Навчальна програма з історії, її завдання, компоненти та роль у роботі учителя історії.

 

Навчальна програма — це нормативний документ, який визначає місце і значення навчальної дисципліни в реалізації освітньо-профе­сійної програми підготовки, її зміст, послідовність і організаційні форми вивчення навчальної дисципліни, вимоги до знань і вмінь студентів.

 

Навчальна програма включає пояснювальну записку, тематичний виклад змісту навчальної дисципліни і список літератури.

 

Навчальні програми нормативних дисциплін входять до комплексу документів державного стандарту освіти, розробляються і затверд­жуються як його складові.

 

Навчальні програми вибіркових дисциплін розробляються і затверд­жуються вищим закладом освіти.

 

Що таке робоча навчальна програма? Які структурні складові робочої навчальної програми?

 

Робоча навчальна програма є нормативним документом вищого закладу освіти і розробляється для кожної навчальної дисципліни на основі навчальної програми дисципліни відповідно до навчального плану.

 

У робочій навчальній програмі відображається конкретний зміст навчальної дисципліни, послідовність та організаційно-методичні форми її вивчення, обсяг часу на різні види навчальної роботи, засоби і форми поточного та підсумкового контролю.

 

До робочої програми входять: тематичний план, пакет методичних матеріалів для проведення поточного і підсумкового контролю, перелік навчально-методичної літератури, засобів наочності, технічних засобів навчання тощо.

 

Робочі навчальні геограми нормативних і вибіркових навчальних дисциплін розробляються відповідними кафедрами (предметними або цикловими комісіями) і, як правило, затверджуються:

 

— із соціально-гуманітарних, психолого-педагогічних та загально­освітніх дисциплін — проректором (заступником директора) з нав­чальної роботи;

 

— з фахових навчальних дисциплін і дисциплін спеціалізацій — деканом факультету (завідувачем відділення).

 

Навчальні програми, робочі навчальні програми разом з нав­чальними планами є основними документами, якими керуються факультети (відділення) та кафедри (предметні або циклові комісії) вищих закладів освіти в організації навчального процесу.

 

 

Білет №22

Культура України у XIX ст.: основні тенденції розвитку.

Культури першої половини XIX ст., підпорядкована на посилення антиукраїнської політики царизму. Цій меті мала бути підпорядкована мережа освітніх закладів, що створювались на початку XIX ст. царським урядом. У 1804 р. були видані "Статут університетів" та "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам". Згідно цих статутів в Україні відкривались чотири типи навчальних закладів: університети, гімназії, повітові та парафіяльні школи. Навчальні заклади Волинської, Київської, Подільської губерній були віднесені до Віленського навчального округу, де викладання велось польською мовою. Після поразки польського повстання 1830-1831 рр. тут запроваджувалось навчання російською мовою.

З 1804 р. заборонено навчання українською мовою, дедалі суворішого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Справі посилення русифікації мав служити і відкритий у 1834 р. Київський університет.

Університети перетворюються в центри наукових досліджень. Першим ректором Київського університету став М.Максимович - відомий природознавець; історик, етнограф. Він був автором більше сотні наукових праць у різноманітних галузях знання. Особливою популярністю користувались видані ним 1827 р. "Малороссійскія песни". Провідну роль відіграв Максимович у створенні в 1835 р. Тимчасового комітету для розшуку старожитностей навколо якого поступово об'єднались кращі спеціалісти, здібні історики М.Костомаров, І.Іванишев, М.Берлинський. В результаті їх роботи 1852 р. при університеті був створений Архів давніх актів, який містив багато цінних документів з історії України. В київському університеті працював також талановитий економіст та історик І.Вернадський.

В першій чверті XIX ст. виникають російські професійні театри: 1805 р. - в Києві, 1810 р. - в Полтаві, 1812 р. - в Харкові. Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, на сцені якого виступала аматорська група під керівництвом Ш.Котляревського. У 1819 р. тут були поставлені "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник". Існував також аматорський театр у селі Кибинці, керівником і режисером його був В.П.Гоголь-Яновськип.

Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70 роки. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою "Руська бесіда".

В музичному мистецтві продовжували жити культурні традиції минулого, які дбайливо зберігали і передавали кобзарі, бандуристи, лірники. Найвідомішими серед них були О.Вересай, І.Кркжовський, А.Шут. В той же час починається розвиток української симфонічної музики, яка вбирала все найкраще з народного мистецтва. Так, на українських народних піснях, оброблених з великою майстерністю, була побудована симфонія композитора М. Овсянико-Куликовського, з якою він виступив 1809 р. в Одесі з нагоди відкриття театру. Високого рівня майстерності досягає хорове мистецтво.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", оперету "Чорноморці", опери для дітей "Пан Коцький", "Коза-дереза" тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

Кращі здобутки в українському живопису цього періоду належали Т. Шевченку, І.Сошенку, Д.Безперчому, К.Павлову.

В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами, збудованими в цьому стилі, в Україні були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), будинок Київського університету (архітектор Беретті). Безіменні народні майстри створили унікальні архітектурні ансамблі: парк "Олександрія" у Білій Церкві, Софіївський парк в Умані, палац Ґалаґана в с. Сокоринцях та інші.

Таким чином, українська культура в XIX ст. збагачується новими досягненнями, стає ближчою до людини, її духовних потреб. Разом із тим її розвиток гальмувався пануванням феодально-кріпосницької системи та антиукраїнською політикою царизму.

 

Політичний устрій південнослов'янських та західнослов'янських країн після Другої світової війни.

Слов´янські країни Центральної та Східної Європи (1918-1939 pp.)

Польща

До Першої світової війни польські землі входили до складу Росії, Німеччини, Австро-Угорщини. Після падіння царського режиму в Росії та поразки Німеччини й Австро-Угорщини у війні в листопаді 1918 р. Польща відновила свою незалежність. Держави Антанти підтримали її. Тимчасовим комендантом і головнокомандуючим польської армії став Юзеф Пілсудський, а перший уряд очолив Е. Морачевський.

У січні 1919 р. відбулися вибори до Установчого сейму, який схвалив «малу» конституцію. Упродовж 1919-1921 pp. правлячим колам Польщі вдалося включити до складу держави українські, білоруські та литовські землі. Національні меншини у Польщі становили понад 40% всього населення.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція, що закріплювала законодавчу владу за сеймом і сенатом, що обиралися на 5 років на основі загального, прямого, рівного, таємного і пропорційного голосування. Президент республіки обирався на 7 років об´єднаними Національними зборами і призначав уряд.

У 1923 р. Польща поступово почала виходити з складного економічного становища. Уряд В. Грабського стабілізував національну валюту, залучив іноземні капіталовкладення. Внутрішньополітична нестабільність сприяла зміцненню авторитета Ю. Пілсудського, який вимагав встановлення «сильної влади».

Травня 1926 р. Ю. Пілсудський здійснив державний переворот і встановив у країні «санаційний» режим. Пілсудчики внесли поправки до конституції, які зміцнили владу президента, отримали підтримку західних інвесторів, досягли стабілізації економіки.

Світова економічна криза призвела до зменшення промислового і сільськогосподарського виробництва, спричинила антиурядові виступи робітників і селян. На кінець 30-х pp. Польща не змогла вийти з глибокої кризи. Обсяг промислової продукції не піднявся до рівня 1928 p., кількість безробітних сягнула 2,5 млн осіб.