Головними принципами університетської

освіти(за С. І. Гессеном) вважають:

■ повноту представленого в університеті наукового знання;

■ дух свободи і творчості в процесі викладання та навчання;

■ здібність університетів до само поповнення шляхом підготовки викладачів та вчених (20).

Ці принци притаманні будь-якому університету, незалежно від історичної епохи та характеру його розвитку.

В умовах університету повнота знання проявляється в тому, що в цей термін вкладають знання основ гуманітарних і природознавчих наук, знання про природу, людину і суспільство; освітні знання та серйозну теоретичну підготовку в межах конкретної спеціалізації.

В процесі розвитку університету завжди ставилась проблема свободи викладання. Світовий досвід демонструє різноманітні шляхи її рішення. Одні університети віддають перевагу блискучому оратору і лектору, вмілому пропагандисту наукових досягнень, який може викликати у студентів інтерес до пізнання істини. Інші вбачають в університеті не стільки навчальний заклад, скільки привілейовану цехову організацію, або вищу наукову школу, яка відкриває наукові істини, перевіряючи результати новітніх відкриттів. Але сучасні університети готують своїх випускників не тільки до науково-дослідницької діяльності, а і до різноманітних професійних обов’язків. При цьому традиційна – духовна і культурологічна місія університетів залишається незмінною. Всі університети світу єдині в основній ідеї, яка полягає в їх виникненні в якості наукового і інтелектуального центру розвитку будь-якого суспільства.

Відповідно само поповнення необхідно зауважити, що відмінною особливістю університету є його здібність до само поповнення з кола своїх студентів, яка символізує потенціал саморозвитку та свободи науки. Таким чином, університет – це автономний, за своєю сутністю, союз вчених, в прямому сенсі слова «союз що сам продовжується».

В наш час в усьому світі і в Україні з’явилися гуманітарний, технічний, педагогічний, медичний університети та інші. В зв’язку з різноманітністю, з одного боку, виникає тенденція розмивання сутності університетської освіти, а з іншого боку, перетворення всіх видів вищих навчальних закладів в уніфікований для всього світу тип вищої навчальної школи – університет. Але, незалежно від шляхів розвитку університету в майбутньому слова академіка Дмитра Ліхачьова залишаться актуальними: «Университет, будь он для химиков, физиков, математиков, юристов – учит всегда многомерности жизни и творчества, терпимости к непонятному и попытке постигнуть бескрайнее и разнообразное».

2. Вища освіта набуває особливого значення на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Причиною цього є не лише збільшення вдвічі кількості навчальних закладів в України, але передусім трансформація сучасної парадигми освіти у змісті, структурі, формах та методах вищої освіти, що забезпечується інноваціями у навчальному, виховному, управлінських процесах.

В сучасних умовах становлення та розвитку вищої школи та освіти взагалі є актуальною проблема інноваційної освіти. Інновація (від лат. in-в, novus-новий) означає нововведення, новина. Один із принципів інноваційної освіти полягає в тому, що освіта спрямована на формування світогляду, який заснований на багатокритеріальності рішення, терпимості до інакомислячих та моральної відповідальності за свої дії. Сьогодні людина, що може мислити, зобов’язана спостерігати, аналізувати, вносити пропозиції, відповідати за прийняті рішення та уміти долати конфлікти та протиріччя. А для цього вона повинна володіти культурою багатокритеріальної постановки і рішення завдань, а також розуміти, що ніхто не може претендувати на істину в останній інстанції, і ні одна теорія не може вважатися універсальною і вічною.

Головна мета інноваційної освіти – збереження та розвиток творчого потенціалу людини. Але сьогодні не достатньо творчості та проектування. Освіта повинна бути пронизана загальнолюдськими цінностями. Для цього в першу чергу необхідно зробити так, щоб вона розвивала гармонійне мислення, яке засноване на сполученні внутрішньої свободи особистості і її соціальної відповідальності, і, як вже вказувалось, на терпимості до інакомислення. Саме ці характеристики особистості сьогодні включені в число головних цінностей земної цивілізації, які декларовані в документах ООН.

Перехід України в режим інноваційного розвитку суттєво прискорює процеси реформування освіти. Трансформаційні процеси у світі призвели, насамперед, до зміни парадигм в освіті всіх рівнів. В центрі уваги (за всіма концепціями, доктринами, законами про освіту) виступає компетентна, духовна, конкурентноздатна особистість.

Отже, на наш погляд, сучасна освіта повинна бути орієнтована, в першу чергу, на оволодіння знаннями – інструментами, на досягнення багатогранності й цілісності мислення, адекватного некласичній складності навколишнього світу. Це дозволить людині відчути себе частиною природи, відповідальною за гармонійне співіснування з нею та сприймати науку та культуру як засіб досягнення цієї гармонії. На початку ХХІ століття освіта опинилась у пошуках гуманістичної парадигми. Гуманістична педагогічна традиція, яка має глибинне історичне коріння, набула сьогодні яскравої виразної тенденції до парадигмального оформлення як цілої сукупності певних теоретичних положень та способів їх практичної реалізації, принципових для спілки вчених – педагогів та вчителів. У сучасному світі гуманістичність в освіті пов’язана з усвідомленням та практичним втіленням у різних сферах суспільного життя (економічній, соціальній, політичній, духовній) ідей свободи окремої людини, правових та матеріальних гарантій її автономного незалежного існування, визнання цінності її неповторної індивідуальності. На початку ХХІ століття соціум, в якому живе індивід, змінюється із запаморочливою швидкістю. Мова вже йде не просто про те, що інформація, якою людина оволодіває в ході отримання освіти, моментально застаріває. Перед освітньо-виховними закладами ставиться завдання допомогти особистості знайти своє «Я», сформувати механізм самозахисту від постійного змінного динамічного світу, який цю особистість деформує. Якщо раніше криза освіти мала інституційний характер, потребувала пристосування школи та вузу до конкретних суспільних потреб, то нині криза освіти має особистісний характер. Людина тепер повинна сформувати не тільки здібність до певних видів діяльності, а й здібність визволятися від вже засвоєних, оволодіваючи новими (навіть в межах однієї професії), і найголовніше, людина повинна сформуватися як особистість із вираженою індивідуальністю і вміти зоставатися сама собою, незважаючи на всі соціальні негаразди. Це різко підвищує значення загальнолюдських цінностей, які у відомому сенсі протистоять груповим (класовим, національним, клановим, професійним і т.п.) і в умовах руху людства до світової цивілізації виступають все важливішими при розробці педагогічних ідеалів і цілей (72; 73; 74; 75).

Перетворення освіти, її високого призначення пов’язане, по-перше, з усвідомленням посилення зв’язку між знаннями та багатством суспільства, нації, держави, по-друге, зі змінами в самій освітній системі. Ці зміни передбачають нову освітню парадигму – інноваційну: не підтримувати знання на якомусь рівні, а розвивати їх. Інноваційна освіта передбачає не тільки загальне укрупнення (а тому і збільшення потенціалу) вищих навчальних закладів, а й зміну їх функцій – вони повинні бути дійсно освітніми, а не навчальними закладами. Це означає, що «центр ваги» наукових досліджень має бути привнесений в освітні заклади (в першу чергу в університети), які повинні здійснювати не тільки прикладні, але і в значній мірі, фундаментальні дослідницькі проекти. Такий підхід у структуру освітніх закладів передбачає і міждисциплінарний характер як у змісті навчання, так і в наукових дослідженнях. В цих умовах освіта стане засобом реалізації політики розвитку і збагачення людських ресурсів, а наука – засобом забезпечення знаннями сфери освіти, а отже, і сфери управління (72; 73; 74; 75).

На наш погляд, освітню парадигму майбутнього, яка формується, можливо представити у вигляді тріади: від цілісної картини світу – до цілісного знання і від нього – до цілісної особистості. Найважливіша місія університетської освіти в ХХІ столітті – реалізація цієї парадигми. І вона може бути виконана лише за умов подальшого розвитку університетів як епіцентрів освітнього середовища в контексті загальносвітової культури. Розвиток та взаємодія подібного роду університетів, як зазначає М.В. Кларін, може призвести до створення в майбутньому своєрідної «едукосфери», поряд із інфо- та ноосферами, які вже формуються. Оцінюючи пріоритети ХХІ століття, будемо пам’ятати, що технологічний, соціальний та культурний прогрес зупиниться й приведе до катастрофи, якщо не буде вирішена в загальносвітовому масштабі проблема освіти (72).

Одним із інноваційних аспектів, на якому необхідно зосередити увагу при наданні вищої освіти є використання новітніх інформаційних технологій в навчальному процесі, а також не тільки їх використання, а і надання можливості майбутнім спеціалістам уміло користуватися ними. Виходячи з цього при отриманні вищої професійної освіти повинні бути вирішеними наступні задачі:

■ в процесі навчання з метою його ефективності, доступності та якості повинні максимально використовуватися інформаційні технології;

■ ті, хто навчається, повинні отримати спеціальні знання та навички з використання інформаційних технологій в предметній галузі їх майбутньої професійної діяльності;

■ повинні поглиблюватися та розширюватися знання про основи життєдіяльності в «інформаційному суспільстві» з урахування професійної орієнтації того, хто навчається.

Однім із найважливіших завдань розвитку сучасної освіти є включення циклу загальних природничонаукових дисциплін в гуманітарну освіту і відповідно циклу загальні гуманітарних дисциплін – в природничонаукову і технічну освіту.

Отже, сучасна освіта перебуває в пошуках нової стратегії мислення, спрямованої на парадигмальні трансформації в системі знання про людину, суспільство, природу, світ в цілому, і спрямована на впровадження інновацій.

До інновації в освіті відносяться також міжнародні освітні проекти, які діють в різних країнах світу, деякі діють в Україні. Світовий освітній простір об’єднує національні освітні системи різного типу та рівня, які значно різняться філософськими та культурними традиціями, рівнем цілей і завдань, своїм якісним станом. Тому слід вести мову про сучасний освітній простір, як про формуючий єдиний організм, при на яві в кожній освітній системі глобальних тенденцій і збереження різноманіття. В рішенні проблем світової освіти важливе значення мають крупні міжнародні проекти і програми, оскільки вони з необхідністю передбачають участь різноманітних освітніх систем.

До крупних міжнародних проектів відносять:

● ЕРАЗМУС, мета якого полягає в тому, щоб забезпечити мобільність студентів Європейської Ради (наприклад, в межах програми до 10% студентів повинні пройти навчання в вузі іншої Європейської країни);

● ЛІНГВА – це програма підвищення ефективності вивчення іноземних мов, починаючи з молодших класів;

● ЕВРІКА – завдання якого складається з того, щоб здійснювати координацію досліджень з країнами Східної Європи;

● ЕСПРІТ – проект, який передбачає об’єднання зусиль європейських університетів, науково-дослідницьких інститутів (НДІ), комп’ютерних фірм в створенні нових інформаційних технологій (НІТ);

● ЄІПДАС – це програма в галузі удосконалення планування та управління освітою в арабських країнах;

● ТЕМПУС – являє собою загальноєвропейську програму, яка орієнтована на розвиток мобільності університетської освіти;

● ІРІС – це система проектів, яка спрямована на розширення можливостей професійної освіти жінок.

Також з’являються нові організаційні структури інтернаціональної властивості і міжнародні та відкриті університети.