Дунаєва Владислава Валентиновича

Курсова робота

З теорії держави і права

студента I-го курсу 154-ої групи

юридичного факультету

заочної форми навчання

Дунаєва Владислава Валентиновича

 

Тема: “ Громадянське суспільство та правова держава: їх співвідношення.”

 

 

Харків - 2000.

 

План

 

Вступ............................................................................................ 2

1. Правова держава: поняття й ознаки

ü Ідея виникнення правової держави та її поняття........ 4

ü Ознаки правової держави................................................... 10

2. Теорія поділу влади

ü Система поділу влади в правовій державі..................... 15

ü Законодавча влада.............................................................. 19

ü Виконавча влада.................................................................. 19

ü Судова влада........................................................................ 21

3. Верховенство закону.

ü Закони.................................................................................... 21

ü Конституція......................................................................... 22

ü Органи по перевірці відповідності законів Конституції

та їх значення........................................................................ 23

4. Діалектика взаємовідносин громадянського суспільства

і держави. Історія розвитку концепції громадянського

суспільства. Структура громадянського суспільства........ 24

5. Права і свобода людини у системі цінностей...................... 29

6. Взаємні обов’язки і відповідальності особистості і

держави. Соціальна і юридична захищеність особистості

ü Взаємні обов’язки особистості і держави...................... 31

ü Соціальний захист особистості..................................... 31

7. Теорія і практика формування та становлення правової

держави в сучасному українському суспільстві.................. 32

Висновок..................................................................................... 38

Список використаної літератури............................................ 41

 

Salus populi suprema lex[1].

Цицерон

 

Держава у своїй діяльності пов'язана й обмежена правом стоїть під правом, а не поза і над ним.

Гессен

 

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюване шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “ демократична держава “ і “ правова держава “. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

В основу правової держави закладена рівність влади, громадянина, товариства і права, їхня правова рівність перед законом.

Вища влада в правовій державі - влада закону, якому рівною мірою підпорядковуються усі: від вищих посадових осіб держави, органів державної влади до рядових громадян. Людина, як суб'єкт права, вільна розпоряджатися своїми силами, можливостями, майном.

Право, будучи формою і мірою свободи, покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість.

Проблеми правової держави завжди хвилювали передових людей, прогресивних мислителів старовини, середньовіччя і сучасності. Питання типу - що таке правова держава? Коли з'явилася його ідея і як вона розвивалася? Які його основні ознаки і межі? Які мета і призначення правової держави? - практично завжди знаходилися в полі зору філософів, юристів, істориків незалежно від поглядів і думок, а також від того, як кваліфікувалася і як називалася ця держава - чи державою закону, справедливості, державою загального благоденства або ж державою законності.

Зрозуміло, значення і зміст ідеї правової держави у одних мислителів, політичних і суспільних діячів часто розходилися зі значенням і змістом його у інших мислителів і державних діячів.

Питання правової держави широко обговорюються і в наш час. Основна причина такої уваги до правової держави полягає не тільки в гуманізмі самої ідеї його виникнення, але і в пошуках шляхів її найбільш адекватного оформлення і ефективного здійснення.

Правова держава - це така держава, в якій створюються умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного скріплення за допомогою права політичної влади з метою недопущення зловживань.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування правової держави потрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства.

Словосполучення «громадянське суспільство» умовне, оскільки “негромадянського”, а тим більше “антигромадянського” суспільства не існує. Будь-яке суспільство складається з громадян і без них немислиме. Тільки, додержавне нецивілізоване (родове) суспільство не можна було назвати громадянським. По-перше, внаслідок його незрілості, примітивності. По-друге, тому, що там взагалі не було таких понять, як “громадянин”, “громадянство”.

Не могло бути, просто кажучи, громадянським і рабовласницьке суспільство, оскільки воно не визнавало значну частину своїх членів як вільних і рівноправних. Раби були не суб'єктами, а об'єктами домагань зі сторони собі подібних. Те ж саме можна сказати про феодальне суспільство з його кріпацтвом.

У цій роботі я розгляну історію розвитку вчень і концепцій правової держави і громадянського суспільства, а також особливості взаємовідношення громадянського суспільства і держави, формування правової держави в Україні на сучасному етапі.

 

Теорія поділу влади

Система поділу влади в правовій державі

Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це обумовлено не тільки пануванням права, обмеженістю державної влади правом, але і тим, як організована державна влада, у яких формах і якими органах вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади. Поділ влад - це політико-правова доктрина і конституційний принцип, що лежить в основі організації влади демократичної правової держави.[17]

Ідея поділу влади, висунута ще античними мислителями (Арістотель), була розвинута в епоху буржуазних революцій (зокрема, французьким правителем Монтеск'є) у противагу абсолютизму і феодальному свавіллю. Зачатки доктрини поділу влади вбачаються вже в працях видатних мислителів Древньої Еллади і Древнього Риму. Серед них можна виділити Арістотеля (384-322 рр. до н.е.), Енікура (341-270 рр. до. н.е.), Полібія (201-120 рр. до н.е.). Проте авторство належить, безперечно, двом мислителям, що стали деякою мірою провісниками революційних змін у своїх країнах: англійцю Джону Локку (1632-1704) і французу Шарлю Монтеск'є (1689-1755).

Ш.Монтеск'є зробив цю концепцію цілком завершеною і такою, що мала стрункий вид. І, що не менше важливо, у його інтерпретації концепція поділу влади одержала свій відбиток і закріплення в конституційних актах, багато з яких зберігають свою дію і по сьогоднішній день.

Серед цих актів особливу увагу приваблюють два: Декларації незалежності Східно- американських Сполучених Штатів (4 липня 1776 р.) і французька Декларація прав людини і громадянина (1789) Декларація 1789 року є складовою частиною теперішньої Конституції і чинного права Франції. Особливий інтерес для з'ясовування того, як законодавчі, проголошувався і закріплювався принцип поділу влади, подає стаття 15 Декларації. “Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав і не закріплений поділ влади, - говорить ця стаття, - не має конституцій.” Під словом «конституція» вони розуміли демократичний конституційний устрій, заснований на визнанні і реалізації основних прав і свобод людини і поділом влади. Звертає на себе увагу, що Декларація в рамках однієї статті об'єднує, здавалося б, два різних принципи: гарантію прав і свобод і поділу влади. На перший погляд може показатися, що подібне поєднання випадкове або є результат редакційної похибки.[18] У дійсності це не так.

Проблема здійснення прав і свобод і принцип поділу влади тісно взаємопов'язані. У визначеному розумінні можна навіть говорити про їхню органічну єдність. Утвердження інституту прав і свобод, їх гарантованість - це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади. Але настільки ж необхідний і аналогічний внутрішній механізм. Він би перешкоджав надмірній концентрації влади чреватої її повним зосередженням у руках однієї особи або обмеженої вузької групи осіб, яка б правила за своїм розсудом, не рахуючись ні з правовими розпорядженнями, ні з правами і свободами людини. Відповіддю на цю потребу в механізмі, який би перешкоджав узурпації влади, стали концепція і конституційний принцип поділу влади. Пошук найкращих форм організації влади, дослідження механізму її здійснення пронизують всю історію політичної думки. Арістотель, звичайно, ще дуже далекий від принципу поділу влади в тому виді, як ми його знаємо сьогодні. Проблема співвідношення свободи і влади привертає увагу відомих мислителів у всі наступні сторіччя.

“Абсолютна деспотична влада або керування без установлених постійних законів не можуть ні в якій мірі відповідати цілям суспільства й уряду”, - констатує Дж. Локк. Звідси і випливає головний висновок, що склав серцевину концепції поділу влади: влада по прийняттю законів і влада по їхньому виконанню повинні бути розділені.

Автор концепції не виступав проти влади взагалі. Він вважав її необхідною умовою збереження суспільства і порядку і був прихильником монархії. Але ця остання повинна була обмежитися лише здійсненням виконавчої влади. В умовах обмеженої монархії на перше місце висувається законодавча влада. Саме вона, по Локку, і утворить “першу гілку влади”.[19]

Найбільш повно і послідовно концепція поділу влади викладена в працях Ш.Монтеск'є й особливо в його двадцятилітній праці “Про дух законів”, що принесла найбільшу славу автору. Аналізуючи різноманітні засоби правління і принципи, на яких воно засновано, Монтеск'є підходить до проблеми політичної свободи і її трактування. А відштовхуючись від неї, вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею.

“Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різноманітні влади могли взаємно стримувати один одного. Можливий такий державний устрій, при якому нікого не будуть спонукати робити те, до чого його не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє."

Ідея, що формулюється Монтеск'є, цікава в багатьох відношеннях. Насамперед визначенням взаємозв'язку, встановлюваного між правомірним правлінням і поділом влади. Цей поділ вступає як їхнє взаємне стримування. Таке взаємне стримування - гарантія від зловживання. Перешкодою зловживання владою є гарантія забезпечення свободи. Нарешті, сама свобода має місце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставить за обов'язок закон. Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють учинити те, що йому не заборонено законом. Таким чином, поділ влади не самоціль, а засіб здійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення свободи.[20]

Які ж ті влади, що повинні бути взаємно збалансовані? “У кожній державі, - пише Ш.Монтеск'є, - є три види влади: законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і виконавча, що відає питаннями права цивільного.” Приведене формулювання дещо відрізняється від того, що має чинність в наші дні. Втім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця, для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Друга відає зовнішніми відносинами і забезпечує безпеку. В силу третьої влади караються злочинці і вирішуються сутички між приватними особами. Цю владу можна інакше іменувати - судовою. На перший погляд може показатися дещо дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Але пояснюється це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), у відмінності від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення. В одному випадку - за допомогою урядової діяльності, у другому - за допомогою судової діяльності.[21]

У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону. Але змішувати їх не припустимо. Вказівки на те, що з'єднання різноманітної влади в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної свободи, складає серцевину самої доктрини поділу влади. Якщо, проте, з'єднання двох перших влад - це ще лише потенційна погроза тиранії, то з'єднання їх із судової неминуче веде до згубних наслідків.

“Не буде свободи,.. якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадян виявляться у владі свавілля, тому що суддя буде законодавцем. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем."

Нарешті, що відбудеться, якщо сполучені всі три влади? Відповідь достатньо лаконічна і проста. У цьому випадку неминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повної загибелі свободи.

Доктрина, створена Ш.Монтеск'є, не обмежується відокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з'єднання в руках однієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієї доктрини - міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньої взаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих також неминучі руйнація держави і загибель свободи. Запобігти подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади.

У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одним із головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті, вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головним конституційним принципом практично всіх держав світу.

Але не треба, мабуть, і надмірно ідеалізувати ситуацію. Далеко не відразу навіть записані в основному законі держави принципи реалізуються на практиці. Історія тієї ж Франції, де народилася і запанувала ця теорія, переконливо показує на скільки важкий був пройдений шлях. За два сторіччя, що пройшли після Великої французької революції, в країні змінилися дві імперії, дві цензові монархії, п'ять республік, не рахуючи всякого роду «перехідних» і «тимчасових» режимів.

Звичайно, за ці роки змінювалися і концептуальне трактування, і відношення до самого принципу, і конкретний розподіл обсягу влади між її гілками.

У сучасній правовій науці принцип поділу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу. Це означає, що він має основне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму. Конституційні положення, що відносяться до вищих державних органів і визначального порядку їхнього формування, повноважень і сферу ведення, взаємовідносини між ними, повинні відповідати головному конституційному принципу.[22] За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовим засобом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; установлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влади діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливість присвоєння тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип поділу влади стає життєздатним, якщо він ще й обставляється системою "утримань і противаг" влади. Подібна система "утримань і противаг" усуває всякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне функціонування органів держави.[23] Класичним зразком у цьому відношенні є США. Відповідно до теорії поділу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади на органи іншої. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, прийняті Конгресом. У свою чергу воно може бути переборено, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної із палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням утвердження членів уряду, призначуваних президентом. Він також ратифікує договори й інші міжнародні угоди, що укладаються президентом. У випадку вчинення президентом злочину, Сенат звертається в суд для вирішення питання про винесення йому "імпічменту", тобто про звільнення з посади. "Відкриває" ж справу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату послабляється тим, що її головою є віце-президент. Але останній може брати участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну. Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США.[24]

Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державної влади на "три влади" федеративний устрій є також засобом децентралізації і "поділу" влади, що попереджує її концентрацію.

Конституцiя України закрiпила здiйснення державної влади на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу i судову [25].

 

Законодавча влада

Законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції.

Законодавча влада - це делегована законодавча влада. Назва даної гілки “законодавча” не означає, що крім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніякої іншої. Не менш істотною функцією є фінансова - щорічне затвердження бюджету. Є і розпорядницькі функції - формування визначених органів виконавчої і судової влади. Законодавча влада вправі давати політичну оцінку тим або іншим діям виконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності.

 

Виконавча влада.

На відміну від законодавчої влади, виконавча влада, по своїй суті, вторинна. Задачі виконавчої влади залишаються незмінними по своїй природі і складаються у виконанні доручень, даних їй носіями влади, і в розв'язанні згідно з цими приватними питаннями.

Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних органів базуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси і назва влади - виконавча.

Істотна ознака виконавчої влади - її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безупинно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органів влади. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме в чиновниках, армії, адміністрації. Серед цієї сили особлива роль належить збройним формуванням - армії, органам безпеки, міліції.

Зазначені ознаки, і особливо предметний характер виконавчої влади, складають об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі механізми утримань противаг і ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади, так і з боку судової влади.

Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний та організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади.

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен, за загальними правилами, користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.

Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних та інших функцій у сфері державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.

Найбільш значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім, власне, регламентарної влади, уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес.

За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність, уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і, за загальним правилом, до його заміни новим. Проте уряд (з метою зрівноважування влади) може, не виходячи у відставку, вдатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів.

В усіх країнах передбачається можливість притягнення голови уряду або його члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При цьому обвинувачення подається парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції або конституційного суду, або верхньої палати парламенту.

Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначених центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно, керівництво місцевими справами доручається призначеному представнику центральної влади - губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарату державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади.

Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить у собі як виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходяться в їхньому веденні. Ці служби утворюють комунальну, муніципальну адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету.

 

Судова влада.

Судова влада грає особливу роль, як у механізмі державної влади, так і в системі утримань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може чинити правосуддя.

Судова влада - специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляду і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влади виражається в стримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності та права і, насамперед, шляхом здійснення конституційного нагляду і судового контролю за цими гілками влади.

 

Верховенство закону

 

Закони

Закон - це прийнятий в особливому порядку первинний правововий акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.

Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.

За своїм значенням закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи держави. “Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм.” [26]

За своїми юридичними властивостями закон являє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається в тому, що:

· всі інші правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити їм;

· як вище вираження державної влади, закони не підлягають контролю або затвердженню з боку якогось іншого органа держави, крім законодавчих зборів;

· закони можуть бути скасовані або змінені тільки законами або ж актами, що мають законодавче значення.

І матеріальні, і спеціальні правові ознаки закону тісно пов'язані. Це свідчить про те, що закон, і насамперед Конституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів усієї держави.

Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Все це і визначає верховенство закону - найважливішої вимоги законності.

Головна і визначальна роль закону в державі - це не автоматично чинний факт, що існує сам по собі. Оскільки верховенство закону є вираженням законності, від стану якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури і розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів, ступінь досконалості і культури законодавства, ефективність і культура роботи правоохоронних органів.

Верховенство закону - саме вимога законності й одна з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:

· істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;

· повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

· недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;

· досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність, систематичне відновлення та ін;

· культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість, широке застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.

 

Конституція

Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.

За змістом Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відображено соціально-політичні, історичні та інші особливості країни.

Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносини державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.

 

 

Органи по перевірці відповідності Конституції і їхнє значення

Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані конституціями. Як і інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають конституції і відіграють вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.

Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.

Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.

 

Цінностей

 

Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта по відношенню до підзаконних актів, до того, наскільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того, вона зобов'язана послідовно і точно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивих правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це, насамперед, Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ, за якими може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини (1948) складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства". Далі в ній указується на неприпустимість жорстокого відношення і покарання, що принижують людську гідність. У ст.6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб'єктності, тобто надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством.

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканість їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок та інше). Політичний та ідеологічний плюралізм - відмінна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили, в особі своїх політичних організацій, ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій.[31]

Політичний та ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї чи іншої політичної організації та ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава не повинна нав'язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.

Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається, насамперед, прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Конвенцію про права дитини.[32] Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини - це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.

 

 

Висновок