Проблема походження релігії.

Проблема походження релігії.

Слід зауважити, що в аналізі причин походження релігії існує нині два основних підходи: перший -- релігійний (богословсь­кий), другий — світський (науково-релігієзнавчий).

Богословський підхід спирається на ідею, згідно з якою віру­ючим людям і духовенству немає сенсу ставити питання про причини виникнення релігії, адже релігію подарував людям Бог. Тому релігія є вічною й незмінною, богоодкровенною у своїй іс­тинності, а отже, не потребує додаткових знань про своє похо­дження. В основі богословського підходу лежить догмат про те, що релігію відкрив людям Бог. У християнстві його викладено у Святому Письмі (Біблії), у подальшому його обстоювали й роз- вивали такі православні богослови, як Афанасій Александрійсь-кий, Іван Златоуст, Іван Дамаскін та інші, у католицизмі — Авгу-стин Блаженний, Фома Аквінський та ін. Ця позиція є доміную­чою насамперед у християнстві. У трактуванні причин виникнен­ня інших релігій християнство припускає будь-які інші версії,У богословському напрямі можна виокремити теологічну тео­рію походження релігії, яка грунтується на беззаперечних ідеях про те, що Бог є істота абсолютна, вічна й незмінна, вона с пер­шопричиною і першоосновою всього існуючого на Землі, а отже, є об'єктивною причиною Існування релігії. Представниками цьо­го напряму були Р. Декарт відомий своєю концеп­цією про вроджені ідеї про Бога; Г. В. Лейбніц -засновник концепції богословського раціоналізму; Й. Фіхте— основоположник концепції споглядального теїзму; Ф. Шел-лінг та ін.

Водночас існує світський релігієзнавчий підхід до вивчення причин виникнення релігії. Він також не дає однозначних відпо­відей на питання про сутність і першопричини релігії¹.

Найвідомішою сьогодні є натуралістична концепція виник­нення релігійної свідомості. вва­жали, що в основі виникнення релігії лежить відчуття безсилля й страху людини перед природними та соціальними силами. Вони стверджували, що за своєю суттю будь-яка релігія є «ні­чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, -- відображення, в якому земні сили набирають форми неземних»².

Натуралістичні концепції сьогодні кардинально переосмис­лені. Доведено, що страх людини не є основною причиною по- ділу світу на реальний і надреальний. Страх повинен був при­мусити людину уникати небезпечного світу, а не поклонятися йому. Неоднозначне сприймаються ідеї про низький рівень ма­теріального виробництва суспільства, який спричинив появу ре­лігійної свідомості. Доведено, що первісна людина жила адек­ватно тим умовам, які становили її повсякденне життя, тому вона отримувала певне задоволення від реалізації своїх матеріа­льних або духовних потреб (її життя не було сповнене драмати­зму, а навпаки, було як на той час повноцінним і конструк­тивним).

Ще один напрям сучасного релігієзнавства репрезентований соціологічним підходом. Його представниками є такі вчені, як О. Конт, М. Вебер, Е. Дюркгейм, ї. Парсонс (1902—1979). їхні концепції дають змогу дослідити релігію як соціальний феномен, який виконує низку суспільне необхідних функцій.

Соціологи вважають, що релігія формалізує соціальне життя людини, сприяє його структурному впорядкуванню завдяки спі­льній меті, яка в цьому разі набуває релігійного оформлення; дії людей стають скоординованішими. Це впливає також на усвідом­лення людиною мотивів власної поведінки й діяльності суспільс­тва загалом, а також на систему оцінювання результатів цієї дія­льності. Цю думку репрезентує М. Вебер.

Існують різні концепції походження релігії — від богословських тверджень про споконвічність, богоданність релігії, про вродженість релігійних ідей та уявлень у людини до концепції виникнення й розвитку релігії під впливом умов соціального життя. Дані палеоантропології (науки про стародавню людину) свідчать про те, що пітекантропи та синантропи ще не мали здатності до членороздільного мовлення, а отже, і до абстрактного мислення і формування понять. Тому в них ще не могли виникнути передумови для відриву фантазії від дійсності, виникнення ілюзорних уявлень. Спірним є питання про існування релігійних уявлень у неандертальців. Безсумнівні ознаки виникнення релігійних вірувань дослідники вбачають тільки в кроманьйонців, яких уже можна цілком підставно іменувати homo sapiens (людина розумна). Це доводять, зокрема, поховання зі слідами обрядів, що свідчать про виникнення віри в надприродний світ, а також пам’ятки первісного мистецтва — живопису та скульптури, в яких знайшли відображення магічні ритуали тієї далекої доби. Відчуття безсилля перед грізними й незрозумілими для первісної людини природними явищами особливо посилювалося під час стихійного лиха: виверження вулканів, землетрусів, повені, лісових пожеж, посух та інших подібних явищ. Безпорадність покликала до життя поклоніння грізним силам природи, привела у кінцевому підсумку до її обожнення. У релігійних віруваннях відображались також наївні уявлення первісних людей про навколишню дійсність, їхнє ставлення до тваринного та рослинного світу. Нарешті, релігійно-фантастичної форми набрали стосунки між людьми в межах родоплемінної спільноти. Отже, релігійні вірування й культи первісних людей складались поступово з різних, у тому числі й ілюзорних уявлень, а також зумовлених цим емоцій та дій.

Структура релігії.

1. релігійні уявлення — відчуття, за допомогою яких людина сприймає надприроднє: політеїстичні, монотеїстичні, генотеїстичні, пантеїстичні, деїстичні;

2. релігійна свідомість — двох рівнів:

a. релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних з певною системою релігійних ідей;

b. релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу; 3. релігійний культ; 4. релігійні організації — об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів (церква, секта, деномінація)

5. релігійна діяльність — особлива форма відношення людини до світу, в основі якої знаходиться віровчення. Участь людини в релігійній діяльності виражається у засвоєнні релігійної істини і у відображенні її на людських знаннях, почуттях та дільності, або релігійна дільність релігійних організацій — вид духовно-практичної діяльності релігійної організації, яка спрямована на проведення релігійного культу в вигляді обрядів і богослужень, організацію релігійного навчання і виховання, поширення свого віровчення

Функції релігії.

Світоглядна функція релігії — це найголовніша функція, що дає змогу визначити людині своє місце у світі й ставлення світу до неї. У зв'язку з цим формується система поглядів, уяв­лень людей про довколишній світ з погляду релігійної віри, тобто релігія стає певним світоглядом. Реалізація цієї функції допома­гає людині визначити сенс свого життя.

Компенсаторно-терапевтична функція релігії ліквідує по­чуття обмеженості, залежності й безсилля перед об'єктивними законами матеріального світу. Ідея про загальну рівність (у стра­жданні й гріховності) всіх людей перед Богом допомагає змен­шити дискомфорт переживання об'єктивного конфлікту людини й природи, людини й суспільства. Сам процес переживання про­ходить на основі таких релігійних феноменів, як релігійна втіха, релігійний катарсис, духовна насолода тощо.

Комунікативна функція реалізує потребу спілкування віру­ючої людини як по вертикалі — з Богом, так і по горизонталі — з єдиновірцями.

Інтегративна функція релігії організовує безконфліктний зв'язок на основі принципів солідарності. Для цього в релігійно­му комплексі є універсальні релігійні цінності, уніфікований спо­сіб життя, загальна мета в житті тощо. Інтегративна функція за­лежить від реалізації в соціальній практиці таких релігійних цінностей, як послух, релігійна єдність, релігійно-культурні тра­диції тощо.

Дезінтегративна функція є реалізацією в соціальних відно­синах іншого боку інтеграції — дезінтеграції. Щоб об'єднатися з одновірцями, необхідно роз'єднатися з послідовниками інших ре­лігійних цінностей. Дезінтегративна функція стає основою етно-конфесійних конфліктів, які за правильного і своєчасного вирі­шення сприяють розвитку релігійних систем, і навпаки, за їх ігно­рування, неадекватного та несвоєчасного розв'язання призводять до кризових явищ у цій сфері.

Регулятивна функція (за змістом подібна до інтегративної) організовує взаємодію людей на основі специфічних релігійних принципів, ідей, цінностей, традицій, що є характерними для кож­ного історичного етапу розвитку людської цивілізації.

Легімітивна функція. Реа­лізація її в соціальній практиці означає накладання на людину деяких обмежень через певні зразки необхідної поведінки. На­приклад, бути християнином означає вести такий спосіб життя, який відрізняється від способу життя представників інших ре­лігій.

вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

Буддизм як світова релігія.

Буддизм – найдавніша з трьох світових релігій. Ця релігійна система зародилася в Індії у VІст. До н.е. в її північній частині – у рабовласницькій державі Магадана. Панівною тогочасною релігією був брахманізм – культ привілейованих каст і класів. Засновником буддизму вважають реальну історичну особу Сіддхартху Гаутаму Будду Шак’ямуні. Основним текстом буддизму є Трипі така(«Три кошики закону»), складена учнями Будди й записана в 80-х роках до н.е. Вона складається з 3 частин: «Віная-пітака», «Сутта-пітака», «Абхідхарма-пітака». Основи буддистського віровчення викладено Буддою в першій бенарській проповіді. Насамперед це вчення про «Чотири шляхетні істини» та «Шляхетний восьми степеневий шлях» який веде до подолання зла й страждання у світі. Шлях до пізнання істини, який пропонує Будда, називається середнім. Він дійсно ніби знаходиться посередині між водійською релігією, традиціями брахманізму та вчення, яке пропонують матеріалісти. Серединний шлях. Обраний Буддою, пролягає між протилежними позиціями – добром і злом.. Однією з найважливіших ідей буддизму є ідея Калачакри; вона орієнтує на те, що людина й всесвіт перебувають у єдності. Містична частина калачакри відображує наявність астрологічних знань, що відповідають на питання про еволюцію світу й людини в ньому. Світ є нескінченним поєднанням дхарм, елементарних частин, які є результатом вибуху життєвої енергії. Психологічно страждання людини є постійним переживанням неспокійного буття. Страждання, а разом з ним задоволення, визнають результат нових перероджень. Якщо не змінити характер переживань, то людина не зможе вийти з кола перероджень. Позитивні вчинки на рівні повсякденного життя складають карму. Досягненню нірвани заважають ілюзії особи, її сумніви, упередження, тілесні насолоди, ненависть, прив’язаність до землі, гордість, пихатість, невігластво Людина - це комплекс, який поєднує потік життя й смерті. Нірвана – це стан абсолютного спокою, проникнення в сутність речей, ліквідація гріховності й повна незалежність від довколишнього світу. Саме в стані нірвани, абсолютного спокою можна пізнати абсолютну істину. Медитація – розумова дія, спрямована на те, щоб привести психіку в стан поглибленого зосередження. Медитація слугувала головній меті – отриманню просвітлення та нірвани. Найбільшого розвитку медитація набула в буддійській практиці йоги. Людина згідно з ідеями буддизму повинна здійснювати свою Дхарму, яка зазичай пов’язана з виконанням оральних обов’язків. Розвиток буддизму був складний і суперечливий, його положення багато разів переробляли й трансформували відповідно до соціальних умов. Звідси наявність великої кількості різноманітних напрямів та окремих течій буддизму. На початку нашої ери існувало 2 його головних напрями – тхераваду та махаони, а з Vст. Н.е. вони знову поділилися на низку течій. Основна різниця між цими напрямами полягає в тому, що тхераваду провідує «вузький» шлях, а махаона – «широкий» шлях порятунку. Тхераваду стверджує, що досягнути нірвани може лише незначна частина людей – ченці. Махаона – північний буддизм, шлях. Що припускає спасіння мирян, а не тільки ченців, якщо вони дотримуватимуться заповідей буддизму, духовного саморозвитку, молитимуться і не нехтуватимуть допомогою ченців. На початку нашої ери в махаяні зявився новий напрям – ваджраяна, або тантризм. Особливого значення в ньому набуло вшанування гуру(духовного наставника). Специфікою ваджаряни є розроблена система езотеричної практики, що пропонує її адептам оригінальний спосіб отримання нірвани. В основі віровчення ваджаряни лежить ідея людини як мікрокосмосу, та уявлення про чоловічу й жіночу статеву енергетику, трансформація яких згідно з тантризмом приводить до розширення свідомості й просвітлення. Особливою характеристикою ваджаряни є величезна кількість релігійних організацій, в основі яких лежать окремі вчення великих йогів і вчителів мудрості. Ламаїзм є одним з найпоширеніших напрямів буддизму, який сформувався на Тибеті в VІст. Н.е. в результаті проникнення на його територію махаони та тантризму, а також їх поєднання з релігією тибетців бон-то. Ламаїсти вважають, що крім поклоніння загально буддійським цінностями, необхідно зробити їх складовими елементами душі віруючої людини. Шлях до цього лежить у реалізації «трьох практик» - вищої моральності, вищого медитативного зосередження та вищої мудрості. у Китаї буддизм адаптується до місцевих релігійних систем, і розвивається в синтетичній формі з даосизмом, що, зрештою, дає поштовх до виникнення нового релігійного напряму чань-буддизму. Особливості віровчення чань-буддизму відбивають віру в можливість містичного споглядання на основі особливої медитативної практики водночас специфічними рисами чань-буддизму стали певна контрпропозиція щодо офіційних релігійних систем, духовних авторитетів, релігійних догм, театралізованості й штучності життя; гіпертрофована спрямованість на індивідуальну свободу, на над індивідуальне існування в «драматичному» повсякденному житті. Дзен-буддизм бере початок з чань-буддизму в VІІст н.е. Першим провідником дзен-буддизму вважають буддистського монаха Єйсая, який після перебування в Китаї заснував у Японії школу Риндзай. Засадничними положеннями дзен-буддизму є принцип буддизму, але, на відміну від його класичних форм, він оригінально інтерпретує питання про співвідношення «земного» й «божого» світів. Послідовники дзену вважають, що земний і потойбічний світи нероздільні. Для послідовників дзен-буддизму характерним є ігнорування проблем довколишнього світу. Голвним завданням адепта стає індивідуальне злиття з божеством через стан саторі. Нині вчення буддизму знаходить величезну кількість послідовників про що свідчить більш як 400млн буддистів-мирян і 1 млн монахів і монахинь.

Проблема походження релігії.

Слід зауважити, що в аналізі причин походження релігії існує нині два основних підходи: перший -- релігійний (богословсь­кий), другий — світський (науково-релігієзнавчий).

Богословський підхід спирається на ідею, згідно з якою віру­ючим людям і духовенству немає сенсу ставити питання про причини виникнення релігії, адже релігію подарував людям Бог. Тому релігія є вічною й незмінною, богоодкровенною у своїй іс­тинності, а отже, не потребує додаткових знань про своє похо­дження. В основі богословського підходу лежить догмат про те, що релігію відкрив людям Бог. У християнстві його викладено у Святому Письмі (Біблії), у подальшому його обстоювали й роз- вивали такі православні богослови, як Афанасій Александрійсь-кий, Іван Златоуст, Іван Дамаскін та інші, у католицизмі — Авгу-стин Блаженний, Фома Аквінський та ін. Ця позиція є доміную­чою насамперед у християнстві. У трактуванні причин виникнен­ня інших релігій християнство припускає будь-які інші версії,У богословському напрямі можна виокремити теологічну тео­рію походження релігії, яка грунтується на беззаперечних ідеях про те, що Бог є істота абсолютна, вічна й незмінна, вона с пер­шопричиною і першоосновою всього існуючого на Землі, а отже, є об'єктивною причиною Існування релігії. Представниками цьо­го напряму були Р. Декарт відомий своєю концеп­цією про вроджені ідеї про Бога; Г. В. Лейбніц -засновник концепції богословського раціоналізму; Й. Фіхте— основоположник концепції споглядального теїзму; Ф. Шел-лінг та ін.

Водночас існує світський релігієзнавчий підхід до вивчення причин виникнення релігії. Він також не дає однозначних відпо­відей на питання про сутність і першопричини релігії¹.

Найвідомішою сьогодні є натуралістична концепція виник­нення релігійної свідомості. вва­жали, що в основі виникнення релігії лежить відчуття безсилля й страху людини перед природними та соціальними силами. Вони стверджували, що за своєю суттю будь-яка релігія є «ні­чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, -- відображення, в якому земні сили набирають форми неземних»².

Натуралістичні концепції сьогодні кардинально переосмис­лені. Доведено, що страх людини не є основною причиною по- ділу світу на реальний і надреальний. Страх повинен був при­мусити людину уникати небезпечного світу, а не поклонятися йому. Неоднозначне сприймаються ідеї про низький рівень ма­теріального виробництва суспільства, який спричинив появу ре­лігійної свідомості. Доведено, що первісна людина жила адек­ватно тим умовам, які становили її повсякденне життя, тому вона отримувала певне задоволення від реалізації своїх матеріа­льних або духовних потреб (її життя не було сповнене драмати­зму, а навпаки, було як на той час повноцінним і конструк­тивним).

Ще один напрям сучасного релігієзнавства репрезентований соціологічним підходом. Його представниками є такі вчені, як О. Конт, М. Вебер, Е. Дюркгейм, ї. Парсонс (1902—1979). їхні концепції дають змогу дослідити релігію як соціальний феномен, який виконує низку суспільне необхідних функцій.

Соціологи вважають, що релігія формалізує соціальне життя людини, сприяє його структурному впорядкуванню завдяки спі­льній меті, яка в цьому разі набуває релігійного оформлення; дії людей стають скоординованішими. Це впливає також на усвідом­лення людиною мотивів власної поведінки й діяльності суспільс­тва загалом, а також на систему оцінювання результатів цієї дія­льності. Цю думку репрезентує М. Вебер.

Існують різні концепції походження релігії — від богословських тверджень про споконвічність, богоданність релігії, про вродженість релігійних ідей та уявлень у людини до концепції виникнення й розвитку релігії під впливом умов соціального життя. Дані палеоантропології (науки про стародавню людину) свідчать про те, що пітекантропи та синантропи ще не мали здатності до членороздільного мовлення, а отже, і до абстрактного мислення і формування понять. Тому в них ще не могли виникнути передумови для відриву фантазії від дійсності, виникнення ілюзорних уявлень. Спірним є питання про існування релігійних уявлень у неандертальців. Безсумнівні ознаки виникнення релігійних вірувань дослідники вбачають тільки в кроманьйонців, яких уже можна цілком підставно іменувати homo sapiens (людина розумна). Це доводять, зокрема, поховання зі слідами обрядів, що свідчать про виникнення віри в надприродний світ, а також пам’ятки первісного мистецтва — живопису та скульптури, в яких знайшли відображення магічні ритуали тієї далекої доби. Відчуття безсилля перед грізними й незрозумілими для первісної людини природними явищами особливо посилювалося під час стихійного лиха: виверження вулканів, землетрусів, повені, лісових пожеж, посух та інших подібних явищ. Безпорадність покликала до життя поклоніння грізним силам природи, привела у кінцевому підсумку до її обожнення. У релігійних віруваннях відображались також наївні уявлення первісних людей про навколишню дійсність, їхнє ставлення до тваринного та рослинного світу. Нарешті, релігійно-фантастичної форми набрали стосунки між людьми в межах родоплемінної спільноти. Отже, релігійні вірування й культи первісних людей складались поступово з різних, у тому числі й ілюзорних уявлень, а також зумовлених цим емоцій та дій.

Структура релігії.

1. релігійні уявлення — відчуття, за допомогою яких людина сприймає надприроднє: політеїстичні, монотеїстичні, генотеїстичні, пантеїстичні, деїстичні;

2. релігійна свідомість — двох рівнів:

a. релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних з певною системою релігійних ідей;

b. релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу; 3. релігійний культ; 4. релігійні організації — об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів (церква, секта, деномінація)

5. релігійна діяльність — особлива форма відношення людини до світу, в основі якої знаходиться віровчення. Участь людини в релігійній діяльності виражається у засвоєнні релігійної істини і у відображенні її на людських знаннях, почуттях та дільності, або релігійна дільність релігійних організацій — вид духовно-практичної діяльності релігійної організації, яка спрямована на проведення релігійного культу в вигляді обрядів і богослужень, організацію релігійного навчання і виховання, поширення свого віровчення

Функції релігії.

Світоглядна функція релігії — це найголовніша функція, що дає змогу визначити людині своє місце у світі й ставлення світу до неї. У зв'язку з цим формується система поглядів, уяв­лень людей про довколишній світ з погляду релігійної віри, тобто релігія стає певним світоглядом. Реалізація цієї функції допома­гає людині визначити сенс свого життя.

Компенсаторно-терапевтична функція релігії ліквідує по­чуття обмеженості, залежності й безсилля перед об'єктивними законами матеріального світу. Ідея про загальну рівність (у стра­жданні й гріховності) всіх людей перед Богом допомагає змен­шити дискомфорт переживання об'єктивного конфлікту людини й природи, людини й суспільства. Сам процес переживання про­ходить на основі таких релігійних феноменів, як релігійна втіха, релігійний катарсис, духовна насолода тощо.

Комунікативна функція реалізує потребу спілкування віру­ючої людини як по вертикалі — з Богом, так і по горизонталі — з єдиновірцями.

Інтегративна функція релігії організовує безконфліктний зв'язок на основі принципів солідарності. Для цього в релігійно­му комплексі є універсальні релігійні цінності, уніфікований спо­сіб життя, загальна мета в житті тощо. Інтегративна функція за­лежить від реалізації в соціальній практиці таких релігійних цінностей, як послух, релігійна єдність, релігійно-культурні тра­диції тощо.

Дезінтегративна функція є реалізацією в соціальних відно­синах іншого боку інтеграції — дезінтеграції. Щоб об'єднатися з одновірцями, необхідно роз'єднатися з послідовниками інших ре­лігійних цінностей. Дезінтегративна функція стає основою етно-конфесійних конфліктів, які за правильного і своєчасного вирі­шення сприяють розвитку релігійних систем, і навпаки, за їх ігно­рування, неадекватного та несвоєчасного розв'язання призводять до кризових явищ у цій сфері.

Регулятивна функція (за змістом подібна до інтегративної) організовує взаємодію людей на основі специфічних релігійних принципів, ідей, цінностей, традицій, що є характерними для кож­ного історичного етапу розвитку людської цивілізації.

Легімітивна функція. Реа­лізація її в соціальній практиці означає накладання на людину деяких обмежень через певні зразки необхідної поведінки. На­приклад, бути християнином означає вести такий спосіб життя, який відрізняється від способу життя представників інших ре­лігій.

вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.