Шевченкове слово в віках не старіє

Шевченкове слово в віках не старіє

ТАРАСОВА ДОЛЯ – ТО ПРАВДА ЖИВА.

 

Мета. Ознайомити з життєписом великого сина українського народу Т.Г. Шевченка. Вчити дітей добирати необхідний матеріал з літератури. Працювати над розвитком їх активного мовлення – виробляти в учнів уміння зв’язно висловлювати свої думки. Розвивати їх акторські здібності в декламуванні віршів. Продемонструвати красу і чарівність Шевченкового слова. Виховувати любов і повагу до спадщини, яку залишив поет.

 

Оформлення: Святково прибрана світлиця. Портрет Тараса Шевченка, рушники серветки. Фотовиставка про життя і творчість Кобзаря. Виставка його творів ілюстрації. Хлопчики і дівчата у вишитих сорочках і блузках.

 

Шановні діти!

Нас сьогодні гостинно запросили до української світлиці.

Протягом уроку нам треба бути господарями цієї затишної оселі. Тож подаруємо один одному приємні хвилини спілкування.

 

Звучить пісня на слова Т.Шевченка “Думи мої”.

 

(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).

 

Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах тримається?

 

Мати. Так, синку, правда.

 

(Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає “Колискову”)

 

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?

 

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив.

 

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Марусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

 

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, ясно і світло це далеко видно.

 

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

 

Мати. Старайся мій хлопчику. (Гладить його по голові).

Щовесни, коли стануть сніги,

І на рясті просяє веселка

Повні сил і живої снаги

Ми вшануєм пам’ять Шевченка.

Тарасе, наш Кобзарю, всюди

Приходиш нині ти як свій

Тебе вітають щиро люди

На всій Україні моїй.

Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду

Кожен вірш свій і поему

Він причував народу.

В похилій хаті, край села,

Над ставом, чисти і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

 

Пісня “Садок вишневий коло хати”

 

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами – сльозами.

 

“Мені тринадцятий минало” Сценка (початок)

 

Оксанка. Чом же плачеш ти? Ох дурний Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй ти читаєш, найкраще за всіх Тарасику, адже кажуть найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?

 

Тарас. Еге є малярем.

 

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату?

 

Тарас. Еге є. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні я не ледащо. Я буду таки малярем.

 

Оксанка. Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж питоньки хочуть!

 

Вірш “Мені тринадцятий минало”

 

(Тарас – підліток порається коло хати. Приніс відро з водою, поставив коло типу. Поправив покривало на лаві, позамітав, поставив лавку, пензлі і присів. Виходить Яринка з клунком в руці. Сідає на лавку.)

 

Яринка. Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе (розв’язую клунка). Ось твоя ситка, полатана вже.

 

Тарас (бере свитку)

 

О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш (тулиться до неї).

 

Яринка. Давай, я тобі ще й сорочку виперу, зашию...

 

Тарас. Не треба я сам.

 

Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є? То покажи.

 

Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує дощечку з малюком). Ось наша хата.

 

Яринка. Дуже схожа.. Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

 

Тарас. Паперу не було. Дяк не дав... Ось розживусь, може на свитку, і на фарби, і на папір.

 

Яринка. Коли ж це буде?

 

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені... малярем... я б нічо не хотів більше.

 

Яринка. То вчись у нього.

 

Тарас. А... Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить щоб різками одшмагати...

 

Яринка. І зараз? (Тарас ствердно киває головою) Та хай йому грець! Вертайся додому.

 

Тарас. А там що? (розводять руками).

 

Я маленька українка,

8 рочок маю,

А про Т.Шевченка

Вже багато знаю.

Він дитя з під стріхи,

Він в подертій свиті

 

Він здобув нам славу

Як ніхто на світі.

А та наша слава

Наш Т.Шевченко.

Сонце України.

 

Пісня “Зацвіла в долині”

 

Тяжко-важко в світів жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилитися, -

Хоч з гори та в воду!

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом;

Утопився б, тяжко жити

І нема, де дітись.

В того доля ходить полем –

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому:

Його люди знають;

А зі силою зустрінуться –

Немов недобачать.

Багатого губатого

Дівчина шанує;

На ді мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

 

Сценка

 

Тарас. Катре! Де ти?

 

Катря. Я ось тут.

 

Мачуха. Ти може знов кудись навтіки вибираєшся ледащо? Ані кроком мені з хати бо битиму чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!

 

Тарас. Сестричко!

 

Катря. Що?

 

Тарас. Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, я намальовані. І рибки плюскочуть. А в хаті темно чогось так зле.

 

Катря. Іди, іди. Я вже докінчую грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.

 

Тарас. Тямиш сестричко, як мама жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички, фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами так як ми?

 

Катря. Всюди є сирітки по світі мій дороги хлопчику. Але ти не думай про се йди над потічок гратися.

 

“Не називаю її раєм”...

Два місяці далеко від Вкраїни

В Землі лежав похований Тарас,

Не встиг купити білої хатини

Щоб зігрівала пращурів і нас

Не встиг зійти і на високій кручі

Щоб милуватись обрієм Дніпра,

Грудьми дихнути, як реве ревучий,

Строфу для кобзи випустить з пера.

Та вічний біль і думу про Чернечу

Ні брат ні друг забути не змогли.

В травневі дні народ підняв на плечі,

Щоб ти позбував чужинської землі.

Там спорудили з дальніх сіл могилу

Потрісканії руки кріпаків,

Мабуть, Господь послав незламну силу,

Щоб пам’ять залишилась для віків.

Багато літ минуло з того часу

 

Праправнуки вивчають Заповіт”

У Каневі вклоняється Тарасу

Не тільки Україна – цілий світ.

Пісня “На високій дуже Кручій”

Ми чуємо тебе Кобзарю

Крізь століття

І голос Твій нам душу окриля

Встає в новій красі забувши лихоліття

Твоя, Тарасе, звільнена земля

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі титане кладемо

Ми чуємо тебе Кобзарю

Крізь століття

Тебе своїм сучасником звемо.

 

Пісня “Поклін тобі Тарасе”

 

“Заповіт” мелодія.