Забеспечення доведеності вини (презумпція невинності)

Презумпція невинності вперше була проголошена в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. на початку Великої французької революції, це поняттябуло виражено наступним чином: «Так як кожна людина передбачається невинним, поки його не оголосять винним (по суду), то в разі потреби його арешту всяка строгість, яка не є необхідною для забезпечення (за судом) його особистості, повинна суворо каратися законом»(ст. 9).

У законодавстві Республіки Білорусь принцип презумпції невинності вперше з'явився в Конституції 1994 р., ст. 26 якої зазначено: «Ніхто не може бути визнаний винним у злочині, якщо його провина не буде в передбаченому законом порядку доведена і встановлена ​​набрав законної сили вироком суду».

А сам термін «презумпція невинності» отримав право на життя лише в 1999 р. в новому Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Білорусь, де так була названа ст. 16. У ч. 1 цієї статті міститься класичне визначення презумпції невинуватості: «Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, вважається невинною, поки її винність у скоєнні злочину не буде доведена в передбаченому цим Кодексом порядку й не буде встановлено що набрало законної сили вироком суду».

Принцип презумпції невинуватості закріплено в таких міжнародних документах як:

· Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., презумпція невинності сформульована таким чином: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена ​​в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту»(п. 2 ст. 11);

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1966 р. і ратифікований СРСР 18 вересня 1973 р., записано: «Кожен обвинувачений в скоєнні кримінального злочину має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде доведена згідно з законом»(п. 2 ст. 14);

· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, прийнята 4 листопада 1950: «Кожен обвинувачений в скоєнні кримінального злочину вважається невинним, до тих пір поки її винність не буде встановлена ​​в законному порядку» (п. 2 ст. 6);

· Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню в якій би то не було формі, прийняття 9 грудня 1988 року: «Затримана особа, підозрювана або обвинувачувана у вчиненні кримінального злочину, вважається невинним і має право на поводження з ним як з таким до тих пір, поки її винність не буде доведена згідно із законом в ході відкритого судового розгляду, на якому вона має усіма гарантіями, необхідними для свого захисту»(п. 1 принципу 36) ^1. Презумпція невинності висловлює не особисте ставлення якого-небудь конкретної людини до обвинуваченому, а об'єктивне правове становище. Держава, суспільство вважають громадянина сумлінним, добропорядним до тих пір, поки інше не доведено і не встановлено законним порядком компетентною судовою владою.

З презумпції невинуватості випливають чотири правила слідства, які мають важливе практичне значення і в сукупності своїй вірно і повно відображають її глибинний юридичний і моральний сенс:

1. Ніхто не може бути засуджений на припущеннях про винність у скоєнні злочину (ч. 4 ст. 16 КПК).

2. Тягар доведення винності лежить не на звинувачену, а Обвинувач (ст. 26 Конституції; ч. 2 ст. 16 КПК).

3. Усі сумніви, які виникли щодо вини та обсягу обвинувачення, тлумачаться на користь обвинуваченого (ч. 3 ст. 16 КПК).

4. Недоведена винність юридично абсолютно рівнозначна доведеною невинності.

Перше правило полягає в тому, що обвинувальний вирок постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність обвинуваченого у вчиненні злочину підтверджена сукупністю досліджуваних судом доказів (ч. 1 ст. 356 КПК). Припущення, думки, висновки, здогади, наскільки б вагомими і дотепними вони не були і кому б вони не належали, при вирішенні питання по кримінальній справі основного питання - про винність - взагалі не беруться до уваги. Значення цієї «інформації для роздумів» як доказ юридично нікчемною.

Друге правило - про тягар доказування - означає, що ні підозрюваний, ні обвинувачуваний свою невинність доводити не зобов'язані і в кримінальному процесі ні за яких обставин не можуть бути поставлені в положення «доведи, що ти не злочинець». Учасники процесу можуть активно доводити свою невинність (наприклад своє алібі). Але це їх право, а не обов'язок. Обвинувачений (підозрюваний) може зайняти позицію повного неучасті у своєму виправданні і ніхто не вправі дорікнути йому в цьому.

Відповідно до ч. 2 ст. 102 КПК обов'язок доведення наявності підстав кримінальної відповідальності, вини обвинуваченого та інших обставин, що мають значення по кримінальній справі, лежить на органі кримінального переслідування (органі дізнання, дізнавач, слідчий, прокурора), а в судовому розгляді - на державному чи приватному обвинувачі. Саме ці органи і посадові особи повинні прийняти всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, зібрати докази, як викривають, так і виправдовують обвинуваченого, встановити обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, захисту прав і законних інтересів що у кримінальній справі осіб (ч. 1 ст. 18 УПК).

Таким чином, підставою для обвинувальних висновків може служити лише наявність фактичних даних, що підтверджують звинувачення, а не відсутність доказів, що спростовують звинувачення і засвідчують невинність обвинувачуваного. Якщо ж в результаті повного і всебічного дослідження обставин справи не були зібрані докази, що підтверджують звинувачення, то кримінальне переслідування повинно бути припинено, а в судовому засіданні винесено виправдувальний вирок.

Третє правило означає, що якщо ретельна, всебічна фахова оцінка зібраних у справі доказів породжує у слідчого або суду невпевненість щодо винності обвинуваченого, а всі можливості поповнення необхідної доказової інформації вичерпані, їх юридична обов'язок і моральний обов'язок полягає в тому, щоб обвинуваченого повністю реабілітувати. Слідчий виконує це шляхом винесення постанови про припинення кримінальної справи, а суд шляхом винесення виправдувального вироку. Тобто мова йде не про будь-якому сумніві, а лише про невиправні, незважаючи на всі вжиті заходи. Сумніви можуть стосуватися не тільки питання про винність в цілому, але й окремо взятих доказів, а також встановлених з їх допомогою обставин справи.

При цьому: а) наявність незворотного сумніви у факті, що обгрунтовує обвинувачення, тягне його виключення з системи доказів, і тим самим сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого, б) при наявності неусувного сумніви у факті, що виправдовують обвинуваченого, він залишається в системі доказів, поки не буде повністю спростований, і, отже, виникло сумнів теж тлумачиться на користь обвинуваченого ^2.

Якщо сумнів в існуванні тих чи інших фактичних обставин тягне сумнів у кваліфікації злочину і міри покарання, то і тут воно повинно тлумачитися на користь обвинуваченого (тобто відповідне кваліфікується обставина визнається несуттєвим).

Значення правила про тлумачення сумнівів для судової практики підкреслено в постанові Пленуму Верховного Суду Республіки Білорусь від 28 вересня 2001 р. № 9 «Про вироку суду» (Національний реєстр правових актів Республіки Білорусь, 2001 р., № 96, 6 / 301), в п. 2 якого, зокрема, говориться: «Сумніву в обгрунтованості пред'явленого обвинувачення тлумачаться на користь обвинуваченого як щодо звинувачення у цілому, так і в частині його окремих епізодів,форми вини, ступеня та характеру участі у вчиненні злочину, обставин, що обтяжують відповідальність, і т.п.».

Четверте правило, згідно з яким недоведена винність юридично рівнозначна доведеною невинності, означає, що кримінальній процесу невідома постать залишився під підозрою в юридичному сенсі. Громадянин, винність якого не доведена, так само як і громадянин, чия невинність доведена безперечно, є реабілітованим.

Як доведена невинність, так і недоведена винність тягнуть однакові правові наслідки: припинення кримінального переслідування або винесення виправдувального вироку, повну реабілітацію особи, відшкодування заподіяної йому шкоди і відновлення його прав.

При винесенні виправдувального вироку або припинення кримінального переслідування за недоведеністю участі обвинуваченого (підозрюваного) у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 250, п. 3 ч. 1 ст. 357 КПК) суду або слідчому не вдалося встановити, хто вчинив злочин: обвинувачений, визнаний невинним, або інша особа, що залишився невідомим. Але для того, щоб захистити інтереси виправданого, зняти з нього недостатньо обгрунтована підозра або звинувачення і повністю реабілітувати його в очах суспільства, законодавець наказує вважати це особа невинним.

Презумпція невинності зовсім не забороняє дізнавачу, слідчого і прокурора викривати обвинуваченого, доводити його вину. Але вона забороняє їм суворо обвинуваченого винним, вступати з ним як із злочинцем до тих пір, поки вирок суду не набере законної сили.Тому правильність висновків і тверджень про винність обвинуваченого слідчий і прокурор повинні довести. Вони стануть дійсним офіційним визнанням обвинуваченого винним у скоєнні злочину лише тоді, коли з ним погодиться суд і висловить це у вироку, який вступить в законну силу.

Таким чином, можливість визнання обвинуваченого винним закон пов'язує з таким порядком судочинства, при якому відбувається повне і всебічне судове дослідження всіх обставин справи на основі гласності, усності, рівноправності сторін, змагальності та інших демократичних принципів процесу. Тобто з обов'язковим проведенням судового розгляду - стадії, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого і перевірки доказів обвинувачення. Тільки тоді, коли у справі відбулося судовий розгляд і винесений судом вирок вступив у законну силу, держава бере на себе відповідальність за правильність визнання обвинуваченого винним і його засудження ^3.

Принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус обвинуваченого не лише в кримінальному процесі, а й у всіх суспільних відносинах, в яких він виступає в якості одного з суб'єктів. До вступу вироку в законну силу за обвинуваченим, що містяться під вартою, зберігається право на користування житловим приміщенням, його ніхто не може звільнити з роботи або відрахувати з навчального закладу з огляду на його винності у вчиненні злочину.

У цьому полягає сутність принципу презумпції невинності як об'єктивного правового становища, яке є обов'язковим для всіх осіб, які ведуть судочинство, а також і всіх інших установ, організацій, посадових осіб та громадян, які не мають права вступати з обвинуваченим як з винним ^4.