Філософсько-літературна спадщина І.Франко та Л.Українки.

Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Усе, що стосується І.Франка-мислителя, викликає значний науковий інтерес, але, на жаль, із відомих причин (заборон та приховувань творів) мало досліджене.

У своїх творах І.Я.Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Івана Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення творчості І.Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом.

Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Філософські погляди Івана Франка вироблялися в тісному зв`язку з найновішими досягненями російськой і західно-європейської філософської думки. На формування цих поглядів І. Франка великий вплив мали еволюційне вчення російського фізіолога Сеченова про фізіологічну основу психічного життя, а питаннях суспільного розвитку праці К. Маркса і Ф. Енгельса. «Мечем знання і досвіду людського» («Монолог атеїста») Франко руйнував ідеалістичні теорії світорозуміння. «Наука, хотячи бути наукою, – писав він, – мусить відкинути откровеніє, а оператися на пам`ятниках життя і культури, мусить відкинути двоїстість в природі а стояти на єдності (монізмі), т.є. мусить признати що матерія і сила – одно суть,» Матерію Франко вважав вічною, рухливою, змінною, її атом – тривкішим за всіх богів, а людську думку – формою виявлення організованої матерії (мозку).

Одно лиш вічне без початку і кінця,

Живе і сильне – се є матерія:

Один атом її тривкіший,

Ніж всі боги, всі Астарти і Ягве. («Зів`яле листя»).

Леся Українка:

Мені дарма, що бог один на небі,

чи три, чи триста, хоч і міріади.

За жодного не хочу помирати:

ні за царя в незнаному едемі,

ні за тиранів на горі Олімпі,

доволі з мене рабства на сім світі.

У творчих пошуках найвідповіднішої форми для виразу ідей і почуттів письменниця закономірно прийшла до драматургії, точніше — до створення таких драматичних жанрів, які давали їй можливість розкрити великі людські пристрасті, запальну боротьбу переконань, думок, прагнень. Саме в оригінальних драмах, драматичних поемах і діалогах найповніше проявився її могутній мистецький геній, її гострий філософського складу розум, її неосяжна широта бачення світу.

Візьмемо як приклад драматичну поему «У катакомбах». Цей твір називається одним з найвидатніших у світовій літературі. Дія поеми віднесена до II віку християнської ери. Місце дії — підземелля. Головні герої — єпископ і патриція, диякон і дияконіс, старі і молоді раби та рабині. Серед них — мужній раб Неофіт. Виходить, що Леся дотримується історичної достовірності в розкритті проблем давно минулих літ. Та то тільки на перший погляд. Хоча в поемі немає жодного натяку на її зв’язок із сучасністю, однак вона повністю спрямована на вітчизняну дійсність, зокрема в ній відзеркалено події 1905 року, що ввійшли в історію під назвою «кривава неділя». В одному з листів, датованому 1906 роком, письменниця, згадуючи роботу над поемою, зазначила: «Я давно думала над тим, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком Його найпервіснішої форми… Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної ієрархії, відтоді єпископи заговорили своєрідною мовою, що збереглася аж до сучасного архірейства…» їх мова улеслива, вона, по суті, є облудною проповіддю смирення й рабської покори. Неофіт — раб викриває облудність і лицемірство єпископа. Він приходить до заперечення релігії і проголошення вільного життя:

…Я піду за волю проти рабства,

Я виступлю за правду проти вас…

Різкої критики християнство зазнало і у «Вавилонському полоні», і в «На руїнах», «Три хвилини», та інших творах. Новий погляд на Гуду подає Леся в драматичному етюді «На полі бою». Зрадника Христа вона зображує як циніка, що продав свого вчителя як товар.

Слід зазначити, що світові теми й проблеми драматург завжди розкривала по-своєму. Для цього вона користувалася образами з древнього світу із далеких країв як великими узагальненнями. Доказом цього є твір «Кам’яний господар», де талановита письменниця відповідно до своєї філософії створює образ Долорес які просвіток між кам’яними хмарами й різними примарами, яких багато в п’єсі. Найсильніші речі Лесі — «Оргія», «Лісова пісня», «Бояриня». Твори свідчать про, те, що автора цікавили різні проблеми: патріотизм людей, в якому не треба шукати проявів національного егоїзму; любов до природи; суперечність між людською чистотою, душевною якістю й красою та міщанством, обмеженість; руїна людських душ і таке інше.

Драматичні твори письменниці можна назвати її діамантовим вінцем, в якому відбилися різними барвами її філософські помисли.

33. Етнічні і національні фактори культури. Культура і мова. Сутність і зміст…

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдських компонентів.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Основні точки зору:

теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

Культура – протилежність природі, сукупність розділів людської діяльності. Культура не може існувати без життєвого сенсу(первинна засада вибору відповідних цінностей та засобів).

Структура культурі постає, як цілісна система, у якій всі елементи взаємодіють один з одним, та взаємообумовлюють один одного. До основних підсистем культурі належать:

система життєвих сенсів і значень(ціннісна, сенсоутвор. основи культури);

діяльність з їх реалізації;

Результати цієї діяльності у яких втілені опредмечині життєві сенси.

Структура культури складається з елементів:

1. Символ – поняття, яке фіксує здатність матеріальних речей, подій, почуттєвих образів вибирати ідеальний зміст відмінний від їх безпосереднього сприйняття.

2. Мова – займає визначне місце в системі культури. У мові знаходиться втілення та сенси, які приносять у людський світ культуру. Через мову ці сенси розпізнаються та усвідомлюються між людьми в ході міжкультурного діалогу. Мова відображає структурний устрій культури та впливає на характер світогляду.

3.Світобачення – це уява людини про світ, його сутність та будову.

4.Міф – перша форма осмислення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення. Міфом можна назвати будь-який феномен, або будь-яку ідею, що стає предметом ірраціональної дії або віри. Функція міфу не в поясненні походження речей, а в підтвердженні існуючого порядку.

5.Релігія – релігійне світобачення відображає потребу людини покладатися на більш могутню за неї істоту - Бога, відчувати зв’язок із сутнісними основами життя.

Усі релігії орієнтовані на моральні цінності і пов’язані з сакральним змістом, притаманний будь-якій культурі і він визначає систему життєвих сенсів культури.

6.Звичаї – найдавніше явище створене культурою. Характеризуються, як цілісні зразки поведінки, які переважно не підлягають усвідомленню.

Установлені звичаї формують традиції, які підтримують та практикують шляхом обрядових або ритуальних дій.

7. Ритуал – соціальна санкціонована сукупність певних символічних дій, спосіб і порядок яких суворо канонізований і не піддається логічному поясненню в категоріях засобів та цілей. Ритуал означає формальну процедуру свого роду гру правила, якої визначають всі її учасники.

34. Українська культура ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами:

1.Національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

2.Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

3.Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

4.Національно-духовне оновлення (з 1987)

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.