Собор як символ духовності й краси в однойменному романі Олеся Гончара.

Проте не забуває про не Микола Баглай. Цей юнак розуміє, що, відбудувавши собор, люди «відбудують» свою пам’ять. Для нього «в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія». Дивлячись на собор, Микола уявляє собі все, що відбувалося за роки його існування, і розуміє, що ні в якому разі не можна знищити цього живого свідка історії, адже ще професор Явор-ницький ставав на захист собору. Стає на його захист і Микола, бо бачить, що «в отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа цього степу. Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал…». Баглай захищає собор від хуліганів-анархістів, які намагалися осквернити храм. Це ледве не коштувало йому життя. Проте собор залишився жити, радуючи чесних і духовно багатих лю-дей^Собор живе життям народним, його історією. І ті, хто знає її, живуть разом з ним, здіймаються разом з ним у височінь століть. Адже собор символізує собою, здається, усю Україну, яка прагне піднятися з руїн. І люди, такі, як Єлька, Микола та Іван Баглаї, Ягор Катратий, Іван Ізотович Лобода, намагаються це зробити, а перш за все, відбудувати собор.

Постає складне питання, яке автор проносить через увесь твір: «Чи можна прожити без собору?» Микола Баглай стверджує: «Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?|Виходить, що собор – це перевірка на людяність. Якщо ти справжня людина, то ніколи не зможеш навіть подумати про його знищення, адже це, насамперед, твоя духовність, твоє обличчя. Гармонійне поєднання «поезії людських взаємин» з «людською злагодою з природою», з «насолодою праці» дає відчуття «соборності», єдності з усім світом. Це і є духовна краса людини, яка живе в її серці. І вмирає вона тільки зі смертю людини. Отже, треба не ламати свій, власний собор. Тоді на землі зросте безліч величних соборів, які будуть нагадуванням людині про людяність та духовність, які будуть свідками її життя. Ізот Іванович Лобода застерігає усіх не бути браконьєрами, насамперед, своєї власної долі, не руйнувати те чисте й світле, що є в душі, як це сталося з його сином. Тоді навічно з’єднаються людина і собор своєю красою, своєю духовністю.

Собор в Зачіплянці – собор духовності нації, її величі та безмежної любові до рідної землі, до її історії. Зламати його – закреслити в серцях людей мрію та надію на безсмертя у віках. Цього ж не повинно статися. Отже, він буде стояти вічно серед Зачіплянки як символ духовної краси людини, як її любов та велич.

Кожен визначний твір знаходить своє місце в літературі залежно від того, як він збагачує наше розуміння краси і призначення людини, які актуальні питання порушує. «Собор» - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного всіма можливими нагородами. Твір завдав великого удару тоталітарному режимові. Він виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового демократичного устрою життя. Така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам’ятка історичного минулого народу, коли запорожці після розгрому царицею Січі змінили зброю на книги і розбрелися ченцями по світу. Як уособлення свого-героїчного минулого, «козацької республіки» спорудили цей собор на згадку нащадкам про волелюбних предків, захисників Вітчизни, як втілення сумління й нескореності духу народу.

Собор як духовну субстанцію ми пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая. Його розумінню цінності історичної пам’ятки протистоїть вороже ставлення до нього з боку Володьки Лободи і тих покидьків суспільства, що вчинили в соборі дику оргію і на його порозі тяжко поранили Миколу. Позиція Миколи - це позиція усіх мешканців селища, тільки ще категоричніша. Одні люди постійно думають про собор, схиляються перед його красою і величчю, інші - не думають про те, що його може не стати. Але коли селищем поповзла чутка, що собор мають руйнувати, з нього зник охоронний знак, тоді виявилось, що кожний до собору небайдужий, що він - і їхня святиня. Тоді і Вірунька, і Леся-фронтовичка, і Костя - сліпий танкіст, і Шпачиха, і всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про занедбану будову - йдеться про їхні честь і сумління, про саму духовну суть їхнього існування. На адресу руйнівників були висловлені гострі, але справедливі слова: «Сволоцюги!» Микола Баглай вважав, що є в соборі вільний дух натхнення, любов висока. Він все частіше задумується, чи створить кожен з нас щось рівне йому, щось краще від нього. Собор у Миколиній уяві постає в одному ряду з такими творіннями рук людських, як заводи і палаци, із такими нерукотворними цінностями, як Дніпрова сага, діброви і плавні, як велична ріка. І про що б не писав письменник, він бачить собор передусім як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. Це ж вони довели визначну архітектурну споруду до убогого стану.

Олесь Гончар виступає проти тупої обмеженості чиновників, які не бачать різниці між релігією і самою спорудою - витвором людського генія, символом народних уявлень про красу і справедливість. Письменник картає горе-керівників, які наївно гадають, що коли зруйнують собор, то в їхньому населеному пункті усі стануть невіруючими. Без цих соборів ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не постанемо в світі як незалежний народ.

Білет № 25

Шляхи розвитку сучасної української літератури. Аналіз творчості одного з представників сучасного літературного процесу в Україні (за вибором учня).

Сучасна українська література

У кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбилися і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по –новому. Говорячи про літературу кінця ХХ ст., наголошують на постмодернізму як основному художньому напрямі літератури 90-х рр. ХХст Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х рр. і пов, язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування “Бу – Ба – Бу”), а пізніше з представниками таких груп, як “Пропала грамота”: Ю.Позаяк, В.Недоступ; “Лу – Го – Сад”: І.Лучук, Н.Гончар; “Нова дегенерація”.

Популярними авторами в Україні є Марія Матіос, Люко Дашвар, Андрій Курков та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків.

На поприщі історичних та детективных романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[1]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.

Марія Василівна Матіо́с (*19 грудня 1959, Розтоки, Путильський район, Чернівецька область) — українська письменниця (поет, прозаїк, публіцист).

Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині у родині гуцулів.

Перші вірші надрукувала у 15 років.

Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, була серед тих, хто згодом домігся присвоєння навчальному закладу імені «буковинського соловейка» — поета Юрія Федьковича.

Дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол».

Протягом близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу».

З листопаді 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (перед цим також працювала в цьому Комітеті з 2003 р.). За цей час змінилися 4 голови Комітету. Була звільнена з посади заступника голови Комітету у зв'язку з указом Президента від 12 липня 2010 року, яким затверджено новий персональний склад Комітету. Рішення про своє звільнення не визнала за законне і з листопада 2010 р. судиться з Комітетом з Національної премії України ім. Т.Шевченка та його новим головою Борисом Олійником. Після того, як в Окружному адміністративному суді Києва Марії Матіос повністю відмовили в її позові, вона заявила про готовність обстоювати свої права в «міжнародних інстанціях».[1]

12 січня 2011 року Марія Матіос звернулася з відкритим листом до Генерального прокурора України[2], заявивши про переслідування її з боку силових структур та спробу вилучити її книгу "Вирвані сторінки з автобіографії" з книгарень.[3] На захист Матіос виступив із зверненням Арсеній Яценюк.[4]