Основні принципи економічного районування, їх суть.

Основні принципи економічного районування, їх суть.

У науковій літ-рі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів ек-го рай-ня. До основних з них належать такі: загальний (інтегральний, міжгалузевий) ек район має бути великою ек-но доцільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначенння його госп спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку; Розміри територій великих ек районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою; ек район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв¢язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни; на території інтегрального ек району повинен бути сформований достатньо потужний н/г-й комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою стр-рою: - профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей пр-ті і с/г; - галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, вир-ва напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-ня, вир-во буд матеріалів тощо); - галузі, які забезпечують потреби нас-ня району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами; при виділенні ек району повинно враховуватися е.г.п. території і його вплив на спеціалізацію та особливості РПС; врахування при виділенні ек району принципу ек-го тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру; до складу великих ек районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республчк без порушення їх меж.

8. Поняття економічний район, його суть. Об¢єктивний характер формування економічних районів.

Основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об¢єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес ек рай-ня являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на ек р-ни. Деякі вчені західних країн при визнеченні сутності ек р-нів віддають перевагу природному фактору – однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор – дуже важливий для формування ек-х р-нів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з ек-ми р-нами. В реальній дійсності формування ек-х р-нів пов¢язано із способом вир-ва, рівнем розвитку і особливостями розміщення п/с. У докапіталістичних формаціях, коли територ поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об¢єктивних умов для формування ек-х районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного вир-ва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці. Значного розвитку набула теорія і методологія ек-го районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Рад Союзу, що було зумовлено розвитком планової госп-ї системи. Основний вклад у розробку наукових основ ек-го рай-ня внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М.М.Колосовський, П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман та ін. Урозробці проблеми ек рай-ня колишнього РадС особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П.А.Алампієва. За визначенням П.А.Алампієва, економічний район – це географічно цілісна територіальна частина н/г країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні ек зв¢язки і нерозривно зв¢язана з ін частинами суспільним територ поділом праці. Є й інші визначення поняття ек району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні ек зв¢язки, особливість е.г.п. Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі ек райони – це територіальні спеціалізовані частини н/г країни, взаємопов¢язані між собою постійним обміном виробленої в них пр-ції та іншими економічними відносинами. Ек район – це форма територіальної орг-ції н/г, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Поглиблення територ поділу праці, ускладнення територіальної стр-ри н/г та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії ек рай-ня. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М.М.Колосовський, який поглибив наукові основи ек-го рай-ня розкриттям сутності ТВК як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов¢язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції. Концепція М.М.Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці теорії і методології ек рай-ня, мала і ряд суттєвих недоліків. Основним недолвком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман, А.Є.Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оск він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери вир-ва. В рез глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи ек рай-ня. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення п/с і об¢єктивності процесів формування ек районів, науково визначені районоувторюючі фактори, принципи і критерії виділення ек районів та їх основні типи.

Територіальний поділ праці, його суть та зн-ня для ек рай-ня.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частина території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та ін ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятлих для в-ва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування в-в, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Вплив природно-ресурсного потенціалу на розвиток і розміщення в-ва та спеціалізацію ек-х районів.

Для розміщення галузей н/г велике зн-ня мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За н/г-м значенням запаси кросиних копалин под-ть на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології вид-ть такі категорії запасів корисних копалин: А – докладно розвідані та вивчені; В і С1 – розвідані менш докладно; С2 – оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1 і С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність в-ва.

Важке та енергетичне машинобудування України, його значення,

Природні передумови та сучасний стан розвитку хімічної промисловості України та особливості розміщення галузей основної хімії. 70.Виробництво мінеральних добрив в Україні, їх структура, принципи розміщення і основні центри.

Однією з провідних підгалузей хімічної промисловості Украї­ни є виробництво мінеральних добрив.

В цілому її частка становила понад 20% в колишньому Радян­ському Союзі. В країні вироблялись усі три основних види доб­рив — азотні, фосфорні, калійні. Виробництво складних добрив було незначним за обсягами. До початку 60-х років найбільше вироблялось фосфорних добрив, але потім на перше місце вийш­ли азотні добрива (понад 60% всього виробництва у 1990 р.).

Азотні добрива (аміачна селітра, карбомід, сульфат амонію тощо) отримують в результаті синтезу азоту повітря і водню, ви­діленого з відходів коксохімічного і доменного виробництва, а також природних газів. Підприємства, що виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі і Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасі газопроводів в районах інтенсивного роз­витку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Поряд з добривами тут, як правило, виготовляють азотну кислоту і супутні продукти, що використо­вуються для виробництва пластмас, синтетичних волокон, кіно­плівки, різноманітних барвників.

Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів їх споживання (на 1 т простого суперфосфату витрачається 0,5 т сировини). Їх виготовляють у Сумах, Вінниці, Костянтинівці і Одесі. Сировиною для їх виробництва до останнього часу були апатитові концентрати, що надходили з Кольського півострова.

(Мурманська обл. Росії). Останніми роками в зв'язку із значними фінансовими труднощами в країні сировина постачається нерегу­лярно і у малих обсягах, що є однією з причин різкого скорочен­ня виробництва добрив. А втім в Україні є реальні геологічні і економічні передумови для використання своїх сировинних баз фосфоритів (особливо Кролевецького родовища Сумської обл.) і апатитів. Фосфорні добрива виготовляють також і в Маріуполі із томас-шлаків, що їх отримують з фосфоромістких керченських залізних руд у процесі доменного виробництва.

Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті у Ка­луші (Івано-Франківська обл.) і Стебнику (Львівська обл.) і місцях видобутку калійних солей, що обумовлене його значною матеріа­ломісткістю. Калійні добрива виготовляють також на титаномагніє­вому комбінаті у Запоріжжі попутно з основним виробництвом.

Україна — великий виробник сірчаної кислоти і соди.

Сірчана кислота — «хліб» хімічної промисловості. Це один з універсальних хімікатів, що використовується для виробництва мінеральних (фосфорних) добрив та інших кислот в металургій­ній, нафтопереробній, текстильній та інших галузях промисловості. Сірчана кислота — малотранспортабельний продукт, а оскільки її головний споживач — суперфосфатне виробництво, то й вироб­ництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах пере­робки фосфатів — у Сумах, Костянтинівці, Вінниці і Одесі. Крім того, її виготовляють у Горлівці («Стирол»), Дніпродзержинську («Азот»), коксохімічних заводах Донбасу і Придніпров'я. Сиро­виною для виготовлення сірки може бути будь-яка речовина, що її містить: природна сірка, сірчані колчедани, сірчанисті доміш­ки, що містяться у попутних газах. В Україні є великі запаси сір­ки у Львівській області, на базі яких створені гірничохімічні під­приємства у Роздолі і Яворові. У Костянтинівці сірчану кислоту виготовляють із сірчанистих газів — побічного продукту при ви­плавці цинку. За наявності вітчизняної сировини для сірчанокис­лотного виробництва до останнього часу значна її частина — сір­чані колчедани — все ще завозилася з Уралу.

Для виробництва соди використовують кухонну сіль, вапняк і багато палива (на 1 т готової продукції йде 5 куб. м соляного роз­солу і 1,5 т вапняку). Содове виробництво переважно сконцент­роване у Донбасі (Лисичанськ і Слов'янськ), який має великі за­паси кухонної солі. Необхідні для виробництва соди вапняки виготовлюють безпосередньо поблизу содових заводів. Крупне виробництво соди є і на Кримському содовому заводі в місті Червоноперекопську, що працює на солях Сивашських озер. Про­дукція содової промисловості (кальцинована і каустична сода, бікарбонати) широко використовується у скляному виробництві, миловарній, паперовій, фармацевтичній, харчовій промисловості для побутових потреб населення.

 

Основні принципи економічного районування, їх суть.

У науковій літ-рі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів ек-го рай-ня. До основних з них належать такі: загальний (інтегральний, міжгалузевий) ек район має бути великою ек-но доцільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначенння його госп спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку; Розміри територій великих ек районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою; ек район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв¢язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни; на території інтегрального ек району повинен бути сформований достатньо потужний н/г-й комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою стр-рою: - профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей пр-ті і с/г; - галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, вир-ва напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-ня, вир-во буд матеріалів тощо); - галузі, які забезпечують потреби нас-ня району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами; при виділенні ек району повинно враховуватися е.г.п. території і його вплив на спеціалізацію та особливості РПС; врахування при виділенні ек району принципу ек-го тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру; до складу великих ек районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республчк без порушення їх меж.

8. Поняття економічний район, його суть. Об¢єктивний характер формування економічних районів.

Основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об¢єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес ек рай-ня являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на ек р-ни. Деякі вчені західних країн при визнеченні сутності ек р-нів віддають перевагу природному фактору – однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор – дуже важливий для формування ек-х р-нів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з ек-ми р-нами. В реальній дійсності формування ек-х р-нів пов¢язано із способом вир-ва, рівнем розвитку і особливостями розміщення п/с. У докапіталістичних формаціях, коли територ поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об¢єктивних умов для формування ек-х районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного вир-ва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці. Значного розвитку набула теорія і методологія ек-го районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Рад Союзу, що було зумовлено розвитком планової госп-ї системи. Основний вклад у розробку наукових основ ек-го рай-ня внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М.М.Колосовський, П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман та ін. Урозробці проблеми ек рай-ня колишнього РадС особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П.А.Алампієва. За визначенням П.А.Алампієва, економічний район – це географічно цілісна територіальна частина н/г країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні ек зв¢язки і нерозривно зв¢язана з ін частинами суспільним територ поділом праці. Є й інші визначення поняття ек району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні ек зв¢язки, особливість е.г.п. Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі ек райони – це територіальні спеціалізовані частини н/г країни, взаємопов¢язані між собою постійним обміном виробленої в них пр-ції та іншими економічними відносинами. Ек район – це форма територіальної орг-ції н/г, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Поглиблення територ поділу праці, ускладнення територіальної стр-ри н/г та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії ек рай-ня. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М.М.Колосовський, який поглибив наукові основи ек-го рай-ня розкриттям сутності ТВК як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно пов¢язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції. Концепція М.М.Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці теорії і методології ек рай-ня, мала і ряд суттєвих недоліків. Основним недолвком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман, А.Є.Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оск він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери вир-ва. В рез глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи ек рай-ня. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення п/с і об¢єктивності процесів формування ек районів, науково визначені районоувторюючі фактори, принципи і критерії виділення ек районів та їх основні типи.