Поняття інвалідності та основні завдання соціально-правового захисту інвалідів.

У словнику російської мови С.І.Ожегова: «інвалід — людина, що втратила працездатність внаслідок каліцтва, хвороби».

«Понад 500 мільйонів осіб у світі є інвалідами в результаті розумових, фізичних або сенсорних розладів, і незалежно від того, у якій країні вони живуть, їх можливості обмежені — фізично та соціально. Біля 80% інвалідів проживають у країнах, що розвиваються.

Інваліди часто піддаються дискримінації через забобони, неосвіченість та можуть відчувати обмеження у доступі до послуг.

Ця «мовчазна криза», стосується не тільки інвалідів та їх сімей, економічного та соціального розвитку всього суспільства, оскільки цей великий людський потенціал лишається поза увагою. Враховуючи те, що багато хто стає інвалідами у результаті людської діяльності або внаслідок недогляду, необхідно сприяння цивілізованого суспільства, щоб виправити це «мовчазне надзвичайне положення». Це витримка зі вступної сторінки розділу офіційного сайту Організації Об’єднаних Націй «ООН та інваліди».

Інвалідам більш потрібне розуміння, аніж співчуття. Потрібно бачити в них людину. Саме це домінує у всіх документах ООН стосовно інвалідів. А це “ Декларація про права інвалідів”, проголошена ООН 9 грудня 1975 року, “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів ”, прийняті резолюцією 48/96 Генеральної Асамблеї від 20 грудня 1993 року, Саламанкська декларація про принципи, політику та практичну діяльність у сфері освіти осіб із особливими потребами, прийнята на Всесвітньою конференцією з питань освіти осіб з особливими потребами: доступність і якість, 7-10 червня 1994 року (не обов’язкова до виконання, це декларація про принципи і наміри майбутнього розвитку освіти до реалізації яких повинні прагнути всі країни), Всесвітня програма дій по відношенню до інвалідів, прийнята 3 грудня 1982 р. (це Міжнародний день інвалідів).

ООН наполягає на тому, що дуже часто інваліди опиняються виключеними з повноцінного життя суспільства. І в цьому немає сумніву. Згадайте, наприклад, радянські часи. Так, держава піклувалася про інвалідів, але якось занадто оригінально. Батьків агітували до того, щоб вони віддавали своїх дітей у спеціальні заклади, які, переважно, були закритого типу. Тобто дитина, яка туди потрапляла у віці кількох років, більше ніколи звідти не виходила. Інваліди, як би це дико не звучало, не бачили здорових дітей. Ніколи не виходили за межі інтернатів. Звісно, не всі батьки віддавали своїх дітей, але багатьох спіткала сумна доля. До того ж, коли у сім’ї народжувалася дитина з тяжкою хворобою, батько кидав родину. І мати брала на себе функцію і годувальника, і вихователя.

Інвалідів дискримінують всюди і завжди. Не завжди вони мають можливість отримати не лише вищу, а й навіть середню освіту. До речі, це проблема не лише пострадянського простору, а й цивілізованого Заходу. Але там цю проблему розуміють і намагаються виправити. Бо розуміють, що від ізоляції — фізичної та соціальної — страждає й саме суспільство. Адже людина з фізичними недоліками, здебільшого, має високий розумовий потенціал.

ООН виробило Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів. У розділі «Цілі та зміст Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів» відзначають про таке: “Хоча ці Правила не є обов’язковими, вони можуть стати нормами міжнародного звичайного права, коли вони будуть застосовуватися великою кількістю держав, які висловили бажання дотримуватися міжнародного права. Правила припускають взяття державами серйозних моральних та політичних зобов’язань відносно забезпечення рівності можливостей для інвалідів. У Правилах передбачені принципи, які стосуються відповідальності, вжиття заходів та забезпечення співробітництва. В них також вказується про вирішальне значення для забезпечення якості життя, всебічної участі у житті суспільства та рівності. Ці Правила є основою, на якій інваліди та їх організації можуть сформувати свою політику та будувати свою діяльність. Вони створюють основу для технічного та економічного співробітництва між країнами, у тому числі через посередництво Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних організацій».

Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів передбачають:

1. Доступ до матеріального оточення:

— розробка стандартів та керуючих принципів, прийняття законодавчих актів, які б забезпечували доступ до різних об’єктів загального користування: житлові приміщення, будівлі, громадський та інший транспорт тощо;

— доступ спеціалістів, які займаються проектуванням об’єктів матеріального оточення, мати доступ до інформації, що стосується інвалідів та їх потреб;

— врахування потреб інвалідів на першому етапі будування — проектуванні;

— погодження проектів суспільних будівель з організаціями інвалідів;

2. Доступ до інформації та комунікацій:

— надання у доступній формі інвалідам, їх сім’ям або представникам інтересів інвалідів інформації, що стосується діагнозу, прав та послуг і програм, які існують;

— надавати послуги сурдоперекладу та інші послуги з метою сприяння спілкуванню з іншими людьми;

— комп’ютеризовані інформаційні послуги, що надаються населенню, повинні бути адаптовані для інвалідів. Процес їх втілювання потрібно погоджувати з організаціями інвалідів.

3. Освіта:

— питання, пов’язані з освітою інвалідів, повинні бути частиною національного планування в сфері освіти, розробки навчальних програм та організації навчального процесу;

— освіта в звичайних школах повинна супроводжуватися наданням необхідних послуг та створенням для інвалідів умов навчання;

— поступова інтеграція спеціальних навчальних закладів в загальну систему освіти.

4. Зайнятість:

— закони в області зайнятості не повинні бути дискримінаційними по відношенню до інвалідів;

— активно підтримувати інвалідів на ринку праці;

— створення відповідних умов праці;

— забезпечення відповідної освіти, обладнання та вільного доступу до цього інвалідів;

— вжити заходів для залучення інвалідів до розробки програм підготовки кадрів та програм зайнятості у приватному та інших секторах;

— розвиток співробітництва між державою, приватними підприємствами та організаціями інвалідів.

5. Підтримання доходів та соціальне забезпечення:

— державам потрібно забезпечити підтримання відповідних доходів інвалідів, які внаслідок непрацездатності або з причин, пов’язаних з непрацездатністю, тимчасово втратили можливість заробляти кошти для існування або не можуть знайти роботу. Державам слід врахувати, щоб при наданні допомоги до уваги приймалися витрати, які несуть інваліди та їх сім’ї в результаті інвалідності;

— забезпечувати матеріальну підтримку та соціальний захист особам, які взяли на себе піклування про інваліда;

— у системі соціального забезпечення потрібно вжити заходів з відновлення потенціалу інвалідів в отриманні доходів.

6. Культура:

— забезпечення умов реалізації культурного потенціалу інвалідів;

— забезпечення доступності культурно-освітянських закладів.

Відпочинок та спорт.

— забезпечення доступу інвалідів до місць відпочинку та занять спорту;

— постійні консультації з організаціями інвалідів.

Вчені вважають, що людина може виявитися цілком чи частково непрацездатною у своїй професії, якщо вид праці, її режим, ступінь інтенсивності, точність, що оточують людину, санітарно-гігієнічні умови стають їй про­типоказаними внаслідок хвороби чи каліцтва. У таких випадках може бути встановлена інвалідність.

Інвалідність як категорія непрацездатності має своє законодавче визначення поняття. Так, відповідно до За­конів України «Про основи соціальної захищеності інва­лідів в Україні» та “Про реабілітацію інвалідів в Україні” інвалідом вважається особа зі стійким розладом функцій організму, обумовленим захво­рюванням, наслідком травм чи уроджених дефектів, що приводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності соціальної допомоги і захисту.

Інвалідність у юридичній літературі визначається як засвідчений медичним органом стан здоров'я, при яко­му громадянин внаслідок хронічного захворювання чи анатомічних дефектів, що викликають стійке, незва­жаючи на лікування, порушення функцій організму, змушений припинити професійну працю чи може тру­дитися при значній зміні звичайних умов праці.

Інвалідність встановлюється медико-соціально-експертними комісіями (МСЕК) особам, що страждають хронічними захворюваннями чи мають анатомічні де­фекти, у тих випадках, коли виникле порушення функ­цій організму перешкоджає виконанню професійної праці і придбало стійкий, незважаючи на лікування, характер.

Залежно від важкості інвалідності встановлюється перша, друга, третя групи інвалідності. Питання про встановлення інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів.

Підставою для встановлення інвалідності є стійке по­рушення функцій організму, що приводить хворого до необхідності припинити професійну працю чи значно змінити умови праці. До значних змін у роботі відно­сяться ті, котрі приводять до втрати, зниження кваліфі­кації чи різкого скорочення обсягу трудової діяльності.

Соціальна політика щодо інвалідів спрямована на розширення можливостей їх активної участі у житті та розвитку суспільства, покращання матеріального становища.

Всім інвалідам надається соціальна допомога в передбачених законодавством видах. Пенсії по інвалідності призначаються лише у випадку настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності.

Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (1991р.) визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.

Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів. Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.

Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні

· грошової допомоги,

· засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації,

· пристосованого житла,

· у встановленні опіки або стороннього догляду,

· пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв’язку до особливостей інвалідів.

Порядок та умови визначення потреб у зв’язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації.

Індивідуальна програма реабілітації є обов’язковою для виконання державними органами, підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

 

2. Освіта професійна підготовка і працевлаштування.інвалідів.

Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям.

Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких:

· обидва батьки є інвалідами;

· один з батьків — інвалід, а інший помер;

· одинока матір з числа інвалідів;

· батько — інвалід, який виховує дитину без матері.

Під час навчання зазначеним категоріям громадян стипендія та призначена пенсія (державна соціальна допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам) виплачуються в повному розмірі.

Державою визнається мова жестів як засіб міжособового спілкування.

Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об’єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інвалідів.

Працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом. Керівники підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Підприємства (об’єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об’єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом