Литви прагнула обмежити магнатів і домогтися привілеїв, якими користувалась польська шляхта. Цим прагненням скористалася польська правляча верхівка, що мріяла приєднати до Польші Литовські та руські землі.
1 липня 1569 року, не дивлячись на конфлікти і небажання шукати компроміси, була все ж таки підписана Люблянська Унія, згідно з якою Корона (Польша) й Велике князівство Литовське об’єднуються в одну державу – Річ посполиту. За умовами унії. Обрався спільний король, який одночасно проголошувався великим князем. Сейми могли бути тільки об’єднаними (польсько-литовськими). Спільною була грошова система, Польська та литовська шляхти могли володіти землями в обох частинах держави.
Наслідки Люблянської унії були негативними для України. Більшість земель відійшли до польші, за великим князівством литовським залишалось лише Берестейське воєводство та Пінщина. Деякі землі відійшли до Молдови. Угорщини, москви.
Україна зазнала найбільших втрат від Любянської унії: національному життю і нац..традиціям було завдано тяжкого удару.

23. Правове становище українських земель у складі Речі Посполитої
Створення Речі Посполитої призвело спочатку до обмеження
автономії українських земель, а потім до повної ліквідації
як цієї автономії,так і взагалі їх державності
Посилення політичної ролі і економічно – господарських
функцій шляхти призвело до встановлення режиму шляхетської
демократії. В цей час відбувався процес творення замкнутих
суспільних верств – станів(шляхетський стан,духовенство і
міщанство). Правове становище різних станів значно відрізнялося.
Шляхетські права і привілеї стали поширюватись на верхівку
українських феодалів. Проте правове становище інших станів
(селянства,яке стало остаточно закріпаченим) залишалось важким.
Натомість польські магнати що прибували на українські землі
безжалісно експлуатували природні багатства країни та пригноблювали
населення.
Однак, у польсько –литовському пануванні над Україною був і певний
позитивний аспект – міста отримали законодавство і систему самоврядування
(за Магдебурзьким правом),українці призвичаїлись до системи управління,
яка існувала на заході,до усвідомлення своїх прав та необхідності
боротьби за свої інтереси.

24. Центральні органи влади і управління Речі Посполитої та їх діяльність на українських землях
1). На чолі держави стояв король(обирався сеймом)
якому належала вища виконавча влада. Король одночасно
був і головою на засіданнях сейму. Однак усі важливі питання
(що стосувались питань війни і миру …) він повинен був вирішувати
лише з урахуванням думки сенату.
2). За Люблінською унією законодавча влада була вручена спільному
для обох держав Вальному сейму. Він складався з двох палат:
Сенату і посольської ізби. до складу сенату входили усі вищі посадові
особи (воєводи, єпископи…). Посольська ізба складалась із 170
делегатів – послів від земської шляхти з них 48 – із Литви. Сейм
збирався кожні 2 роки. Він приймав закони (які мали закріплюватись
королівськими грамотами), запроваджував податки,визначав
основні напрямки зовнішньої політики.
3). Центральне управління поряд з королем здійснювала центральна
адміністрація що складалась із вищих урядовців: коронний маршалок –
Відав королівським двором,його заступником був надвірний маршалок;
Королівською канцелярією відав коронний канцлер,а королівською
скарбницею – коронний підскарбій, гетьман земський – командував в
військом. Існували ще й інші посади – маршалок із судових справ,
маршалок дипломатії, чашник, стольник … багато із цих посад
обіймали українські пани і шляхта.

25.Великий Вальний сейм:організація, структура і компетенція.

Великий вальний сейм - представницький орган у Польщі, який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Після Люблінської унії і створення Речі Посполитої сейм став спільним для Литви і Польщі. Сейм почав вирішувати усі найважливіші питання у державі. На ньому обирали королів. У Польщі Сейм складався з сенату ((140)до нього входили король і урядовці за посадою) та посольської ізби (палата депутатів (170), яких обирали на земельних сеймиках шляхти по два представники від повіту. Генріхівські артикули (1573) встановили, що сейм повинен скликатися раз на два роки. Такі сейми називались ординарними (звичайними). У випадку необхідності скликали екстраординарні (надзвичайні) сейми. Збирались сейми у Варшаві, а, як встановлено 1673 p., кожен третій з них мав збиратись у Литві На ньому вирішувались найважливіші державні питання – від обрання короля до ухвалення законів. Сейм мав виключне право прийняття законів, встановлював податки, мита й інші оплати, давав згоду на необхідні видатки, скликання посполитого рушення, набір найманого війська, присвоював шляхетські титули (з 1578 p.), мав право помилування та ін. Він визначав основні напрями зовнішньої політики, здійснював контроль (передусім фінансовий) над діяльністю вищої адміністрації. На сеймі відбувався під головуванням короля так званий сеймовий суд, який розглядав найважливіші справи. На головні державні посади король міг призначати урядовців лише за згодою сейму, набувати і роздавати землі — теж.Звичайні і надзвичайні сейми скликав король універсалами. У творенні законів особлива роль належала посольській ізбі, оскільки саме вона ухвалювала конституції. Тривалість звичайних сеймів не повинна була перевищувати 6 тижнів, надзвичайних – до 2 тижнів..

26.Джерела, структура і редакції литовських статутів
Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ними українських землях в ХУІ – І пол. ХІХ ст. Протягом ХУІ ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. (Волинський) та 1588 р. (Новий). Джерелами Литовських статутів були поточне законодавство, судові постанови, німецькі і польські судебники
римське право(кримінальний кодекс Крла 5) звичаєве право Литви, Польщі, України,Руська Правда,церковні статути,Акт люблінської унії,акти договорів з Московським кнізівсттвом,ордою,тевтонським орденом,гетьманські військові артикули,звичаєве право у козацьких судах.1 Лит.Ст.(13 розділів,264 артикули).Містив норми цивільного.зобов'язального,земельного,державного,кримінального права.закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом привілеїв,зрівняв усю шляхту в єдиний стан,забезпечував деякі права селян.Це виключно світський кодекс, дістали юридичного закріплення основи суспільного і д-го ладу,що склались на той час у Литві і на українських землях.2Лит.СТ.(14 розділів. з67 артикулів).Містились норми цивільного.кримінального,процесуального,військового,сімейного права.захищав інтереси шляхти,лінія на повне закріпачення селян.3Лит.СТ.(14 розділв, 488 артикулів).1614р.-перекладений на польську мову.був загальнообов. для всієї речі посполитої.Охоп
лював наступні галузі права: конституційне, цивільне, спадкове, кримінальне, шлюбні та сімейні відносини. У Литовських статутах переважали норми приватного права, рецепція - римсьнкого.

27.Характеристика цивільного права за Литовськими статутами.
Були грунтовно-врегульовані інститути власності,договірне право,право користання чужими речами(сервітути),заставне право,тощо.
Об’єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.
Приватна власність(земля)
власники-виключно з шляхетського роду
Статути предбачали недоторканість права власності
шляхетська власність не могла бути конфіскована без суду
Застави(для забезпечення виконання договору):у застави могли передаватися землі,посади.(Заставне право розроблене ще у Київській Русі).Передаватися в заставу могли й дер­жавні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заста­ву прав старости чи міського війта.
Договір:оформлення договорів в письмовому вигляді в присутності свідків-шляхетського походження.Були договори купівлі-спродажу,найму,позички,обміну і дарування,.
Цивільні справи суди розглядали,коли особи досягали повноліття.Якщо винні діти жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.

28.Характеристика сімейного права за Литовськими статутами.
До прийняття християнства основною фомою шлюбу було викрадення нареченої. Після прийняття християнства шлюб оформлявся вінчанням у церкві.(шлюб міг укладатися без вінчання в церкві при виконанні кількох умов:наречені мали отримати згоду батьків,вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок.Встановлювався принцип спільності майна подружжя,зокрема регулювання правового становища приданного дружини. Частина майна,або так зване віно мало бути записано на користь дружини,а після смерті це віно ставало законною власністю дружини.У Литовській державі так само як і в Київській Русі,дружина відповідала за борги чоловіка.Чоловіки мали право віддавати кредиторам своїх дружин для відробітку боргу.Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу,мали право карати всіляко дітей за непослух.Дочки успадковували майно нарівні з синами.Вдова отримувала довічне держання.Після неї майно переходило дітям.Церковне законодавство визначило лише два приво­ди для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя. Влада ба­тька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в за­ставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.

29. Характеристика спадкового права за Литовськими статутами.
У земельному праві перевага надавалась успадкуванню за законом.Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках:дозволялося успадковувати шляхом заповіту гроші і майно(рухомі речі).Іншою характерною рисою спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості.Законодавчі перешкоди створювалися з однією метою-не втратити майно нагромаджене зусиллям усієї сімї.Порядок успадкування нерухомості жінками у 16ст отримав назву четвертини.Материнське майно всі діти успадковували у однакових долях.Однак воно перебувало у батька до того поки він не одружився вдруге.Причому результат поділу майна між спадкоємцями мав бути затвердженийкоролівським судом.Якщо розділ проходив без судового рішення то юридичну силу набував лише після 3 років і 3 місяців.

30. Характеристика кримінального права за Литовськими статутами.
До публічних злочинів належали:
-образа королівського маєстату-злочин проти особи короля;
-злочини проти держави.До них відносилися повстання,видача ворогу держ.таємниць;
Серед злочинів виділялися ті що порушували громадський порядок під проведення судового засідання:оголення меча в залі суду,відмова від виконання судового вироку.За скоєння вказаних злочинів передбачався штраф від 3 до 14гривень.
-злочини проти релігії.Суворому покаранню підлягали особи як перейшли до нехристиянської віри
-злочини проти громадського порядку та спокою(розбійні напади)
-злочини проти особи(наприклад вбивство людини.Покарання залежало від соц. Стану потерпілого
-образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф,що відповідав розміру за вбивство
-майнові злочини (передусім крадіжка(кваліфікована та проста))
Система покарань:
Смертана кара(звичайна-відрубання голови, кваліфікована-четвертування)
Покарання на шкірі:відрізання вуха,клеймування
Покарння біля ганебного стовпа
Позбавлення волі
Кофіскація майна
Грошові покарання(штрафи)

 

31. Судові органи і процесуальне право за Литовськими статутами.
У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах:
1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода.
Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей.
2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний,
призначений Великим князем. Заступником його був коморник.
3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це виборні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.
Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони,
приводив звинуваченого тощо.
Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.
На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Великого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським статутом (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому статуті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам порушити справу, не чекаючи скарги потерпілого.
Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою». Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.Доказами у судах були: власне признання (допускались тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою:Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.

32. Трибунал Луцький: порядок формування, склад, причини ліквідації.
ЛУЦЬКИЙ ТРИБУНАЛ-вищий апеляційний суд для приєднаних після Люблінської унії 1569 до Польщі Волинського, Брацлавського і Київського, воєводств. Уторений на вимогу представників укр. шляхти на вальному сеймі у Варшаві (1578). Попередником Луцького трибуналу був королівський суд задвірний. Остаточною апеляційною інстанцією залишався король. Луцький трибунал складався з суддів (депутатів), яких мали обирати на воєвод, сеймиках з представників шляхти: 25 — від Волинського і по 4 — від Брацлавського та Київського, воєводств строком на рік. Фактично діяв у складі 6 депутатів: 5 — від Волин. воєводства, 1 — від Брацлавського; від Київського воєводства не було обрано жодного представника (суди відбувалися з кількістю суддів, що зібралися). Через це Луцький трибунал практично був трибунальським судом тільки для 3 повітів (Луцького, Волинського і Кременецького) Волинського воєводства. З початком засідань Луцьк. трибуналу, припинялася діяльність земського суду: весь земський уряд брав участь у сесіях трибуналу. Єдине засідання Луцьк. трибуналу відбулося 11 листопада 1578 — 11січня1579. Луцьк. трибунал розглядав скарги не тільки на рішення нижчих судів (на підставі Статуту Великого князівства Литовського 1566), а й справи, що стосувалися виключно Волинського воєводства, передані з королів, канцелярії, а також частину записових (нотаріальних) справ, характерних для земського суду. Більшість укр. шляхти і духівництво не підтримували ідею власного трибуналу. Жодних виборів депутатів до Луцьк. трибуналу більше не відбулося, а 1589 апеляц. інстанцією для згаданих укр. воєводств став Головний люблінський трибунал.

33.Статті для заспокоєння руського народу 1632р:причини видання і їх оцінка.
“Статті для заспокоєння руського народу”— держ.-політ. акт,що його схвалив
1632 польс. король Владислав IV і затвердив польс. коронаційний сейм у січні
1633,про часткове відновлення прав православної церкви на Україні,ліквідованих
Брестською унією 1596.Осн. причиною,яка змусила польс.-шляхет. уряд піти на
поступки,була боротьба укр. нар. мас проти феод.-кріпос-ницького і нац.-
релігійного гніту та прагнення <