Політичний і національний гніт

Зазначаючи соціально-економічний гніту, західні українці страждали також від політичного безправ'я і жорстокого національного гноблення. Уряди Польщі і Румунії забороняли масові організації трудящих, розправлялися з активними учасниками робітничого й селянського руху. Одночасно з цим польські та румунські правлячі кола, здійснюючи колоніальну політику, всіма силами намагалися денаціоналізувати українське населення, проводили різноманітні дискримінаційні заходи щодо українських робітників, селян та інтелігенції, позбавляли їх будь-яких національно-політичних прав, прагнули підірвати і витруїти з їх свідомості відчуття єдності з усім українським народом. Щоб полегшити денаціоналізацію українського населення, уряди Польщі і Румунії при адміністративному поділі не виділяли землі з українським населенням в окремі адміністративні одиниці, а навмисно об'єднували їх з територіями, населеними переважно поляками і румунами. У Польщі повіти Східної Галичини (49) і місто Львів входили до складу трьох воєводств — Львівського, Станіславського і Тернопільського, західноволинськіземлі — до Волинського воєводства. Поряд з цим ряд повітів з українським населенням були включені до Краківського, Люблінського і Поліського воєводств. При цьому, встановивши в Польщі єдину центральну владу, польський уряд повністю ліквідував навіть куцу автономію, що її мала Галичина за часів Австро-Угорської імперії. Ще в 1920 р. було скасовано галицький автономний сейм, розпущені самоврядувальні повітові ради, громадські (сільські) ради, замість них призначалися урядові комісари й старости, якими ставали поляки. Українцям був фактично закритий доступ на адміністративні пости в державних установах.

Польський уряд поділяв населення Східної Галичини й Західної Волині на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян та ін. і прагнув довести, що вони не українці. Переіменувавши Східну Галичину на Східну Малопольщу, він фактично заборонив українські назви сіл, залізничних станцій, міст. Імена, прізвища українців змінювалися на польський лад. Румунські окупанти твердили, що буковинські українці — це не українці, а "рутени"— обрусілі румуни, які буцімто "забули рідну мову".

Ставлячи за мету повністю денаціоналізувати західноукраїнське населення й придушити його революційно-визвольний рух, уряди Польщі і Румунії дедалі більше посилювали режим політичного терору. Розгони масових демонстрацій, арешти, катування і вбивства активістів ставали повсюдним явищем. У Польщі терор, зокрема так звані "пацифікації" (лат. pacificatio — втихомирення каральними засобами), під час яких поліція і війська, спеціальні каральні загони проводили масові арешти, катування й вбивства селян посилилися, коли в 1926 р. Пілсудський здійснив військовий переворот, установивши авторитарний режим. У 1933 р. на Поліссі у місцевості Береза Картузька було створено концентраційний табір для політичних в'язнів, у який було кинуто й тисячі учасників національно-визвольного і революційного руху на Західній Україні. Північну Буковину румунські власті тримали на військовому стані з невеликими перервами з 1919 до 1940 р., під час якого повсюдні арешти, суди війського трибуналу, вбивства були звичайним явищем.

Нечуваних гонінь зазнавала українська мова й культура. Польський уряд повністю ігнорував статтю VII Ризького мирного договору, за якою зобов'язувався надати особам російської, української та булоруської національностей, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Українська мова не допускалася в державні установи, українські школи закривалися. Якщо в 1911/12 навчальному році в Західній Україні працювало 3622 українські початкові школи, то в 1939 р. їх залишилося 135. Із 138 загальноосвітніх державних середніх шкіл (гімназій і ліцеїв) у 1939 р. українських гімназій було тільки 5. До 70% дорослого населення Західної України було неписьменним. За часів польської влади в Західній Україні (у Львові) було чотири вищі навчальні заклади: університет, політехнічний інститут, академія ветеринарної медицини та академія зовнішньої торгівлі. У них викладання велося тільки польською мовою. При вступі до вузів для українців була встановлена процентна норма, внаслідок чого у Львівському університеті, наприклад, студентів-українців налічувалося менше 5%.

Національно-визвольний рух у міжвоєнний період в Західній Україні. Створення ОУН: мета та методи боротьби.

У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:

- визначення шляхів національного визволення;

- побудова суверенної української держави;

- утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Галичина і Волинь

Національно-визвольний рух очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не збігалися, а іноді були навіть протилежними.

Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та ЇЇ демократичний розвиток. Партія об'єднувала інтелектуальну еліту краю, використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади.

Другою за впливом була Радикальна партія, яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.

Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз'єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.

Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р. на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.

Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм" (крайня форма націоналізму), розроблений Д.Донцовим та іншими теоретиками: проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, стверджувалося, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом.

Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів.

Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн.

ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети Ольжич, Теліга, Є.Маланюк та інші.

Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. дійсних членів і багато прихильників.

Після вбивства Є. Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрями: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б), помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).

Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква, її глава, митрополит А.Шептицький, який користувався великим авторитетом серед західних українців, виступав проти приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.

Буковина

Тут склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпідпільно. Коли у 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Закарпаття

Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття існували під "дахом" близьких їм політичних партій Чехословаччини. У діяльності українських політичних груп існувало три основні течії:

· oмосквофільство (вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського населення, денаціоналізованого під впливом певних історичних умов);

· русинство (вважали жителів краю окремим слов'янським народом);

· українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції більшості українців Закарпаття).

У 1938 р. у результаті мюнхенського зговору західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. У цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив лідер українофілів А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Карпатську Січ - військову організацію, що налічувала 5 тис. бійців.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупантів. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А.Волошина змушений був емігрувати.

Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно сприяло перетворенню населення краю в національно свідомих українців, продемонструвало прагнення українського народу до утворення власної держави.

Висновки

- Між двома світовими війнами Україна знаходилася в "четвертованому" стані.

- Більшість українських земель, формально, як Українська Радянська Соціалістична Республіка, перебували в радянській імперії з тоталітарним комуністичним режимом, безмежною владою Сталіна. Модернізація України, яку здійснювали комуністи, супроводжувалася придушенням національно-визвольного руху, примусовою колективізацією, голодомором, масовими репресіями.

- Замість гармонійного соціалістичного суспільства з високоефективною плановою економікою народ України отримав небачену до того тиранію і деформовану, засновану на примусовій праці, економіку.

- Західноукраїнські землі в 20-30-і рр. були об'єктом соціально-економічного, національного гноблення з боку Польщі, Чехословаччини, Румунії. Колонізаторська політика викликала широкий національно-визвольний рух, очолюваний українськими політичними партіями та рухами. Великим впливом серед населення західноукраїнських земель користувалася Організація українських націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму.

- Найвищим досягненням українського національно-визвольного руху в міжвоєнний період було проголошення 15 березня 1939 р. незалежної Карпатської України.