Аліментні обов'язки фактичних вихователів і вихованців

Нікого не можна зобов'язати виховувати та утримувати чужу дитину.

Водночас неповнолітні діти можуть бути позбавлені батьківської турботи внаслідок різних обставин: смерті батьків, позбавлення батьківських прав, засудження батьків до позбавлення волі, їх тяжкої хвороби, ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків тощо. В цьому випадку дитина буде позбавлена коштів до існування.

Виникнення аліментних зобов'язань по утриманню дітей не завжди пов'язано із родинними відносинами. Такий обов'язок може бути покладено і на зовсім сторонніх осіб.

У тих випадках, коли дитина протягом певного строку виховується у осіб, які не є її родичами, але добровільно утримують і виховують її, а потім відмовляються від подальшого виховання і утримання, то за певних обставин суд може зобов'язати таких осіб утримувати дитину.

Походження цього обов'язку обумовлено історією розвитку країни. Після кривавої громадянської війни та інтервенції в Країні Рад у 1922 р. налічувалося 935 482 бездоглядних дітей.

Мільйон обірваних, голодних вуличних дітлахів - без даху над головою, без занять, без мети. Держава не мала можливості забезпечити їх засобами до існування. В такій ситуації доцільно було в примусовому порядку покладати обов'язки щодо виховання і утримання дитини на будь-яку особу, яка почала його здійснювати.

Тому в ст. 32-11 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. було зазначено, що "особи, які взяли до себе дітей на постійне виховання з утриманням, в разі відмови від виховання зобов'язані сплачувати аліменти неповнолітнім або непрацездатним повнолітнім дітям".

У КпШС України 1969 р. також існувала норма, яка передбачала, що особи, які постійно виховували дитину і утримували її як члена своєї сім'ї, надаючи їй систематичну матеріальну допомогу, також можуть бути зобов'язані до утримання такої дитини.

У новому СК є практично аналогічна за змістом ст. 269, яка передбачає, що особи, у сім'ї яких виховувалася дитина, зобов'язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у дитини немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу. Обов'язок по утриманню не може бути покладено на осіб, які виховують дітей як опікуни (піклувальники). Взяття дитини на постійне виховання і утримання є юридичним фактом, з яким пов'язане настання певних правових наслідків. Відносини, коли одна особа без оформлення опіки чи піклування бере на себе добровільно обов'язок по вихованню і утриманню чужої дитини, традиційно в юридичній літературі називаються фактичним вихованням, а особу, яка взяла дитину на виховання і утримання - фактичним вихователем, дитину - вихованцем.

Фактичним виховання називається тому, що не пов'язане з якимось юридичним оформленням. Для застосування ст. 269 СК не має значення, хто є фактичним вихователем - родич, особа, яка є батьком дитини, але в установленому порядку батьком не визнана, зовсім стороння особа.

Головними обставинами є те, що:

а) вихователь певний час виховував дитину як члена своєї сім'ї, тобто вони спільно проживали і були пов'язані спільним побутом;

б) у дитини немає родичів, які за законом повинні її утримувати (батьки, брати, сестри, баба, дід);

в) вихователь має можливість надавати матеріальну допомогу.

У кожному конкретному випадку суд із врахуванням часу проживання дитини в сім'ї, обставин, які цьому передували, намірів вихователя визначає, чи дійсно вихованець виховувався як член сім'ї і чи дійсно у вихователя були серйозні наміри взяти дитину до себе в сім'ю. Якщо дитина перебувала на вихованні протягом місяця у далекого родича в зв'язку з тим, що батьки перебували у лікарні, у закордонному відрядженні, були відсутні за характером роботи (моряк торгівельного флоту), то навряд чи можна в цьому випадку вести мову про наявність відносин фактичного виховання і виховання дитини як члена сім'ї.

Обов'язки щодо аліментування дитини фактичними вихователями виникають лише у тому випадку, коли у дитини немає батьків, інших осіб, які за законом зобов'язані її утримувати. Тобто ці особи - невідомі, померли, у встановленому порядку оголошені померлими чи визнані безвісно відсутніми.

Цей факт повинен існувати не на момент взяття дитини в сім'ю вихователем, а на момент звернення з позовом до суду про стягнення аліментів на її утримання. Та обставина, що родичі дитини не мають можливості утримувати дитину, не є підставою для покладання обов'язку щодо утримання дитини на фактичних вихователів.

Зазначимо, що новий СК Російської Федерації не передбачає Обов'язку фактичних вихователів, мачух і вітчимів, які виховували і утримували неповнолітніх вихованців, падчерок і пасинків сплачувати аліменти в примусовому порядку, вважаючи, що неприпустимо, щоб закон обертав певні гуманні вчинки особи проти неї. На нашу думку, така позиція є більш послідовною.

Якщо особа з моральних міркувань вирішила допомогти чужій дитині (надала їй харчування, одяг, місце для проживання), її не повинно лякати, що законодавець надалі примусить її піклуватися про таку дитину до досягнення нею повноліття.

Обов'язок вихованців утримувати своїх фактичних вихователів.

Чинне законодавство передбачає взаємні права і обов'язки фактичних вихователів і вихованців.

Якщо дитина до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім'єю, вона зобов'язана утримувати непрацездатних родичів та інших осіб, з якими проживала не менш як п'ять років, за умови, що вона може надавати матеріальну допомогу, а у особи, яка цієї допомоги потребує, немає дружини, чоловіка, повнолітніх дітей, братів, сестер або вони з поважних причин не можуть надавати матеріальну допомогу.

Підставою виникнення аліментних зобов'язань у такому випадку є не наявність родинних зв'язків (вони можуть бути взагалі відсутні) чи свояцтва, а юридичний факт - проживання дитини з такими особами однією сім'єю.

Для задоволення позову про стягнення аліментів суд повинен встановити наступні факти:

а) особа, яка звернулася з позовом, є непрацездатною;

б) у позивача немає осіб, які зобов'язані чи можуть його утримувати (відсутні - чоловік, дружина, повнолітні діти, брати та сестри або ці особи з поважних причин не можуть надавати йому матеріальну допомогу);

в) відповідач дійсно проживав з позивачем однією сім'єю;

г) відповідач проживав однією сім'єю з позивачем до свого повноліття;

д) відповідач проживав однією сім'єю з позивачем не менше п'яти років;

е) відповідач за своїм матеріальним становищем може надати таку допомогу.

При покладанні на вихованця обов'язку щодо утримання іншого члена сім'ї необхідно з'ясувати, що дійсно між такими особами виникли та існували саме сімейні стосунки не менше п'яти років.

Право на стягнення аліментів у судовому порядку інші члени сім'ї та родичі зберігають за собою протягом усього часу, поки існує це право, незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту його виникнення. Так, право на аліменти неповнолітньої особи існує до досягнення нею повноліття, тому законні представники дитини можуть у будь-який час звернутися до зобов'язаної особи з позовом про стягнення протягом цього строку.

Водночас аліменти присуджуються лише з моменту звернення до суду. Ця норма пов'язана з тим, що сплата аліментів за минулий час суттєво вплине на майновий стан платника. Якщо ж зацікавлена особа (чи її представник) своєчасно не звернулася з позовом про стягнення аліментів, то цілком обґрунтовано, що негативні наслідки покладаються на неї.

Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш ніж за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання (ст. 194 СК).

Якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв'язку з розшуком боржника або у зв'язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.

Згідно з КлШС України 1969 р. розмір аліментів, які стягувалися з інших членів сім'ї та родичів, встановлювався в твердій грошовій сумі. Згідно з СК України розмір аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів на дітей та на непрацездатних осіб, що потребують матеріальної допомоги, може визначатися як у частці від заробітку (доходу), так і у твердій грошовій сумі. Тобто законодавець урахував, що в умовах високої інфляції навіть індексація не завжди може забезпечити інтереси одержувача аліментів, тому розмір аліментів допустимо визначати і в частках від заробітку (доходу).

Аліментні відносини існують досить тривалий час. Звичайно, що протягом такого часу може змінюватися як матеріальне становище платника аліментів, так і одержувача. Ось чому законодавець надає можливість суду в разі, коли матеріальне становище чи сімейний стан особи, яка сплачує чи одержує аліменти, змінилися, змінити встановлений розмір аліментів або взагалі звільнити від їх сплати.