Нога і рука. «пеквод» з нентакету зустрічає «семюеля ендербі» з лондона

 

– Агов, на кораблі! Ви не бачили Білого Кита?

Так кричав Ахаб, знову побачивши корабель під англійським прапором, що підходив до нас із корми. Старий, притуливши рупор до вуст, стояв у своєму човні, підвішеному на юті, і його кістяну ногу міг чудово бачити чужий капітан, що розвальцем сидів на носі своєї шлюпки. То був смаглявий, кремезний чоловік, доброзичливий і приязний з виду, років десь шістдесяти, у бахматій куртці, що висіла на ньому широкими складками синього матроського сукна; один її рукав був порожній і лопотів позаду нього, наче гаптований рукав гусарського мундира.

– Не бачили Білого Кита?

– А це бачиш? – пролунало у відповідь, і чужий капітан підняв із складок одежі руку з білої кашалотової кістки, що закінчувалася дерев'яним потовщенням, схожим на молоток.

– Людей у мій човен! – владно гримнув Ахаб, розкидаючи весла. – Приготуватися до спуску!

Не минуло й хвилини, а він, не покидаючи свого малого човна, уже був спущений із командою на воду і невдовзі підійшов до борту незнайомого корабля. Проте тут йому трапилася несподівана перешкода. У хвилюванні Ахаб забув про те, що відтоді, як він втратив ногу, йому ще жодного разу не доводилося підніматися на борт корабля, окрім свого власного, а там для цієї мети був влаштований особливий пристрій, який не можна перенести на інше судно. Піднятись у відкритому морі з човна на борт корабля – то справа нелегка для будь‑кого, окрім китобоя, котрий вправляється в ній ледь не щогодини; високі буруни то підкидають човен до самого планшира, то раптом опускають у глибину, майже до самого кіля. І тому тепер, без ноги, Ахаб стояв під бортом чужого корабля, на якому, звісно, не було необхідного приладдя, і знов почувався сухопутним незграбою; він непевно позирав на цю мінливу висоту, піднятись на яку в нього майже не було надії.

Десь начебто вже говорилося, що, спіткавши будь‑яку перешкоду на своєму шляху, спричинену, хоча б якоюсь мірою, його каліцтвом, Ахаб шаленів з люті. А в цьому випадку це обтяжувалося люб'язністю двох офіцерів з чужого корабля, які, перехилившись через поруччя біля прямовисного ряду прибитих до бортової обшивки планок, спускали йому гарно оздоблений мотузяний трап. Їм було невтямки, що однонога людина не може скористатися цими морськими сходами. Та незручне становище тривало лише хвилину; капітан чужого корабля, вмить збагнувши, в чому річ, голосно крикнув:

«Бачу, бачу! Прибрати трап! Ану, хлопці, мерщій спустіть великі талі!»

Випадково сталося так, що днів за два до того вони розтинали китову тушу, і талі ще лишалися на щоглі, тому великий гак, тепер уже вимитий і висушений, теліпався над палубою. Його швидко спустили до Ахаба, і той, одразу зрозумівши задум, перекинув свою єдину ногу через гак (це було те саме, що сидіти на лапах якоря чи в розвилці яблуні), а потім, коли гак за сигналом почали піднімати, він усівся зручніше і водночас почав допомагати піднімати себе, перебираючи руками стрімкі ліні. Невдовзі його благополучно перенесли через борт і обережно опустили на кабестан. Простягаючи для дружнього вітання свою кістяну руку, підійшов чужий капітан, і Ахаб, витягши вперед свою кістяну ногу і схрестивши її з кістяною рукою (наче дві меч‑риби, що схрестили свої клинки), прогудів, як морж:

– Ну то що, друже, кістку – до кістки? Рука та нога! Рука, що, як бачиш, ніколи не ослабне, і нога, що ніколи не побіжить. Де ти бачив Білого Кита? І як давно це було?

– Білий Кит, – мовив англієць, вказуючи своєю кістяною рукою на схід, і кинув уздовж неї, наче у підзорну трубу, тужний погляд. – Я бачив його отам, на екваторі, у минулий сезон.

– І це він лишив тебе без руки? – спитав Ахаб, злізаючи з кабестана, і сперся на плече англійця.

– Так; у всякому разі, це сталося через нього. А тебе він зоставив без ноги?

– Розкажи мені мерщій, як це сталося.

– Торік я вперше плавав на екваторі, – почав англієць, – і нічого не знав про Білого Кита. Якось ми спустили вельботи і погналися за невеликим стадом китів голів у п'ять‑шість; мій вельбот узяв одного на лінь; а той кит був, наче справжній тобі цирковий кінь, все викручувався навколо нас, тож хлопцям нічого не лишалося, як сидіти тихо, для рівноваги розмістивши свої зади по зовнішньому борту. І раптом просто з дна морського виринає здоровенний кит, голова і горб білі як молоко і всі у зморшках та подряпинах.

– Це він, це він! – вигукнув Ахаб, перевівши подих.

– А з правого борту, біля плавця, у боці в нього стирчали гарпуни.

– Так, так! Це мої, мої гарпуни! – закричав Ахаб, страшенно розхвилювавшись. – Ну, та розказуй далі!

– Тоді дай мені договорити, – добродушно зауважив англієць. – Отож цей китовий дідуган з білою головою і білим горбом уривається, здіймаючи хмари піни, просто в середину нашого стада і починає люто гризти мій лінь.

– Еге, розумію! Хотів перегризти його і звільнити твою рибу. Старий прийом! Я його впізнаю!

– Не збагну, як це так вийшло, – вів далі однорукий капітан, – от тільки, поки він перегризав мотузку, лінь заплутався в його зубах і застряг досить міцно; але ж ми того не знали. Витягаємо собі лінь, підтягаємо вельбот, і раптом – трісь! – налетіли просто на його горб! А той кит, що був на ліні, спокійно йде геть, радий‑радісінький. Та коли вже так вийшло і коли перед нами такий чудовий кит – це був найбільший і найгарніший з китів, сер, якого я коли‑небудь бачив, – треба, думаю, його забити, дарма що він так лютує. А оскільки я боявся, що мій лінь раптом розплутається і вислизне з пащеки кита разом із зубом, за який зачепився (бо в моєму вельботі збіса дужі веслярі), так от, боячись, щоб цього не сталося, я перестрибнув у човен мого першого помічника містера Маунттопа – дозвольте представити, капітан: Маунттоп; Маунттоп – капітан, – отож я перестрибнув у човен Маунттопа, який цієї миті йшов нарівні з моїм, схопив перший гарпун, що був напохваті, і лупонув ним цього китового старигана. Боже мій! Тут‑таки я осліп, мов кажан, на обидва ока; мене геть усього заліпила чорна піна, і я лише й бачив, як китовий хвіст стирчить у ній, наче мармуровий надгробок. Табанити було марно; та коли я намацував наосліп – це ясного дня, коли сонце сяяло, мов алмази в королівській короні, – коли я намацував другий гарпун, щоб кинути його за борт, хвіст раптом повалився вниз, наче башта у Лімі, і розпанахав мій вельбот навпіл, обидві половини розтрощив на друзки; а потім цей білий горбань, задкуючи хвостом уперед, проплив серед цих уламків і порозкидав їх, мов скіпки. Ми пострибали у воду. Щоб врятуватися від ударів його хвоста, я схопився за руків'я свого гарпуна, що стирчав у нього в боці, і якусь мить висів на ньому, наче риба‑прилипала. Та мене знесло хвилею, а кит рвонувся щосили і шубовснув у воду; тоді другий гарпун, що мотлявся позаду мене на ліні, зачепив мене отут (він ляснув себе долонею нижче плеча); еге ж, ось у цьому місці, де я показую, і потягнув мене, як мені здалося, просто в пекло; аж раптом, дяка Богові, лезо прорізало шкіру, пройшло вздовж кістки до самого зап'ястя і вилізло назовні, і я сплив на поверхню; а що було далі, вам розкаже цей джентльмен (до речі, капітан: доктор Бангер, корабельний лікар; Бангер, друже: капітан). Ну, Бангере, розказуй.

Медик, якого щойно відрекомендували у такій фамільярній манері, весь час тримався поблизу. Зовні ніщо в ньому не нагадувало про його визначне становище на кораблі; обличчя в нього було кругле, проте надзвичайно розумне; він був одягнений у синю вовняну куфайку, таку пошарпану, що вона радше була подібна до матроської сорочки; штани в нього рясніли латками; досі він розподіляв свою увагу між швайкою, яку тримав в одній руці, і коробочкою пігулок в другій, раз по раз ковзаючи критичним поглядом по кістяних кінцівках обох капітанів. Та коли капітан відрекомендував його Ахабу, він чемно вклонився і поспішив виконати прохання начальника.

– Це була страшна рана, – почав корабельний лікар, – і капітан Бумер за моєю порадою поклав нашого старого Семмі…

– «Семюел Ендербі» – це назва мого корабля, – перервав його однорукий капітан, звернувшись до Ахаба. – Давай далі, друже.

– …поклав нашого старого Семмі на курс норд, щоб вибратися з тієї спеки на екваторі. Та це не допомогло; я зробив усе, що міг, сидів з ним ночами, був дуже строгим у питаннях дієти…

– Еге ж, дуже строгим, – втрутився капітан і додав уже іншим тоном: – Щоночі жлуктив зі мною гарячий пунш і до того допився, що вже не бачив, куди накладати пов'язку. А спати мене вкладав, п'яного як чіп, не раніше третьої ранку. Господи! Це він, чуєте, сидів зі мною ночами та був строгим у питаннях дієти! Оце вже мені строга доглядальниця та сумлінний дієтолог, наш лікар Бангер! (от собака, ти чого хихочеш, Бангере, хіба сам не знаєш, який ти мерзотник?) Та розказуй далі, друзяко, я б волів краще вмерти від твоєї руки, ніж бути врятованим кимось іншим.

– Мій капітан, як ви, мабуть, помітили, вельмишановний сер, – мовив Бангер із незворушно доброчинним виглядом, злегка вклонившись Ахабу, – інколи любить пожартувати; він часто вигадує для нас кумедні баєчки такого роду. Проте можу пояснити, між іншим (en passant, як кажуть французи), що я, Джек Бангер, у минулому духовна особа, – я поборник абсолютної тверезості, і я ніколи не п'ю…

– Води! – завершив капітан. – Він її ніколи не п'є. Від води йому стає зле; прісна вода викликає в нього водобоязнь. Ну, катай далі, розкажи про руку.

– Так, звісно, – спокійно погодився лікар. – Коли капітан Бумер перервав мене своїми дотепними зауваженнями, я саме хотів розповісти, сер, що, попри всі мої старання і суворі приписи, рана ставала все гіршою; відверто кажучи, сер, це була найстрашніша, найглибша рана, яку тільки можна побачити в лікарській практиці; два фути і кілька дюймів завдовжки. Я виміряв її лотлінем. Одне слово, врешті‑решт рука почорніла; я знав, чим це загрожує, і відтяв її. Але ця кістяна рука – це не моя справа, сер; такі речі, – він махнув у бік капітана своєю швайкою, – це проти всіх правил. Це капітанова робота, а не моя; він сам наказав корабельному теслі змайструвати таку руку і насадити на неї цей молоток – мабуть, щоб вибивати з людей мізки, як одного разу спробував вибити їх з мене. У нього часом бувають напади люті. Бачите оце заглиблення, сер? – він скинув капелюха і, відкинувши з лоба волосся, оголив велику круглу западину в себе на черепі, що, між іншим, аж ніяк не була схожа на шрам від рани. – Нехай капітан розповість вам, звідки вона в мене взялася; він знає.

– Нічого я не знаю, – озвався капітан, – спитайте краще в його матінки; він такий вродився. Ох ти, Бангере, сучий сину! Такого негідника, як цей Бангер, у всіх морях та океанах не знайдеш. Коли тебе грець ухопить, Бангере, ми тебе засолимо в бочці, мов той огірок; таке диво слід зберегти для майбутніх віків.

– А що сталося з Білим Китом? – не стерпів Ахаб, що нетерпляче очікував завершення сцени, розіграної двома англійцями.

– О! – вигукнув однорукий капітан. – О, так! Він тоді пірнув і надовго зник з очей; бачите, тоді я ще не знав, що то за кит, який так зле пожартував зі мною. І лише згодом, коли ми знову спустилися до екватора, ми почули історію про Мобі Діка – так називає його дехто, – і тоді я збагнув, що то був він.

– А ти зустрічав його потім?

– Двічі.

– І не міг загарпунити?

– А я й не пробував; досить з нього однієї руки. Що б я робив без обох? Коли Мобі Дік щось надкусив, те він з'їсть, я так собі гадаю; коли скуштував, то й проковтне.

– Ну, тоді, – втрутився Бангер, – дайте йому замість приманки вашу ліву руку, щоб повернути праву. Чи знаєте ви, джентльмени, – він вклонився обом капітанам по черзі, – що травна система кита так дивно створена божественним провидінням, що не може перетравити повністю навіть одну людську руку? А він це чудово знає. Те, що видається вам злочинним умислом Білого Кита, – це просто його промах. Він і на думці не має проковтнути вашу руку чи ногу, він це робить, просто щоб вас настрахати. Але інколи з ним трапляється те саме, що сталося з одним старим цейлонським факіром, моїм пацієнтом; він удавав, наче ковтає ножі, та одного чудового дня справді впустив собі у шлунок справжній ніж, і він лежав там цілий рік, а може, й більше; потім я дав йому блювотне, і ніж вийшов із нього – звичайно, по частинах. Він не зміг перетравити ніж і включити його до складу тканин свого організму. Отже, капітане Бумер, якщо ви діятимете спритно і погодитеся віддати в заставу одну руку для того, щоб влаштувати славний похорон другій, рука у вас залишиться. Тільки дайте киту іще один шанс, от і по всьому.

– Ні, Бангере, красно дякую, – відповів англійський капітан. – Нехай забирає собі ту руку, що здобув, коли вже так сталося; я ж не знав, на кого натрапив; та другої він не дістане. Годі з мене Білих Китів; я вже полював його один раз, і мені цього вистачило. Звісно, вбити його – то велика честь; і спермацету в ньому на цілий трюм; та я вам кажу – краще лишити його у спокої, ви згодні зі мною, капітане? – І він виразно глянув на кістяну ногу.

– Так, це було б краще. І все ж таки на нього полюватимуть; ті кляті речі, які краще лишити в спокої, не дають спокою іншим. Він вабить до себе, наче магніт! Як давно ти бачив його востаннє? Куди він тримав курс?

– Господи помилуй, та цур йому, тому дияволу! – скрикнув Бангер і, схилившись, забігав навколо Ахаба, дивно, по‑собачому принюхуючись. – Яка в нього кров! Принесіть термометр! Та вона зараз закипить! А пульс який – аж дошки ходором ходять! Сер!.. – І він, вихопивши з кишені ланцет, хотів узяти Ахаба за руку.

– Геть! – ревнув Ахаб, відпихаючи його до борту. – Веслярі, по місцях! Куди він тримав курс?

– Боже правий! – вигукнув англійський капітан, до якого було звернено останнє питання. – Що сталося? Здається, він плив на схід. – І пошепки спитав Федаллу: – Ваш капітан що – божевільний?

А Федалла, приклавши палець до вуст, слизнув за борт, щоб сісти за стернове весло в човні; тим часом Ахаб, підтягнувши до себе величезний блок, наказав чужим матросам спускати талі.

Ще мить – і він стояв на кормі свого вельбота; матроси‑манільці взялися за весла. Марно англійський капітан озивався до нього; Ахаб, спиною до чужого корабля, а скам'янілим лицем – до свого власного, непорушно стояв на кормі, поки не наблизився до «Пекводу».

 

Розділ 101

Графин

 

Перш ніж англійський корабель зникне в далині, слід розповісти, що він ішов із Лондона і був названий так на честь покійного Семюеля Ендербі, лондонського купця, засновника славетного китопромислового дому «Ендербі і сини» – торгового дому, який, на мою скромну китобійську думку, навряд чи поступається об'єднаному королівському дому Тюдорів і Бурбонів за своїм історичним значенням. Як довго існував цей торговий дім до літа Господнього 1775‑го – на це питання численні рибопромислові документи, відомі мені, не дають однозначної відповіді; але того самого року (1775) він оснастив перші в Англії кораблі, призначені для регулярного полювання на кашалотів, хоча ще років за сорок – п'ятдесят до того (починаючи з 1726 року) наші сміливці Коффіни і Мейсі з Нентакету і Вейньярда цілими флотиліями полювали цих левіафанів – щоправда, тільки в Північній та Південній Атлантиці.

Тож нехай буде тут справедливо засвідчено, що рибалки з Нентакету першими серед людей почали полювати спермацетового кита за допомогою цивілізованої зброї – сталевого гарпуна; і що вони півстоліття лишалися єдиними на нашій планеті, хто полював на нього в такий спосіб.

1778 року красуня «Амелія», виряджена спеціально з цією метою на кошти енергійних Ендербі, хоробро обігнула мис Горн і першою серед націй спустила вельбот у водах великого Південного моря. Рейс видався успішним; і коли «Амелія» повернулася додому з повними трюмами дорогоцінного спермацету, її приклад невдовзі наслідували й інші кораблі, і англійські, і американські; відтоді широкий промисловий простір Тихого океану було відкрито для ловів. Проте, вчинивши таке благе діяння, невтомні підприємці – Семюел і всі його сини (а скільки їх було, про те знає лише їхня мати) – на цьому не заспокоїлися. Під їхнім проводом і, гадаю, почасти на їхній рахунок британські власті відправили у промисловий рейс по Південних морях військовий шлюп «Громобій». Під командою одного флотського капітана першого рангу «Громобій» прогримів по морях‑океанах і дав певну користь, а яку саме – невідомо. Та це іще не все. 1819 року той самий торговий дім відправив власний китобійний корабель у пробний рейс до берегів далекої Японії. Цей корабель, що мав влучну назву «Сирена», здійснив надзвичайно успішне плавання; відтоді велика Японська промислова зона зажила слави серед китобоїв. У цьому плаванні «Сиреною» командував капітан Коффін з Нентакету.

Тож честь і шана усім Ендербі, чий торговий дім, гадаю, існує й дотепер; хоча його засновник Семюел, звичайно, уже давно вирушив у плавання по Південних морях іншого світу.

Корабель, що мав його ім'я, був гідним такої честі; це було швидкісне, з усіх поглядів чудове судно. Я колись побував у них на борту опівночі, біля берегів Патагонії, і пив у їхньому кубрику першосортний фліп[328]. «Сходини» в нас відбулися на славу, і всі вони були славні хлопці – всі як один. Короткого їм життя та веселої смерті! До речі, коли вже зайшла мова про ці сходини, що відбулися через багато, дуже багато років після того, як старий Ахаб ступив на їхню палубу своєю кістяною ногою, я пом'яну добрим словом справжню саксонську гостинність цих людей; і нехай мій пастор мене забуде, а диявол згадає, якщо я колись забуду цю гостинність. Так от, фліп; ми дудлили його зі швидкістю десять галонів на годину; а коли налетів шквал (там, біля берегів Патагонії, часто бувають шквали) і всіх – гостей також – покликали нагору брати рифи на брамселях, ми на той час нажлуктилися по саму зав'язку, тож мусили тросами тягнути одне одного на реї; а там ми ненароком позагортали разом із вітрилами поли своїх курток і, поки шторм не ущух, висіли надійно зарифлені – у пересторогу всім матросам, що полюбляють хильнути. Хай там як, але щогли втрималися на місці; і ми помалу звільнилися та злізли вниз, настільки протверезівши, що нам довелося знову вицідити по склянці фліпу, хоча морська піна, що летіла через люк до нас у кубрик, добряче розбавила його та підсолила – принаймні так мені здалося.

А от яловичина була чудова – жорстка, але смачнюща. Дехто казав, що це буйволине м'ясо; інші твердили, що верблюже. Що то було насправді, певно сказати не можу. Іще в них були галушки – маленькі, проте дуже ситні, правильної кулястої форми і просто‑таки нездоланні. Проковтнувши кілька таких кульок, відчуваєш, як вони качаються в тебе в животі; а коли нахиляєшся, здається, вони ось‑ось викотяться з тебе, наче більярдні кулі. Щодо хліба… нічого не вдієш – він був протицинготний; до того ж у них не було ніяких свіжих продуктів, окрім хліба. Але ж світло в кубрику доволі поганеньке, і тому, коли їси хліб, зовсім неважко сховатись у темному закутні. Та загалом цей корабель, від бушприта до стерна і від клотиків до кіля, якщо взяти до уваги розміри казанів у кока в камбузі, а також ємність живого казана – його власного дубленого черева, – цей «Семюел Ендербі», кажу вам, був просто чудовим кораблем, що зажив доброї слави через добрі харчі, першосортний та міцний фліп і команду, в якій усі були дужі та веселі хлопці – одне слово, справжні молодчини.

А чим, як ви гадаєте, пояснюється та гостинність, якою й славилися «Семюел Ендербі» і відомі мені деякі інші – хоч і не всі – англійські кораблі‑китобійці, що завжди ладні поділитися з будь‑ким яловичиною та хлібом, вином та дружнім дотепом і не скоро втомлюються їсти, пити й веселитись? Зараз я вам поясню. Така гостинність англійських китобійців варта спеціального історичного дослідження. А я досі ще не шкодував часу на історичні дослідження в царині китобійного промислу, якщо в цьому виникала потреба.

Попередниками англійців у китобійному ремеслі були голландці, зеландці і датчани, у яких вони запозичили чимало термінів, що вживаються й досі, а також, що важливіше, їхню давню звичку до вільного життя, особливо до ситної їжі та питва. Адже на англійському торговому кораблі матросів зазвичай тримають упроголодь, а на англійському китобійці – ніколи. Отже, ця щедрість китобоїв не є для англійців чимось природним і нормальним; навпаки, вона становить виняток із загального правила і тому повинна мати особливі причини, які ми вже розкрили і тепер пояснимо більш детально.

Під час досліджень у галузі левіафанічної історії я натрапив на старовинний голландський рукопис, що, з огляду на його вогкуватий китовий запах, мав розповідати про китобійне ремесло. З його назви «Дан Купман», з чого я зробив висновок, що він містить дорогоцінні спогади якогось купора з амстердамського китобійця; адже відомо, що на кожному китобійному кораблі є свій купорний майстер. Цю думку підтвердило і прізвище видавця – Фітц‑Свокхаммер. Проте мій друг доктор Шодхед, людина вельми освічена, професор нижньоголландської та верхньонімецької мови в колежі Санта Клауса і святого Потта, якому я дав цю книжку для перекладу, додавши до неї паку спермацетових свічок у нагороду за клопіт, – цей доктор Шодхед, ледве позирнувши на обкладинку, одразу ж почав запевняти мене, що «Дан Купман» значить не «купор», а «купець». Хоч би там як, а ця древня і вчена нижньоголландська книга розповідала про голландські промисли і, поміж інших відомостей, містила вельми цікавий розділ про китобійне ремесло. Саме в цьому розділі, названому «Смеєр», тобто «сало», я знайшов довгий і докладний список продуктів, якими були наповнені комори ста вісімдесяти англійських китобійців; із цього списку я процитую такі пункти – у перекладі доктора Шодхеда:

 

400 000 фунтів яловичини

60 000 фунтів фрисландської свинини

150 000 фунтів сушеної тріски

550 000 фунтів сухарів

72 000 фунтів свіжого хліба

2800 пляшок олії

20 000 фунтів тексельського і лейденського сиру

144 000 фунтів сиру (певно, нижчого сорту)

550 анкерів джину

10 800 барелей пива

 

Статистичні відомості, як правило, бувають нестерпно нудними; проте в цьому разі це не так, бо тут на читача виливаються цілі бочки та відра, кварти й пінти доброго джину і щирих веселощів.

Свого часу в мене пішло три дні на те, щоб перетравити вищезгадане пиво, м'ясо та хліб; і під час цього заняття я перебував у владі серйозних роздумів, які варті того, щоб викласти їх у трансцендентальній і платонічній формі; а потім я склав одну допоміжну таблицю з приблизним підрахунком кількості тріски та всього іншого, що припадає на кожного нижньоголландського гарпунера в старовинній Гренландській та Шпіцбергенській китобійній флотилії. Насамперед вражають величезні порції масла, а також тексельського та лейденського сиру. Утім, гадаю, що причиною цього є масляниста природа зазначених продуктів, які стають ще більш масними внаслідок заняття їхніх споживачів, а особливо завдяки тому, що вони промишляють у льодовитих Північних морях, біля самих ескімоських берегів, де на бучних туземних бенкетах випиваються цілі келихи олії для змащення коліс.

Кількість пива – 10 800 бочок – також дуже велика. Оскільки промисел у полярних морях ведеться лише влітку, а літо в тих краях дуже коротке, весь рейс, враховуючи шлях до Шпіцбергену і назад, триває не більше трьох місяців; і якщо вважати, що кожний із 180 кораблів їхньої флотилії має команду з 30 чоловік, ми отримаємо всього 5400 нижньоголландських матросів; отже, дванадцятитижнева норма – по дві барелі пива на кожного, та ще й 550 анкерів джину. Тож як ці джинно‑пивні гарпунери, просочені спиртом, могли стояти на носі вельбота і цілитись у кита, що стрімко мчить повз них, – уявити собі просто неможливо. Однак вони цілилися, та ще й влучали у ціль. Утім, не слід забувати, що це відбувалося на далекій півночі, де пиво корисне для здоров'я; а наші гарпунери на екваторі від пива тільки дрімали б на щоглі й сиділи п'яні у вельботі, що спричинило б сумні наслідки для Нентакету і Нью‑Бедфорда.

Та годі про це; тут було сказано досить, аби показати, що давньоголландські китобої два‑три століття тому жили собі на втіху, та й сучасні англійські китобої не цураються цього доброго звичаю. Як вони кажуть – плаваючи порожняком, якщо не можеш добути із цього світу кращої поживи, добудь собі хоча б добрий обід. От і графин спорожнів.

 

Розділ 102

У затінку Арсакид

 

Досі, описуючи кашалота, я приділяв найбільше уваги дивовижним рисам його зовнішності і лише зрідка – окремим деталям його внутрішньої будови. Але тепер, щоб осягнути його повністю й остаточно, мені слід розстебнути його ще далі, спустити з нього панчохи, зняти підв'язки, висмикнути гачки з петельок усіх його потаємних суглобів і показати його вам зовсім голим, тобто у вигляді скелета.

Як же це так, Ізмаїле? Звідки ти, простий весляр вельбота, можеш знати, що таїться у кита в глибині? Може, вчений природознавець Стабб, вилізши на кабестан, читав вам лекції з анатомії китоподібних? І демонстрував аудиторії, піднявши за допомогою корби, зразок китового ребра? Поясни, Ізмаїле. Хіба ти можеш розкласти в себе на палубі дорослого левіафана, як кухар розкладає на блюді смажене порося? Певно ж, ні. Досі, Ізмаїле, ти казав щиру правду про те, що бачив на власні очі; а тепер стережися, ти зазіхаєш на привілеї Йони – привілеї говорити про крокви і розпірки, про лаги та перекриття, із яких складається каркас левіафана; а ще, можливо, про миловарні та маслоробні його нутрощів.

Я визнаю, що від часів Йони мало хто з китобоїв проникав глибоко під шкуру дорослого кита; проте мені випала щаслива нагода вивчити його анатомію в мініатюрі. Одного разу на палубу корабля, на якому я плавав, підняли мале кашалотове телятко – для того, щоб виготовити мішок або чохол для леза гарпуна чи остроги. І ви гадаєте, що я міг проґавити таку нагоду і не скористався ножем та різаком, щоб зламати печатки і прочитати весь зміст юного кашалота?

А щодо точних відомостей про кістки левіафана в його повному, зрілому розвитку, то цими відомостями я завдячую своєму нині покійному другу Транко – королю острівця Транке, одного з групи островів Арсакид. Багато років тому, коли я ходив на торговому кораблі «Алжирський бей», на острові Транке володар Транко запросив мене на Арсакидське свято у свою затишну віллу в Пупелі – це була приморська долина поблизу Бамбукового містечка, як називали наші моряки його столицю.

Окрім усіх інших чеснот, мій друг‑король мав палку прихильність до варварських дивовиж, зібрав у себе в Пупелі все незвичайне, що могли створити найвигадливіші з його підданих, – шматки деревини, порізьблені візерунками, огранені мушлі, інкрустовані списи, весла та піроги з дорогоцінної ароматичної деревини і всі ті природні дива, що принесли на його береги шанобливі й багаті на чудеса морські хвилі.

Серед цих останніх чудес почесне місце посідав велетенський дохлий кашалот, якого після лютого шторму знайшли на березі, – його голова впиралася в кокосову пальму, чиї пишні похилі віти здавалися його смарагдовим фонтаном. Коли величезну тушу звільнили від її товстої ковдри і сонце висушило оголені кістки, скелет із надзвичайною обережністю перенесли до Пупели, і він лежав під розкішними пальмами, наче під високими склепіннями зеленого храму. Його ребра були завішані бойовими трофеями, хребці порізьблені таємничими ієрогліфами арсакидських літописів[329]; у черепі жерці підтримували ароматний священний вогонь, наче безсмертна китова голова знов випускала до небес свої туманні фонтани, а страхітлива нижня щелепа була підвішена до гілки і коливалася над паствою, мов той меч на волосині, що колись так налякав Дамокла.[330]

Це було чудесне видовище. Гай зеленів, наче мох у Крижаній Долині, дерева гордо височіли, сповнені життєвих соків; щедра земля лежала внизу, мов ткацький верстат, на якому розгорнутий пишний килим; і парость в'юнких лоз була її фоном, а живі квіти – візерунком. Усі дерева, їхні обважнілі гілки; усі кущі, папороть і трави; гомінке прозоре повітря – все перебувало в невпинному русі. Величне сонце в листяному мереживі здавалося ткацьким човником, що плете вічно зелене плетиво. О, невтомний ткаче! Невидимий ткаче! – спинися на мить! – лише скажи мені – куди тече твоє плетиво? Які палати воно прикрасить? Скажи мені, ткаче! – спини свою руку! – лише одне слово! Ні. Так само мигтить човник, так само спливає з верстата візерунок; і струмить вічна течія барвистого килима. Бог‑ткач працює та працює, і стукіт та гудіння верстата заглушають для нього голоси смертних; і ми, дивлячись на верстат, також оглушені його шумом; тільки здаля ми почуємо тисячі поодиноких голосів. Так воно й буває на справжніх фабриках і заводах. Слова, нечутні біля обертальних валів, чітко звучать за стіною, лунаючи з розчинених вікон. Так було викрито чимало лиходійств. Тож стережися, смертний! Поки гуде і двигтить всесвітній верстат, твої потаємні думки можуть почути здалеку.

І от посередині зеленого ткацького верстата Арсакидського гаю, що буяв невтомним життям, ліниво розлігся величезний, сніжно‑білий, священний скелет – велетень на спочинку. Але на тій безкрайній зеленій тканині, що плелася і гула навколо нього, він сам, лінивий велетень, здавався майстерним ткачем – весь повитий лозою, щомісяця він зеленів дедалі яскравіше і все ж лишався просто скелетом. Життя повивало Смерть; Смерть підтримувала Життя; похмурий бог, повінчаний із юним Життям, породив собі на славу це кучеряве диво.

Отож, коли я в супроводі Транко відвідав цього кита, побачив його череп‑вівтар і над ним – струмінь диму, що здіймався звідти, звідки колись бив справжній фонтан, я здивувався, чого язичницький король вважає храм експонатом своєї колекції. Та він лише розсміявся. Ще більше мене здивувало те, що жерці оголосили цей чадний струмінь справжнім китовим фонтаном. Я пройшовся сюди‑туди уздовж скелета, розсунув плетиво лоз, пройшов під склепіння ребер і з провідною ниткою Арсакиди довго блукав серед похмурих витих колонад і тінистих альтанок. Та невдовзі мій клубок розмотався, і я, слідуючи за мотузкою назад, вийшов назовні в тому самому місці, де увійшов. Я не зустрів усередині жодної живої істоти – нічого, крім мертвих кісток.

Тоді я зрізав зелений прутик‑рейку і знову пробрався всередину кістяка, щоб зробити виміри. Та жерці побачили крізь отвори в черепі, як я вираховував висоту останнього ребра. «Як це так?! – заволали вони. – Ти посмів вимірювати нашого бога! Це наша справа!»

«Атож, превелебні отці, – погодився я. – То яка, на вашу думку, його довжина?» Тут між ними спалахнула суперечка щодо футів і дюймів; вони взялися гамселити одне одного жезлами по голові, так що від ударів аж пішла луна по велетенському черепі; а я, скориставшись сприятливими обставинами, швидко завершив свої виміри.

Результати цих вимірів я маю намір тепер опублікувати. Але перед цим слід завважити, що я б нізащо не зміг навести якісь вигадані цифри, бо існує багато скелетних авторитетів, до яких ви могли б звернутися, щоб перевірити мої дані. Наприклад, кажуть, що в англійському місті Гуллі, одному з китобійних портів цієї країни, є Левіафанічний музей, де зберігається кілька чудових зразків полосатиків та інших китоподібних. Так само, я чув, у Манчестерському музеї Нью‑Гемпширу зберігається, як стверджують власники музею, «єдиний у Сполучених Штатах досконалий екземпляр Гренландського, чи Річкового, кита». Окрім цього, в Англії, в йоркширському містечку Бертон‑Констебл у власності сера Кліфорда Констебла є скелет кашалота – щоправда, середній за розміром, а не такий велетенський, як у мого друга короля Транко.

Обидва кити, яким належали ці скелети, були викинуті на берег хвилями і обидва потрапили до рук своїх власників на одній підставі. Цар Транко заволодів своїм китом, бо йому так захотілося, і сер Кліфорд – бо був лордом і володарем тієї місцини. Кит сера Кліфорда весь розібраний на кісточки; тож у ньому, як у великій шафі, можна відкривати і закривати всі кісткові порожнини – розсувати ребра, мов гігантське віяло, – і хоч цілий день гойдатися на нижній щелепі. Лишається тільки повісити замки на його двері та віконниці і призначити ліврейного лакея, щоб той, дзенькаючи низкою ключів на поясі, водив по залах майбутніх відвідувачів. Сер Кліфорд хоче призначити три пенси за вхід на гомінку галерею спинного хребта; три пенси за право послухати відлуння в печері мозочка і шість пенсів – за право помилуватися чудовим пейзажем з кашалотового лоба.

Розміри скелета, які я тут наведу, взяті мною verbatim[331]з моєї власної правиці, де вони були витатуйовані на моє прохання, оскільки в той бурхливий мандрівний період мого життя я не мав більш надійної можливості зберегти такі цінні статистичні дані. Та місця в мене було обмаль, бо я хотів лишити ще якийсь клаптик несписаним для однієї поеми, яку тоді вигадував, і я не став клопотатися про зайві дюйми; та вони й не потрібні, коли йдеться про справжні розміри левіафана.

 

Розділ 103

Виміри китового скелета

 

Насамперед я хотів би навести тут одне особисте міркування щодо живої маси левіафана, скелет якого ми зараз продемонструємо. Це міркування може бути корисним.

Згідно з моїми ретельними підрахунками, почасти основаними на даних капітана Скорсбі, що приписував сімдесят тонн ваги найбільшому з гренландських китів, який має шістдесят футів у довжину, – отож, згідно з моїми ретельними підрахунками найбільший із кашалотів, що має вісімдесят п'ять – дев'яносто футів у довжину і майже сорок футів в обхваті у найтовщому місці, повинен важити щонайменше дев'яносто тонн; тому, якщо вважати, що на одну тонну припадає тринадцять чоловік, він переважить населення цілого селища в тисячу сто жителів.

Лишень подумайте – скільки мізків треба запрягти, наче волів до одного воза, щоб цей левіафан хоч на йоту підкорився уяві сухопутної людини!

Оскільки я вже демонстрував вам з усіх сторін його череп, дихало, щелепу, зуби, хвіст, лоб, плавці та інші частини, тепер мені лишається тільки виокремити те, що є найбільш цікавим у його оголеному скелеті. Та оскільки велетенський череп становить найскладнішу його частину і оскільки в цьому розділі не буде про нього жодної згадки, – конче необхідно, щоб ви весь час тримали його в пам'яті чи під пахвою, інакше у вас не виникне правильного уявлення про всю конструкцію, до розгляду якої ми переходимо.

Завдовжки скелет кита на острові Транке налічував сімдесят два фути; а це означає, що в повному покриві і живому протягу він мав дев'яносто футів довжини; адже скелет кита поступається його тілу за розмірами десь на одну п'яту. З цих сімдесяти двох футів близько двадцяти припадало на череп із щелепою, і лише п'ятдесят – на хребет. А до хребта на ділянці, що займає третину його довжини, кріпилася могутня кругла коробка ребер, що колись містила всі його життєво важливі органи.

Мені ця грандіозна клітка з довгим, рівним стовпом хребта, що відходив від неї прямою смугою, дуже нагадувала каркас великого корабля на стапелях, у якому лише двадцять голих шпангоутних ребер встигли вставити у кіль, що стирчить позаду довгою оголеною колодою.

Ребер було по десять з кожного боку. Перше, якщо рахувати від шиї, мало шість футів у довжину; друге, третє й четверте різнилися за довжиною – кожне було трохи довшим від попереднього; п'яте ребро, одне з центральних, становило вісім футів та кілька дюймів. Інші ребра послідовно зменшувались, і останнє – десяте – мало лише п'ять футів у довжину. Їхня товщина здебільшого відповідала довжині. Центральні ребра були найбільш вигнутими. Подекуди на Арсакидських островах їх перекидають через невеликі річки замість пішохідних мостів.