Тема № 1 Порівняльне літературознавство як теоретико-методологічне явище

Розділ І Загальні відомості про компаративістику

Розділ ІІ Порівняльно-історичний підхід

Порівняльно-історичний підхід зіставляє літературні явища, зосе­реджуючись на таких подібностях (відповідностях, спільностях) між ними, які засновані на їхній спорідненості (чи спадкоємності – близь­кості за спільністю походження) та спілкуванні (взаємодії чи контактах –двосторонніх міжнародних літературних взаєминах). Іншими словами, предметом генетично-контактного дослідження є еволюція і взаємоза­лежність літературних явищ, яка ґрунтується на їхніх зв'язках у літера­турному просторі й часі.

Тема № 2 Генетичний (генеалогічний) та контактологічний методи компаративістського дослідження

Методологічний апарат порівняльно-історич­ного підходу становлять генетичний (генеалогічний) і зв'язаний з ним контактологічний методи дослідження.

1. Генетичний (генеалогічний) метод

Генетичний (генеалогічний) метод заснований на порівнянні подіб­них літературних явищ та історичному їх розгляді для з'ясування наяв­ності / відсутності спорідненості між ними. Зрозуміло, що хронологічно більш раннє, попереднє, літературне явище породжує наступне: бай­ронізм у європейських літературах спричинений розголосом поем Байрона, які стали взірцем для романтично налаштованих митців і породили низку бунтівних героїв: Ернані з однойменної драми (1830) В. Гюґо; лірич­ний герой Г. Гайне, Є. Гребінки, М. Петренка; Октав з роману А. де Мюссе «Сповідь сина віку» (1836); поемні персонажі Ю. Словацького; Мцирі (од­нойменна поема, 1840) і Печорін (повість «Герой нашого часу», 1839-1840) М. Лермонтова; Прометей у поемі «Кавказ» (1845) Т. Шевченка.

Синхронні літературні явища, що мають ті чи ті подібні риси, гене­тична методологія проектує на вісь діахронії, шукаючи причини цієї подібності у їхньому походженні: виявляє спільних літературних «пред­ків», моделює генотип, простежуючи генеалогічні лінії (одні з яких роз­виваються, а інші уриваються) та мутації (тобто поступові видозміни, спричинені пристосуванням до нових умов) у наступних поколіннях «нащадків».

Генеалогічний метод розглядає схожість між літературними яви­щами як свідчення спільності їхнього походження, а розбіжності між ними – як ознаку різнорідності (неоднакового походження). Такими принципами керувався, зокрема, Я. Ґрімм у своєму дослідженні ґенези німецької міфології.

Подібність, засновану на генетичних зв'язках, виявляємо між літера­турними явищами, які виростають на ґрунті спільної спадщини. Напри­клад, спорідненістю з античною культурою зумовлено чимало подібнос­тей у сучасних європейських (в тому числі й українській) літературах, як-от спільна для них система літературних родів, однакові жанрові мо­делі, коло міфологічних та історичних тем, традиційних сюжетів та об­разів, суголосність світовідчуттєвих і світоглядних концепцій.

2.Контактологічний метод як різновид генетичного

Різновидом генетичного методу є контактологічний метод, зосе­реджений на вивченні безпосередніх зв'язків між синхронними (пере­важно) явищами. Міжлітературні контакти (зв'язки) належать до сфери міжлітературної взаємодії (комунікації), і під ними мають на увазі як односторонню дію адресанта на сприймача, різноманітні форми сприймання інонаціональних літературних явищ, так і двосторонні міжнародні літературні взаємини, які, власне, і становлять взаємодію. Контактологічна методологія, основи якої заклав Т. Бенфей, оперує та­кими категоріями, як вплив, запозичення, міграція, рецепція тощо.

Контактні зв'язки лежать в основі міжлітературної комунікації, яка виникає внаслідок налагодження процесу одно- чи двосторонніх сто­сунків, і бувають синхронними (А. Міцкевич – А. Пушкін, І. Франко –Я. Каспрович, Т. С. Еліот – Е. Павнд) і несинхронними (звернення Лесі Українки до біблійних джерел, М. Яцкова – до новелістики Е. По, Дж. Джойса – «Одіссеї»).

Контактні зв'язки часто виникають незалежно від генетичної спорідненості, хоча генетичні зв'язки завжди ґрунтуються на контактних – безпосередніх (байронізм Ю. Словацько­го і М. Лєрмонтова виник унаслідок ознайомлення обох митців із твор­чістю видатного англійського романтика) та опосередкованих (численні автори історичних романів вальтерскоттівського типу не обов'язково мусили бути читачами «Айвенґо» і «Квентіна Дорварда» - їх захопила течія «скоттизму»; до появи «Зів'ялого листя» І. Франка чи «З теки са­мовбивці» П. Карманського спричинилися як безпосереднє читацьке враження від роману Ґете, так і наявність літературної моди – «вертеризму»).

Тема № 5 Рецепція як синтетична форма генетично-контактних зв'язків

Рецепція – це синтетична форма генетично-контактних зв'язків, яка полягає у сприйманні ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників та літератур і їхньому творчому переосмисленні в націо­нальному письменстві чи творчості митця.

Осмислюючи явище діалогічного розуміння в міжлітературних зв'язках, Ганс Роберт Яусс запропонував розрізняти в історико-літературному процесі обидва аспекти стосунку тек­сту і читача, тобто вплив – як спричинений текстом – і рецепцію – як спри­чинений адресатом – лемент конкретизації смислу.

При цьому, на відміну від впливу, рецепція може бути не лише пасивною і позитивною, а й активною і полемічною, що проявляється, скажімо, в пародіюванні («Енеїда» Вергілія – «Енеїди» італійця Дж. Б. Лаллі, француза П. Скаррона, росіянина Н. Осипова, українця І. Котляревського), концептуальному переосмисленні («Севіль­ський ошуканець, або Камінний гість» Тірсо де Моліни – донжуанівська тема в Ж.-Б. Мольєра, П. Корнеля, К. Ґольдоні, Д. Г. Байрона, А. Пушкіна, Б. Шоу, Лесі Українки, М. Фріша...) та інших формах творчого за­своєння.

Особливим різновидом поєднання генетичної спорідненості і кон­тактних зв'язків, типологічних збігів та інтертекстуальних перегуків є т. зв. традиційні (чи мандрівні) образи (Едіп, Гамлет, Фауст), кожен з яких, розгалужуючись на наступні епохи й інші національні літерату­ри, вибудовує власну традицію - самостійну історію творчих інтерпре­тацій.

Розділ ІІІ Порівняльно-типологічний (зіставний) підхід

Ми розглянули генетично-контактні зв'язки, до яких нале­жать різні види літературної спадкоємності, а також безпосереднє твор­че спілкування письменників, ознайомлення з творами інших митців, різноманітні конкретні впливи, рецепції. Це порівняльно-історичний (діахронний, процесуальний) аспект літературних взаємин. Він розроб­лений досить детально, з'ясовано механізми і форми таких спільностей. Поряд із порівняльно-історичним підходом існує й інший - зіставний, типологічний.

Розділ І Загальні відомості про компаративістику

Тема № 1 Порівняльне літературознавство як теоретико-методологічне явище

1. Предмет порівняльного літературознавства

У традиційному уявленні порівняльне літературознавство – це галузь науки про красне письменство, яка займається зіставленням еволюційних тенденцій національних літератур, вивченням безпосередніх та опосередкованих взаємин між ними, їхніх подібностей і відмінностей. Згідно з визначенням польського дослідника Генрика Маркевича, порів­няльне літературознавство має справу з різноманітними літературними явищами: як окремими творами, їхніми фрагментами чи певними аспекта­ми, так і сукупними комплексами мистецьких творів, як-от творчість письменника, літературний жанр, стильовий напрям тощо; однак на відмі­ну від історіографічного дослідження, яке має монографічний характер, об'єкт порівняльного дослідження є, як мінімум, бінарним, тобто скла­дається з двох співвідносних складових, котрі можуть бути не лише рівно­великими («Нова Елоїза» Руссо і «Страждання молодого Вертера» Ґете), а й неоднаковими за обсягом (наприклад, «Пісні Оссіана» Макферсона і французький романтизм), проте мають належати до різномовних літера­тур чи одномовних, але різнонаціональних.

Вже у 1961 р. відомий американський германіст і компаративіст Генрі Ремак запропонував розширене визначення:

Порівняльне літературознавство – це дослідження літератури, що вихо­дить поза межі окремої країни, а також вивчення зв'язків між літературою, з одного боку, й іншими царинами знання і свідомості, такими, як мистец­тво (наприклад, малярство, скульптура, архітектура, музика), філософія, історія, гуманітарні дисципліни (наприклад, політика, економіка, соціоло­гія), наука, релігія тощо - з другого боку. Тобто це порівняння однієї літера­тури з іншою або іншими і зіставлення літератури з іншими сферами люд­ського вираження '.

Паралельно з назвою порівняльне літературознавство в українській мові вживають термін літературна компаративістика (і точніший його варіант літературознавча компаративістика), що походить від лат. comparativus - порівняльний. Поширений термін litterature comparee (порівняльна література) виник у XVIII ст. у Франції і закріпився як назва наукової дисципліни в середині наступного століття, коли почала форму­ватися нова наука.

Зазвичай порівняльне літературознавство дефініціюють як вивчення літератури з інтернаціональної перспективи. З методологічного погляду, це зобов'язує залучати до компаративних студій тексти, написані різни­ми (двома і більше) мовами. Однак це не означає, що поза увагою зали­шаються взаємини внутрішньолітературного характеру, позаяк без порівняльного висвітлення процесів і явищ національної літератури не­можливе дослідження її історії. Адже розвиток будь-якого письменства позначений конфліктною зміною літературних епох, коли кожне молоде покоління критично ставиться до спадщини попередників, висуває нові гасла і виробляє власний стиль. Скажімо, українську літературу XIX ст. неможливо досліджувати без урахування могутнього впливу на подаль­ший її розвиток спершу І. Котляревського, а відтак Т. Шевченка. З одного боку, ці впливи стимулювали оновлення і збагачення літератури, а з другого – затримували її поступ, бо перетворювалися в жанрово-стильову і тематичну інерцію («котляревщина» як бурлескно-травестійний пласт розважального чтива в першій половині століття, епігонство Шевченкової манери в пошевченківську епоху), з-під якої важко було звільнитися навіть таким обдарованим митцям, як Павло Білецький-Носенко, Петро Гулак-Артемовський, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович.

Не заперечуючи можливості порівняльних характеристик у рамках однієї літератури, американські вчені Р. Веллек та О. Воррен стверджують, що порівняльне літературознавство охоплює зв'язок однієї чи кількох літератур, але відзначають суперечність такого розуміння. Бо якщо лише зіставляти різні твори чи досліджувати вплив одного автора на іншого, то обсяг поняття «порівняльне літературознавство» непомірно звужується, якщо ж трактувати предмет цієї галузі як «світову літерату­ру», то обсяг стає зашироким, оскільки поняття «світова література» може означати літературу всього світу (за Ґете), або ж надбання світово­го мистецького досвіду, синтез найвидатніших здобутків.

2. Структура, завдання компаративістики

Як наукова дисципліна компаративістика складається з багатьох компонентів, причому різні вчені класифікують їх неоднаково. Дмитро Наливайко ' виділив кілька класифікацій, але всі вони так чи інакше охоплюють такі проблеми: літературні зв'язки та впливи, аналогії і роз­біжності в галузі тематики і проблематики; типологія літературних напрямів і жанрів; національне й інтернаціональне.

Отож можна виокремити такі основні розділи (дослідні напрями чи галузі) сучасної літературної компаративістики:

- порівняльно-історичне літературознавство (вивчення генетичних і контактних зв'язків);

- рецептивна естетика, зокрема критична рецепція і перекладознавство;

- типологічне дослідження літератури;

- інтертекстуальні студії;

- інтермедіальні студії (міжмистецьке порівняння - висвітлення зв'язків літератури з іншими видами мистецтва);

- інтеркультуральні студії, зокрема постколоніальні студії, а також імаго­логія (розділ компаративістики, що вивчає образи народів у літератур­ній рецепції інших етносів та регіонів).

Компаративістика ставить собі за мету вивчення літературних явищ (твору чи літературної спадщини письменника, жанру і стилю) через вихід за межі окремого національного письменства. Зіставляючи таким чином національні літератури, компаративістика прагне глибше пізнати як їхні спільні і самобутні риси, так і закономірності світового літера­турного процесу, проектуючи їх відтак на широкі мистецькі, культурні, історичні, ідеологічні, етнічні контексти минувшини і сучасності.

3. Взаємини із суміжними галузями

Порівняльне літературознавство, за загальним визнанням, стає сьо­годні, у час зближення культур, однією з найперспективніших галузей науки про літературу. Безперечно, компаративістика тісно зв'язана з іс­торією національного письменства та світової літератури і теорією літе­ратури, займаючи проміжне, опосередковане місце між цими спорідне­ними галузями.

Обопільним є, наприклад, зв'язок компаративістики з історією й теорією літератури, адже дослідження внутрішньо- і міжлітературних закономірностей дає матеріал для теоретичних узагальнень, а теоретико-літературні категорії служать аналітичним інструментарієм для компаративних студій. У цьому плані порівняльне літературознавство найближче підходить до завдань, які стоять перед теорією літератури: не раз важливі теоретичні поняття й концепції народжуються і відточу­ються в царині компаративістики (як-от поняття стилю, інтертекстуальності тощо).

Важливими є стосунки компаративістики з історією світової літе­ратури. Обидві дисципліни між собою тісно пов'язані, та все ж кожна має власне окреслення. Поняття світова література утвердилося в XIX ст. Ужив його вперше Йоганн-Вольфґанґ Ґете.

Світова література не заперечує національних літератур і не протистоїть їм. Вона включає у своє річище не тільки літератури вели­ких, а й менш чисельних націй, які ще не мали значних історичних тради­цій. Універсальне чи інтернаціональне аж ніяк не безнаціональне, воно виражається через національні характери, образи, типи. Суть у тому, щоб ці національні особливості підняти до рівня загальнолюдських ідей.

Отож між обома спорідненими галузями - історією світового пись­менства і літературною компаративістикою – спостерігаємо певні відмінності, а саме:

Окрім літературознавчих галузей, компаративістичні дослідження зв'язані з іншими гуманітарними царинами, зокрема культурологією, бо ж відкривають доступ до виявлення тих внутрішніх і зовнішніх зв'язків національної літератури, які формують самототожність нації та її культури.