Назрівання революційної кризи в російській імперії і на Україні на початку хх ст.

Кінець ХIХ — початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних i національних прав українського народу. Зявляються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало Братство тарасівців — обєднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління i ставали на шлях національного радикалізму. У 1896 р. у Києві було утворено українське таємне товариство Молода Україна, метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була пропаганда соціалізму i політичного сепаратизму на українській основі.Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія — Революційна українська партія РУП. Для початків її діяльності був характерним радикально-нацiональний напрям роботи, душею якої був М.Мiхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу i створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М.Мiхновським, яка відстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупiвцiв разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію Спілку, яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупiвцiв, яка гуртувалася навколо М.Порша, В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри, М.Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії УСДРП. УСРДП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України. Українська ліберальна інтелігенція, що обєднувалася в громадах та ін., утворила у 1904 р. українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину — Українську радикально-демократичну партію. Її активними діячами були Б.Грiнченко, С.Єфремов, М.Левицький, Є.Тимченко, В.Чехiвський, Є.Чикаленко. Саме УСРДП i УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

51. Революція 1905-1907 рр. на Україні. Активізація національно-визвольного руху.

У січні 1905 р. в Росії спалахнула революція. По всій імперії, в тому числі і в Україні, розпочалися виступи робітників, які висували політичні та економічні вимоги. Слідом за робітниками на боротьбу із самодержавством піднялись селяни. На осінь 1905 р. уся Росія була охоплена революційним рухом. Збройні сутички робітників з військовими та поліцією мали місце і в Україні. Революційний процес охопив також службовців, учителів, студентську молодь. Революція сприяла посиленню українського національного руху і дещо послабила національне гноблення. Особливо енергійно розгорнулася пропаганда автономії України, що було основною вимогою усіх український політичних партій. Одним з найважливіших здобутків революції став вихід українських газет, журналів та інших видань. Революцiя сприяла iнтенсивному створенню легальних українських органiзацiй, серед яких чiльне мiсце посiдали Просвiти, а також українськi клуби, численні студентські, кооперативні та iншi органiзацii, яких основне завдання були освітня робота, піднесення національної свідомості та національно-визвольного руху. Важливого значення набула політична діяльність діячів українського руху в Державній Думі, де було утворено українську думську громаду.

Початок ХХ ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної економічної кризи (1899-1903) додалась поразка у російсько-японській війні (1904-1905). Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер.
Причини революції:
- невирішеність аграрного питання;
- самодержавство, відсутність демократичних свобод;
- колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.

9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-Петербурзі. Загинуло близько тисячі чоловік. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, невдоволення поширилось на армію і село. У січні в імперії застрайкувало 440 тис.чол. (з них на Україні 70 тис. чол.). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які відбулися в 64 з 91 повітів 9 українських губерній.
У червні виступи населення перекинулись і на армію, останню опору режиму. 14 червня повстали матроси броненосця "Потьомкін". На кораблі було піднято червоний прапор. Повсталі, не маючи чіткої програми дій, 24 червня здались румунським властям.
Напочатку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, втому числі Києві і Харкові. Університети було закрито, на фабрики і заводи введено поліцію і війська. В Україні в страйку взяло участь 120 тис.чол.
Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи – недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів вважали революцію завершеною і закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.
Під час жовтневого політичного страйку постали політичні організації робітників – ради. Загалом по імперії їх виникло близько 50. В Україні перша рада з'явилась у Катеринославі (очолював Г. Петровський). Згодом ради виникли в Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і народного самоврядування (ради). Крім рад, в Україні з'явились і профспілки, яких налічувалось близько 80. Вони об'єднували кілька десятків тисяч чоловік.
Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". Її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.
Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).
Українці прийняли активну участь у виборах до І та ІІ Державних дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у ІІ – 47.
У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.