Чи зменшується велич кита. Чи чекає його зникнення. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Чи зменшується велич кита. Чи чекає його зникнення.



 

Отже, якщо Левіафан випливає до нас із первісних глибин вічності, буде доречним поцікавитися – чи не поменшав він у порівнянні зі своїми величними предками?

Проте дослідження не лише показують нам, що сучасні кити переважають за розміром тих, чиї скам'янілі рештки знайдені в третинному періоді (включаючи чітко обмежений геологічний пласт, що передує появі людини), але й свідчать про те, що в межах третинної системи кити пізніших формацій мають більший розмір, ніж їхні пращури.

З усіх доадамітових китів, що були викопані досі, найбільшим, безперечно, є алабамський кит, про якого згадувалося в попередньому розділі; проте і його скелет у довжину не мав навіть сімдесяти футів. Водночас виміри скелета великого сучасного кита, як ми вже знаємо, становлять сімдесят два фути. А я чув від бувалих китобоїв розповіді про кашалотів, що на час піймання мали ледь не сто футів у довжину.

Та, можливо, кити наших часів, переважаючи за розміром китів усіх попередніх геологічних періодів, від часів Адама все ж встигли виродитися?

Безперечно, ми хоч‑не‑хоч зробимо такий висновок, якщо будемо брати до уваги свідчення таких джентльменів, як Пліній[336]та інші природознавці стародавнього світу. Адже Пліній розповідає нам про китів, чиї живі тілі мали площу в кілька акрів, а Улісс Альдровандус[337]– про китів у вісімсот футів завдовжки; не кити, а канатні фабрики чи тунелі на Темзі! Та й за часів Бенкса і Голендера – природознавців Кука – був один датчанин, член Академії наук, який твердив, що ісландський кит (якого він називав reydan‑siskur, або зморшкувато‑черевний) має сто двадцять ярдів, або ж триста двадцять вісім футів довжини. І цей твір був опублікований не так давно – року 1825 від Різдва Христового!

Та хіба ж хоч один китобій повірить у ці байки? Ні. Сучасний кит такий само великий, як його предки за часів Плінія. І якщо я колись піду туди, де перебуває Пліній, я, китобій (не те що він!), насмілюся сказати це йому у вічі. Я просто не доберу розуму, як це може бути: якщо Єгипетські мумії, поховані за тисячі років до народження Плінія, у своїх гробницях не мають стільки футів і дюймів у довжину, як сучасний житель Кентуккі у шкарпетках; і якщо худоба та інші тварини, зображені на стародавніх єгипетських і ніневійських таблицях[338], за своїм масштабом доводять нам, що нинішня порідна, вгодована, призова смітфілдська худоба[339]не тільки не поступається найбільшій із фараонових ситих корів, але й переважає її за розміром, – як перед усіма цими фактами я міг би припустити, що з усіх живих створінь один лише кит перевівся та змиршавів?

Лишається іще одне питання; його часто задає дехто із забобонних жителів Нентакету. Можливо, всезнання чатових на щоглах китобійців, що тепер проникають навіть у Берингову протоку і в найпотаємніші сховки та секретні сейфи світу, можливо, тисячі гарпунів і острог, закинутих уздовж берегів кожного материка, – можливо, все це породжує питання: чи зможе Левіафан устояти, коли його цькують зусібіч і нещадно винищують? Може, врешті‑решт він буде повністю знищений у всіх морях та океанах, і останній кит, як остання людина, скурить останню люльку і сам розвіється з її останнім димом?

Якщо порівняти горбаті стада китів з горбатими стадами бізонів, котрі якихось сорок років тому, розтягшися на десятки акрів у преріях Іллінойсу та Міссурі, трусили залізними гривами і вергали спідлоба грізні блискавки своїх поглядів на місці нинішніх велелюдних річкових столиць, де брокер уклінно пропонує вам землю по долару за дюйм, – зробивши таке порівняння, ми, здавалося б, отримаємо неспростовний доказ того, що китам не пощастить уникнути подальшого вимирання.

Але ж можна дивитися на це питання і з іншого боку. Хоча ще зовсім недавно – лише одне людське покоління тому – чисельність бізонів Іллінойсу переважала чисельність людського населення в сучасному Лондоні; і хоча нині там не лишилося від них ні рогів, ні копит; і хоча причиною цього дивовижного зникнення був спис людини, – все ж цілком інший характер полювання на китів не допускає жодної можливості такого самого безславного кінця для Левіафана. Сорок чоловік на одному китобійному кораблі, що полювали кашалотів протягом сорока восьми місяців, вважають плавання надзвичайно успішним і дякують Богу, якщо їм поталанить привезти додому лій сорока китів. А втім у давнину, за часів канадських та індійських звіробоїв Далекого Заходу (де сонце таки сходить), коли там лежала дика пустеля, стільки ж людей, у мокасинах і верхи на конях, а не на кораблі, за стільки ж місяців знищили б не сорок, а сорок тисяч бізонів, коли не більше; це твердження, якщо виникне потреба, можна підтвердити статистичними даними.

Так само, якщо поміркувати, не можна вважати доказом майбутнього поступового виродження кашалотів той факт, що в минулому (скажімо, у другій половині минулого століття) ці левіафани у невеликих зграях траплялися набагато частіше, ніж тепер, і промислові рейси внаслідок цього були не такі тривалі, а здобичі давали набагато більше. Річ у тім, що, як уже зазначалося вище, кити з міркувань безпеки почали утворювати великі каравани, і колишні одинаки, пари, зграї, косяки і стада за наших часів об'єдналися у величезні армії, яких не так і багато. От і все. Так само хибним є уявлення, що й ті види кашалотів, які дають так званий «китовий вус», також вимирають, оскільки вони тепер не відвідують більшість широт, де колись їх було безліч; але вони просто поволі переселяються в інші місця, і якщо один берег уже не втішається видовищем їхніх фонтанів, то будьте певні, що якийсь з інших, більш віддалених берегів зовсім недавно милувався цим дивом.

І понад це – якщо говорити саме про вищезгаданих левіафанів, то в них є дві надійні фортеці, які, мабуть, довіку лишаться недосяжними для людини. Як швейцарці сховалися у своїх холодних горах, коли вороги ввійшли у їхні долини, так і справжні кити, вигнані із саван і луків центральних морів, можуть піти у свої полярні цитаделі і, пірнувши під останні прозорі бар'єри і стіни, виринути серед крижаних полів; і з зачарованого кола вічного грудня вони кидатимуть виклик людині.

Проте на одного вбитого кашалота припадає, мабуть, десь із п'ятдесят справжніх китів, і тому дехто з філософів кубрика таки вважає, що таке винищення спричинило помітні втрати у їхніх лавах. І хоча останнім часом лише американці на північно‑західному узбережжі щороку добували не менше 13 000 цих китів, із деяких міркувань навіть ці цифри не можуть бути доказом такої точки зору.

Природно, що, почувши про таку велику чисельність найвеличнішого із земних створінь на планеті, мимохіть відчуваєш деяку недовіру; та що б ми тоді сказали історіографу Арто[340], який, описуючи державу Гоа, розповідає, що король Сіаму якось вполював за одні лови 4000 слонів і що слонів у тій країні не менше, ніж домашньої худоби у країнах помірного поясу? І начебто немає жодних підстав сумніватися в тому, що коли вже слони, яких полювали всі ці тисячі років і Семіраміда[341], і Пор[342], і Ганнібал[343], і всі наступні правителі Сходу, – якщо вони досі існують там у великій кількості, то тим паче ймовірно, що кити переживуть усі лови, бо вони володіють пасовищами, по яких можуть розсіятись, і ці пасовиська удвічі більші від Азії, обох Америк, Європи й Африки, Нової Голландії і всіх островів океану, разом узятих.

До того ж не слід забувати, що завдяки довголіттю китів – а вважається, що вони живуть до ста років і більше, – у морях постійно мешкає декілька поколінь дорослих особин. А що це має значити, ми можемо збагнути, уявивши на мить, що всі сільські кладовища, цвинтарі і родинні склепи раптом розкрилися і випустили на землю живі тіла всіх чоловіків, жінок і дітей, померлих за останні сімдесят п'ять років, і додали це незліченне військо до сучасного людського населення земної кулі.

Ось чому ми оголошуємо кита як вид безсмертним, хоч він і є вразливим як окрема особина. Він плавав морями задовго до того, як материки виринули з води; він колись плавав там, де тепер височать Тюїльрі, Віндзорський палац і Кремль. Під час Потопу він знехтував Ноєвим ковчегом, і якщо світ, подібно до Нідерландів, знову затопить повінь, щоб потопити всіх щурів, вічний кит все одно виживе і, піднесений на гребінь екваторіальної хвилі, кине звідти свій пінний виклик небесам.

 

Розділ 106

Нога Ахаба

 

Капітан Ахаб так спішно покинув «Семюеля Ендербі», що це спричинило деякі згубні наслідки для його власної персони. Він із силою опустився на корму свого вельбота, і його кістяна нога від удару тріснула. Коли він, піднявшись на палубу і, як завжди, вставивши ногу у свій отвір, рвучко повернувся, щоб віддати негайний наказ стерновому (котрий стернував, як то буває, не досить вправно), надтріснута кістка так перекрутилася, що тепер, хоч вона й лишалася цілою і блищала як раніше, Ахаб не міг бути в ній цілком певним.

І не диво, що Ахаб, при всьому його божевіллі і гарячковому поспіху, все ж таки приділяв увагу своїй мертвій нозі. Річ у тім, що колись, незадовго до відплиття «Пекводу» з Нентакету, його знайшли вночі непритомним; він лежав на землі; з якоїсь невідомої і, здавалося б, незбагненної причини кістяна нога так підвернулася, що, вирвавшись з‑під нього, наче кілок, встромилася йому в пах і ледь не проштрикнула його наскрізь; і рану насилу загоїли.

Уже тоді в його маячній уяві зародилася думка, що будь‑яке з його теперішніх страждань було прямим наслідком його минулого нещастя; при цьому він, мабуть, добре розумів, що подібно до того, як отруйна болотяна рептилія продовжує свій рід незгірш від солодкоголосого співця гаїв, так само і всі біди за будь‑якої нагоди породжують собі подібних. І навіть більше, ніж так само, думав Ахаб; адже і предки, і нащадки Горя сягають у часі глибше, ніж предки і нащадки Радості. Адже навіть якщо не посилатися на те, що, згідно з деякими канонічними віруваннями, природні земні радості не матимуть дітей в іншому світі і, навпаки, обернуться на скорботне безпліддя пекельної безнадії, тоді як деяким тутешнім прикрощам таки судилося лишити по собі поріддя, що невпинно зростає, – навіть якщо про це не згадувати, при детальному розгляді тут можна побачити нерівність. Адже, думав Ахаб, якщо навіть найвище земне щастя таїть у собі якусь незугарну дріб'язковість, у глибині душевного страждання є потаємна величність, а в декого – навіть архангельська велич; цього беззаперечного висновку не спростовують навіть ретельні історичні дослідження. Якщо простежити генеалогію непоправних смертних нещасть, ми зрештою прийдемо до самочинного першородства богів; і перед лицем усіх радісних метушливих сонць і ніжно‑дзвінких цимбалів осіннього місяця вповні ми неодмінно бачимо одне: самі боги не перебувають у вічній радості.

Одвічна родима пляма на чолі людини – це лише відбиток журби тих, хто поставив на ньому це тавро.

Тут ми мимохіть розкрили таємницю, яку взагалі, мабуть, слід було б відкрити іще раніше. Поміж інших дивних деталей, пов'язаних з особою Ахаба, для багатьох завжди лишалося таємницею, чому він протягом досить тривалого часу, до самого відплиття «Пекводу» і потім, ховався від усіх та всього, наче відлюдний далай‑лама, – так, немовби шукав безмовного сховища в мармуровому сенаті померлих. Легковажне пояснення, яке запропонував капітан Пелег, можна було вважати задовільним; хоча, звісно, якщо говорити про потаємні глибини душі Ахаба, тут будь‑яке пояснення навіювало більше багатозначного мороку, ніж ясного світла. Та врешті‑решт усе прояснилося – принаймні ця обставина. Причиною його тимчасового відлюдництва було те саме жахливе нещастя. Річ у тім, що для вузького, все вужчого кола людей на суходолі, які мали привілеї неускладненого доступу до Ахаба, для цього боязкого кола згадане нещастя, залишене самим Ахабом без жодних пояснень, було оповите таємничими страхами – здебільшого вихідцями з тієї царини, де блукають духи і лунають волання грішників. І тому вони з надмірної відданості йому одностайно вирішили приховати все від людей, наскільки були в змозі; ось чим пояснюється та обставина, що на борту «Пекводу» тривалий час нічого не знали про каліцтво Ахаба.

Хай там як – чи був, чи не був земний Ахаб пов'язаний із невидимим, невловимим синодом повітряних сфер і з мстивими володарями вогненних глибин, – у цьому разі з ногою він ужив практичних заходів – викликав до себе теслю.

І коли цей фахівець постав перед ним, він наказав йому негайно взятися до виготовлення нової ноги, а помічникам звелів простежити, щоб теслі передали всі кістяні заклепки та планки з кашалотової щелепи, зібрані на кораблі за довгий час, для того щоб він міг вибрати найміцніший і високоякісний матеріал. Коли це було зроблено, тесля отримав наказ виготовити ногу за ніч і змайструвати всі приладдя до неї, що забезпечили б її надійне використання. На додачу до всього було наказано дістати з трюму ковальське горно, на якому досі ще не працювали; і корабельний коваль тут‑таки взявся кувати всі хитромудрі залізні деталі, що могли знадобитися.

 

Розділ 107

Тесля

 

Коли ти сядеш, мов султан, серед місяців Сатурна і поглянеш на якусь абстрактну людину окремо, вона здаватиметься тобі чудом, утіленням величі та скорботи. Та поглянь з цієї ж точки зору на все людство укупі, і тобі видасться, що це просто зборисько нікчемних дублікатів – байдуже, чи ти візьмеш одну епоху, чи всю історію в цілому. Але за всієї мізерності цього чоловіка, що аж ніяк не був взірцем піднесеної гуманістичної абстракції, тесля на «Пекводі» не був дублікатом, і тому тепер він виходить на сцену власною персоною.

Як і більшість корабельних теслярів, особливо тих, що ходять на китобійцях, він був певною, досить приблизною, проте цілком достатньою мірою обізнаний з усіма ремеслами та професіями, спорідненими з його власною, бо теслярська справа – це наче старий розгалужений стовбур, від якого відходять усі численні ремесла, що так чи інакше використовують деревину як первинний матеріал. Але на додачу до всього, про що йдеться в наведеному вище узагальненому твердженні, тесля з «Пекводу» був дуже вправним майстром у терміновому виготовленні всіляких складних механічних пристроїв, які можуть знадобитися на великому кораблі під час чотирирічного плавання в далеких та пустельних морях. Вже не кажучи про його сумлінне виконання своїх прямих обов'язків – наприклад, полагодити розбитий вельбот чи порепану рею, випрямити лопать у весла, вставити новий ілюмінатор, забити клин у бортову обшивку чи щось таке, – він був справжнім умільцем і в інших справах, коли в когось з'являлася така потреба чи просто дурна забаганка.

Великою сценою, на якій він розігрував усі свої численні ролі, був його верстат – довгий, грубо збитий стіл, оснащений кількома лещатами різних розмірів, і залізними, і дерев'яними. І за винятком тих днів, коли до бортів були пришвартовані кити, цей верстат стояв поперек палуби, міцно принайтований до задньої стіни саловарні.

Буває, якийсь нагель, надто товстий, не влазить у гніздо – тесля затисне його в одні із своїх слухняних лещат і миттю обточить. На палубі спіймали берегову пташку із строкатим пір'ям – тесля візьме тонко розпиляні пластинки з китового вуса та обідки з кашалотової кістки і змайструє клітку‑пагоду з гострим дашком. Весляр розтягнув сухожилля на руці – тесля приготує йому знеболюючу мазь. Стабб захотів, щоб у нього на веслах були яскраво‑червоні зірки, – і тесля, затискаючи у великих дерев'яних лещатах весло за веслом, намалює для нього ціле червоне сузір'я. Комусь із матросів закортіло прикрасити себе сережками з акулячих хребців – тесля просвердлить йому вуха. У когось заболів зуб – тесля витягає свої обценьки і ляскає долонею по верстаті, запрошуючи його сісти; а якщо бідолаха кривиться від болю під час незавершеної операції, тесля, прикрутивши руків'я великих дерев'яних лещат, велить йому затиснути в них нижню щелепу, якщо він хоче, щоб зуба таки вирвали. Одне слово, тесля був на всі руки майстер і ставився до всього байдуже, без страху і без пошани. Зуби для нього були все одно що китові кістки; голови – все одно що колоди; а людей він вважав чимось на кшталт кабестанів. Можна подумати, що за такого широкого й різноманітного застосування своїх талантів, за такої спритності він повинен був мати гострий розум. Аж ні. У цьому чоловікові ніщо не вирізнялося так, як його очевидна, безособова дурість; я сказав – безособова, бо вона так непомітно зливалася з довколишнім безмежжям, що здавалася невід'ємною часткою всеосяжної безтурботної дурості цього видимого світу, який, хоч і перебуває в безнастанному та різноманітному русі, однак зберігає вічний спокій і не зважає на вас, навіть якщо ви копаєте підвалини для соборів. Проте в теслі крізь цю майже страхітливу дурість, пов'язану, очевидно, із всесвітньою байдужістю, подеколи прозирав якийсь старечий, допотопний, підтоптаний гумор, подекуди прикрашений блистками ветхих дотепів, який, певно, допомагав йому відстоювати нічну вахту ще на замшілому баку Ноєвого ковчега. Чи був наш старий тесля все своє довге життя мандрівником, який під час нескінченних подорожей не тільки не поріс мохом, але й обчистив зі своїх бортів усе, що до них пристало раніше? Він був просто абстракцією, неподільною єдністю, цілісною і непідкупною, як новонароджене немовля; він жив, не приділяючи уваги ні тому, ні іншому світові. Дивовижна цілісність його вдачі сягала безглуздя; адже всіма своїми численними ремеслами він займався не за покликом розуму чи натхнення, не тому, що цього навчився, і не з усіх цих трьох причин разом; для нього це був просто безцільний, сліпий, самовільний процес. Він був лише знаряддям; його мозок, якщо він взагалі у нього був, мабуть, давно вже перетік йому в пальці. Він був схожий на один із тих нерозумних, проте вельми корисних шефілдських винаходів, multum in parvo[344], що зовні виглядають як прості кишенькові складані ножі трохи збільшеного розміру, проте мають у собі не тільки різнокаліберні леза, а й штопори, викрутки, щипці, швайки, пера, лінійки, пилки для нігтів та свердла. Тож якщо начальники теслі захотіли б скористатися ним як викруткою, їм варто було лише відкрити в ньому відповідну частину, і викрутка була б тут; а якби їм знадобилися щипці, досить було взяти його за ноги.

Утім, як зазначалося вище, цей універсальний інструмент, цей складаний тесля не був ні машиною, ні автоматом. Якщо душі у звичному розумінні цього слова в нього не було, то все ж була якась сутність, що по‑своєму виконувала її обов'язки. Що це було – есенція «живого срібла» чи кілька крапель нашатирного спирту, – сказати не можу. Проте ця сутність таки жила в ньому років шістдесят, а може, й більше. Саме ця невловима, лукава життєва субстанція змушувала його з ранку до ночі щось бубоніти до самого себе; але то було просто невиразне, несвідоме бубоніння колеса; можна також порівняти його тіло із сторожкою вартового, а цього самотнього промовця всередині – із самим сторожем, який весь час розмовляє сам із собою, щоб не задрімати.

 

Розділ 108

Ахаб і Тесля

 

Палуба – перша нічна вахта.

(Тесля стоїть біля верстата і при світлі двох ліхтарів старанно пиляє кістяну ногу, що міцно затиснена в лещатах. Довкола лежать розкидані шматки китової кістки, обрізки ременів, підкладки, гвинти та різноманітні інструменти. Попереду, де працює коваль, спалахують червоні відблиски вогню.)

– Чорти б його взяли, цей терпуг, чорти б її взяли, цю кістку! Цей має бути твердим, так він, бачте, м'який, а ця має бути м'яка – таж тверда, матері її ковінька! Отак воно завжди буває, коли пиляєш старі щелепи та гомілки. Ану спробуймо іншу. Еге, оце вже краще (чхає). Тьху, кісткова пилюка (чхає)… та вона… (чхає)… їй‑право, вона (чхає)… та вона й слова сказати не дає, падлюка! Ось воно як – пиляти мертве падло. Як спиляєш живе дерево – ніякої тобі пилюки, як відтяти живу кістку – теж усе гаразд (чхає). Чуєш, старий чадило, давай сюди наконечник та скобу з гвинтом. У мене для них уже все готове. Це щастя (чхає), що не треба робити колінний суглоб, а то мав би з ним клопіт; тут треба саму гомілкову кістку, тут і робити нема чого – все одно що тичку для хмелю вирізати; полірнути як слід – от і по всьому. Ох, та якби трохи часу, я б йому таку ногу зробив (чхає), що й модній пані підійшла б. А всілякі замшеві ноги та гомілки, що їх виставляють у вітринах, – то ж сміх один, та й годі. Вони воду всотують, і на погоду їх крутить, то звісно; от і доводиться їх лікувати (чхає) ваннами та мазями, достоту як живі ноги. Отак; а тепер, перш ніж відпиляти, запросимо його стару монгольську величність і прикинемо, чи така довжина годиться; мабуть, що закоротка. Еге, от він і сам іде; щастить нам, нівроку; це він чи, може, хтось інший?

Ахаб підходить.

(У наступній сцені тесля продовжує час від часу чхати.)

– Ну, людиноробе, як справи?

– Ви якраз вчасно, сер. Якщо капітан дозволить, я тільки довжину позначу. Дайте я зніму мірку, сер.

– Мірку для ноги? Гаразд. Це вже не вперше. Давай, уперед! Отак, познач місце пальцем. Ну, та й лещата в тебе, старий; дай‑но спробую, чи вони міцні. Атож, добре тримають.

– Стережіться, сер; вони ламають кістки!

– Дарма, мені до душі міцна хватка. Приємно відчути в цьому непевному світі міцний потиск. А що це там робить Прометей[345]? Коваль, я хотів сказати, – що він там робить?

– Мабуть, кує скобу, сер.

– Так, справді. Оце і є спільна праця. Він дає тобі м'язи. А який він там вогонь розпалив – жаркий, червоний!

– Звісно, сер. Для такої тонкої роботи йому треба білого жару.

– Хм. Мабуть, що так. Тепер мені здається, що старий грек Прометей, що, як то кажуть, майстрував людей, був ковалем і вдихав у них вогонь; що створено у вогні, належить вогню по праву; тут хоч‑не‑хоч повіриш у пекло. Ач, яка кіптява! Це, мабуть, рештки, з яких грек робив африканців. Чуєш, старий, коли він впорається зі скобою, звели йому викувати пару сталевих ключиць і лопаток; у нас на палубі є мандрівний торговець, якому товар на плечі давить.

– Себто як, сер?

– Помовч; поки Прометей не скінчив працювати, я замовлю йому людину за своїми кресленнями. Imprimis[346], зріст п'ятдесят футів від п'ят до тімені; груди – як Темзинський тунель, ноги – щоб вгрузли в землю, мов корені; щоб стояв і не рушив з місця; руки – три фути завтовшки в зап'ястях; серця зовсім не треба; мідний лоб і десь із чверть акра добрих мізків; і ще – ану стривай, – як ти гадаєш, чи буду я замовляти йому очі, щоб він дивився назовні? Ні; та на тімені в нього буде особливе вікно, щоб освітлювати нутро. Отак; отримав замовлення, то йди.

(Убік.) Цікаво, про що це він говорить; і до кого, хтів би я знати? Чи піти мені, чи лишитись?

– Поганенька архітектура – глухе горище; от хоча б це, наприклад. Ні, мені треба, щоб було з ліхтарем.

– Еге, он як! Прошу, сер, тут їх два, а мені й одного вистачить.

– Нащо ти тицяєш мені в обличчя цього викривача злодіїв, старий? Світло в обличчя – це ще гірше, ніж пістолет до скроні.

– Сер, я думав, ви говорили з теслею.

– З теслею? Ні… слухай, старий, у тебе чиста робота і, як на мене, вельми шляхетна; чи ти б краще працював із глиною?

– Що, сер? З глиною? Глина – це багно, сер; лишимо її для землеробів.

– Та ти Бога не боїшся! Чого ти весь час чхаєш!

– Від кісток пилюки багато, сер.

– Отож, затям це, і коли помреш, не ховай себе під носом у живих.

– Сер?., о, та звісно ж! Звичайно, так; ох, Божечку!

– Слухай, старий; ти ж, певно, вважаєш себе майстром хоч куди, правда? То скажи мені, чи буде це свідчити про твою майстерність, коли я, спираючись на оцю ногу, яку ти зараз робиш, все ж буду відчувати на цьому місці ще й іншу ногу: мою стару ногу, яку я втратив? Невже ти не можеш вигнати древнього Адама?

– І справді, сер. Отепер я щось втямив. Так, сер, я чув про цю дивовижу; кажуть, той, хто втратив щоглу, ніколи не перестане відчувати свій старий рангоут, і часом його ніби щось коле. Дозвольте мені спитати вас, сер, чи так воно насправді?

– Саме так, старий. Постав свою живу ногу сюди, де колись була моя; тепер для зору є тільки одна нога; а для зору душі їх дві. Там, де ти відчуваєш, як б'ється життя; там, у тих самих місцях, і я це відчуваю. Загадка, чи не так?

– І дозвольте сказати, розгадати її неможливо, сер.

– Тож послухай. Звідки ти знаєш, що саме там, де ти зараз стоїш, невидиме для тебе, окремо від тебе, стоїть іще щось, цілісне, живе, розумне – стоїть, хочеш ти цього чи ні? Невже в години повної самоти ти не боїшся, що тебе підслуховують? Помовч, не кажи нічого! І якщо я все ще відчуваю біль у моїй розтрощеній нозі, коли вона давно вже розсипалася на порох, чом би й тобі, старий, без тіла не відчувати вічних пекельних мук? Що скажеш?

– Господи помилуй! Послухайте, сер, я маю ще раз все підрахувати; мені здається, сер, про щось я таки забув подумати.

– Думати – не твоя справа, старий. Коли ти закінчиш цю ногу?

– Мабуть, десь за годину, сер.

– Тоді берися до роботи, а потім принесеш мені. (Ідучи геть.) О життя! Я стою, гордий, мов грецький бог, і я в боргу у цього йолопа за шматок кістки, на котрій стою. Будь проклята ця взаємна заборгованість усіх смертних, що не хоче відмовитися від бухгалтерських книг та рахунків. Я б хотів бути вільним, як вітер; а моє ім'я записане у всіх боргових книгах світу. Я багатий, я міг би позмагатися з наймогутнішим із преторіанців[347]на торгах Римської імперії (а значить, і всього світу); та я в боргу за саму плоть свого язика, яким зараз вихваляюся. Небом клянуся, візьму тигель і розплавлю в ньому самого себе до останку, до найдрібнішого хребця. Отак!

Тесля (знов береться до роботи).

– Ну, ну! Стабб знає його краще, ніж будь‑хто з нас, і Стабб завжди каже, що він чудний; тільки оце слово – чудний, і більш нічого; чудний… чудний, чудний; отак і твердить весь час містеру Старбаку – чудний він, сер, чудний, чудний, такий вже чудний! А ця нога! Лишень подумати – це ж він із нею спати лягає! Китова кістка замість жінки! Ось вона, його нога; на ній він і стоятиме. Що там він казав про одну ногу в трьох місцях і про три місця в одному пеклі? Як там воно… Ох, Божечку! Недарма він на мене з таким глумом дивився. Кажуть, я сам можу інколи добре помізкувати, та це якось ненавмисне виходить. Ні, такому старому пеньку, як я, краще не пнутися за капітанами на глибину; і не помітиш, як вода буде по горло, і що тоді – на поміч звати? А капітани, як чаплі – переходять убрід; такі вже вони довгоногі. Звичайно людині досить одної пари ніг на все життя; мабуть, від того, що люди про свої ноги дбають – як ото старі пані дбають про своїх малих поні. А от Ахаб – той преться напролом, і ніг йому не шкода. Одну заганяв до смерті, другу скалічив, а тепер буде стоптувати кістяні ноги. Агов, чадило! Поможи мені із цими гвинтами, та давай її доробимо, поки пророк воскресіння не прийде зі своєю сурмою і не позбирає всі ноги, живі та кістяні, як пивовари збирають старі бочки, аби їх знов наповнити. Оце‑то нога, нівроку! Просто як жива, так я її гарно обтесав; завтра він стоятиме на ній і буде брати висоту секстантом. О, та я ж ледь не забув про отой довгастий полірований клаптик, де він пише свої підрахунки. Отакої! Ану, де моє долото, терпуг та наждак!

 

Розділ 109

Ахаб і Старбак у каюті

 

Наступного ранку на кораблі, як завжди, працювали помпи; і раптом із трюмів разом із водою потік лій – мабуть, бочки дали сильну течу. Усі занепокоїлися, і Старбак спустився в каюту, щоб доповісти про цей прикрий випадок.[348]

На той час «Пеквод» ішов на північний схід, наближаючись до Формози і островів Баші, між якими лежить один із тропічних виходів до Тихого океану з китайських вод. Коли Старбак увійшов, Ахаб сидів над загальною картою східних архіпелагів, розгорнутою на столі; поруч лежала інша карта, більш детальна, на якій була окремо позначена довга смуга східного узбережжя японських островів – Ніппон, Мамаї[349]і Сикоку. Упершись своєю новою, сліпучо‑білою кістяною ногою в пригвинчену до підлоги ніжку стільця, цей чудний старий стояв спиною до дверей з розкритим ножем у руці і, зморщивши лоба, знову прокладав свої колишні курси.

– Хто там? – спитав він, почувши кроки, проте не озираючись. – Геть! На палубу!

– Капітан Ахаб помиляється; це я. У трюмі тече лій, сер. Треба відкрити трюм і викотити бочки.

– Відкрити трюм і викотити бочки? Ми вже підходимо до Японії; і стирчати тут тиждень, щоб залатати купу старих обручів?

– Або ми це зробимо, сер, або за один день втратимо більше лою, ніж, мабуть, зможемо зібрати за рік. Те, заради чого ми пройшли двадцять тисяч миль, потрібно зберегти, сер.

– Авжеж; тільки коли ми це дістанемо.

– Я казав про лій у нашому трюмі, сер.

– А я про нього не казав і не думав. Іди! Нехай тече! Я й сам дав течу. Еге ж! Теча на течі; весь напханий дірявими бочками, і всі ці діряві бочки їдуть у трюмі плохенького корабля; мені аж як гірше, ніж «Пекводу!» Та я все одно не зупиняюся, щоб залагодити свій пробій; бо як його знайдеш у корпусі, що дав таку глибоку осадку, і як його залагодиш, навіть якщо знайдеш, у лютому штормі життя? Старбаку! Я тобі наказую – не відкривати трюм!

– Що скажуть власники, сер?

– Власники нехай стануть у Нентакеті на березі і спробують перекричати тайфун. Яке до них діло Ахабу? Власники, власники… Що ти торочиш мені, Старбаку, про тих бідолашних власників, наче то не власники, а моя совість? Затям, єдиний справжній власник – це той, хто наказує; а моя совість – ти чуєш чи ні? – моя совість у кілі мого корабля. Іди нагору!

– Капітане Ахаб, – мовив помічник, зашарівшись, і ступив у глиб каюти з такою шанобливою і обережною сміливістю, яка, здавалося, не тільки остерігалася себе виявити, але й навряд чи довіряла самій собі. – І людина, вища за мене, простила б тобі те, чого ніколи б не простила молодшому, та й щасливішому, капітане Ахаб.

– Чорт забирай! Ти так знахабнів, що смієш мене судити? Нагору!

– Ні, сер, я ще не скінчив. Я уклінно прошу вас, сер. Так, я смію просити вас – майте терпіння. Хіба нам не слід порозумітися, капітане Ахаб?

Ахаб вихопив заряджений мушкет із стійки (що є предметом обстановки в каюті майже кожного корабля у південних рейсах) і, націлившись у груди Старбака, вигукнув:

– Є один бог – владика землі, і один капітан – владика «Пекводу»! Нагору!

Очі старшого помічника палали, обличчя його так пашіло, що якусь мить здавалося, наче його справді обпекло вогнем з широкого дула. Та він переміг себе, випростався з майже спокійним виглядом і, йдучи з каюти, на мить затримався біля дверей:

– Ти образив мене, сер, але не скривдив; і все ж я прошу тебе – стережися. Не Старбака – ти б лише сміявся з цього; ні, Ахаб має стерегтися Ахаба; стережися самого себе, старий.

– Він храбрує, а все ж таки слухається; вельми обачна хоробрість! – мовив Ахаб, коли Старбак пішов. – Як там він сказав? Ахабе, стережися Ахаба, – у цьому таки щось є!

І він, мимоволі спираючись на мушкет, як на тростину, насупивши своє залізне чоло, став походжати по тісній каюті; потім глибокі зморшки на його лобі розгладилися, і він, поставивши на місце мушкет, піднявся на палубу.

– Ти славний хлопець, Старбаку, – стиха мовив він до свого помічника; а потім наказав матросам: – Прибрати брамселі! Фор– і крюйс‑марселі на рифи; грот‑марсель обрасопити! Талі підняти, трюм відкрити!

Марно було б гадати, що цього разу змусило Ахаба так поставитися до Старбака. Можливо, то був щирий душевний порух, а може, просто політичні міркування, які за даних обставин не допускали ані найменшого вияву ворожості, навіть тимчасової, в одному з головних начальників на кораблі. Хай там як, а його наказ виконали, і трюм було відкрито.

 

Розділ 110

Квіквег у труні

 

Після ретельного огляду з'ясувалося, що бочки, які закотили у трюм в останню чергу, всі цілі; отже, теча була десь нижче. І ми, скориставшись тим, що стояв штиль, вирішили дістатися у глиб трюму. Ламаючи скрепи, ми лізли все нижче, щоб пробудити від тяжкого сну велетенські стогалонні бочки в нижніх ярусах – наче виганяли кротів із глухої пітьми на денне світло. Ми залізли у справжні нетрі, де стояли такі старезні, поточені часом, вкриті пліснявою гігантські бочки, що серед них можна було б шукати поросле мохом первісне барило, наповнене монетами самого капітана Ноя і заліплене об'явами, у яких Ной марно попереджає нерозумний старий світ про потоп. Одна по одній ми котили нагору бочки з питною водою, хлібом, солониною, зв'язки бондарних заклепок і залізних обручів, тож врешті‑решт на палубі ніде було повернутися; кроки відлунювали в порожніх трюмах, наче ви прогулювалися над катакомбами; і корабель гойдався на хвилях, мов наповнена повітрям пляшка в оплітці. Голова в «Пекводу» обважніла, наче в школяра, що вивчив Арістотеля натщесерце. Щастя, що тайфуни тоді обходили нас стороною.

Отоді й напала на мого товариша‑язичника, мого щирого друга Квіквега люта лихоманка, що ледь не вкоротила йому віку.

Слід сказати, що в китобійному ремеслі не буває синекури; тут гідність і небезпека йдуть пліч‑о‑пліч, і що вище ти піднімешся, то тяжче мусиш працювати, поки не досягнеш капітанського звання. Так було і з бідолашним Квіквегом, що як гарпунер повинен був не тільки змагатися з живим китом, але також – як ми вже бачили – вилазити в штормовому морі на його мертву спину, а потім спускатись у морок трюму і, обливаючись потом у цьому глухому підвалі, совати важкі бочки і пильнувати, як їх установлюють. Одне слово, гарпунери – то чорнороби китобійного ремесла.

Бідолашний Квіквег! Коли корабель уже наполовину випорожнили, треба було б вам нахилитися над люком і зазирнути в трюм, де напівголий татуйований дикун повзав у вогкій темряві, наче плямиста зелена ящірка на дні криниці. Криницею, чи то льодовнею, цього разу і став трюм для бідного язичника; хоч він аж упрів від роботи і обливався потом, проте, як не дивно, все ж застудився, а застуда потім перейшла в лихоманку, яка за кілька тяжких днів поклала його в ліжко на самому порозі смерті. Як він змарнів і охляв за ці дні! Тепер у ньому ледь жевріло життя, лишилися самі кістки і татуювання. Він зсохся, вилиці загострилися, тільки очі ставали наче глибшими, і в них з'явився дивний, ніжний блиск. З глибини його хвороби вони дивилися на вас лагідно, проте допитливо, осяяні тим безсмертним здоров'ям, яке не може ні згинути, ні послабшати. І наче кола на воді, які розходяться все далі й далі і потім зникають, його очі все ширшали – кола Вічності. Незбагненний жах огортав вас, коли ви сиділи біля помираючого дикуна і бачили в його обличчі щось дивне, помічене ще свідками смерті Зороастра[350]. Адже те, що в людині є справді дивовижним і страшним, іще ніхто не передав ні словами, ні в книгах. А прихід Смерті, яка робить усіх рівними, надає всім обличчям однакового виразу, який міг би пояснити тільки той, хто вже помер. Ось чому – повторимо ще раз – жоден халдей чи грек при смерті не мав більш високих помислів, ніж ті, що таємничою тінню проступали на обличчі бідного Квіквега, коли він тихо лежав у своєму ліжку‑колисці, і море тихо несло його до останнього спочинку, і невидимий океанський приплив здіймав його все вище – до небес, що чекали на нього.

Ніхто на кораблі вже не сподівався, що він одужає; а що думав про свою хворобу сам Квіквег, показує його останнє прохання, з яким він звернувся до нас.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 327; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.3.140 (0.083 с.)